ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 756/6153/22

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу

Данич О. Ф., Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, у якому просила:

- визнати недійсним договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, укладений 26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладений 26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 .

Позов мотивовано тим, що 30 листопада 2011 року між ПАТ «Астра Банк» та

ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 150105027653016, за умовами якого позичальник отримав кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії з встановленим кредитним лімітом у розмірі 1 066 000,00 грн, зі строком користування до 30 листопада 2016 року включно зі сплатою 17,9% річних.

З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором 30 листопада 2011 року між банком та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку банку 4-кімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134,2 кв. м, вартістю 2 497 480,00 грн, яка належала ОСОБА_1 на праві власності.

26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, а також договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за іпотечним договором, за яким ОСОБА_2 набув права вимоги за кредитним договором, позичальником за яким є ОСОБА_1 , та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року.

Надалі 11 липня 2018 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру позивача, яка є єдиним його житлом, що відбулося без згоди та відома позивача, чим були порушені його права.

Позивачка вказувала, що відповідачі ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 не мали право на укладення оспорюваних договорів у зв`язку з тим, що вони укладені між юридичною та фізичною особами, а за своєю суттю договір про відступлення прав вимоги є договором факторингу, який не може укладатися з фізичними особами.

Оболонський районний суд міста Києва рішенням від 21 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 жовтня

2024 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Ухвалюючи судові рішення, суди керувалися тим, що між сторонами укладено договір відступлення права вимоги, а не факторингу, суб`єктний склад оспорюваного договору відповідає вимогам закону, оскільки Банк перебував на стадії ліквідації та у нього відкликано банківську ліцензію. Під час укладення договору про відступлення права вимоги сторони дотрималися вимог чинного законодавства щодо змісту та форми вчинених правочинів, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором.

19 листопада 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 21 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року у цій справі, у якій заявниця, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 758/3453/16-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

На переконання заявниці, Банк не мав право укладати оскаржувані договори з фізичною особою, оскільки ОСОБА_2 не є юридичною особою.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 18 лютого 2024 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 травня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу Фонд гарантування вкладів фізичних осіб вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки з тих підстав, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 06 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 05 червня 2014 року, вже стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Астра Банк» заборгованість за кредитним договором

№ 150105027653016 від 30 листопада 2011 року станом на 20 грудня 2012 року у розмірі 1 141 046,20 грн, та в рахунок погашення заборгованості звернено стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру

АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 грудня 2005 року, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки нерухомого майна під час проведення виконавчих дій.

З указаного рішення суду від 21 січня 2015 року також убачається, що 02 грудня

2013 між ПАТ «Астра Банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» отримав права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, зокрема, за кредитним договором № 150105027653016 від 30 листопада 2011 року та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року.

Установлено, що на підставі постанови Правління НБУ № 664 від 02 жовтня 2015 року та рішення ФГВФО № 181 від 02 жовтня 2015 року відкликано банківську ліцензію ПАТ «Дельта Банк» та розпочато процедуру його ліквідації.

28 грудня 2017 року через електронний майданчик оператора електронних торгів

ТОВ «Рецензійна палата» на відкритому електронному аукціоні (торгах) з продажу прав вимоги ПАТ «Дельта Банк» переможцем електронних торгів став ОСОБА_2 , що підтверджується протоколом електронних торгів № UA-EA-2017-12-15-000240-b від 28 грудня 2017 року.

26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 укладено договір № 134/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, відповідно до яких він отримав права вимоги за кредитним договором № 150105027653016 від 30 листопада 2011 року та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року.

Пунктом 2.1 договору відступлення визначено, що за вказаним договором банк відступає шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває в обсязі та на умовах, визначених цим договором, права вимоги до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців), поручителів, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників, страховиків або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників або які зобов`язані виконати обов`язки боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту)) та/або договорами іпотеки (іпотечними договорами), договорами поруки, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Договір факторингу передбачає, зокрема, те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Отже, за договором факторингу фактор має надавати фінансову послугу, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Водночас грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує в собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Виходячи з цього, правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, провадження № 12-97гс18, пункт 106)).

При цьому, якщо предметом і метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), провадження

№ 12-42гс22.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

Водночас Велика Палата Верховного Суду погодилася з раніше викладеним у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження

№ 12-1гс21) висновком про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами на користь не тільки фінансових установ, а й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

З урахуванням наведеного відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами на користь фізичних осіб є можливим за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

Сторони договору купівлі-продажу майнових прав у процедурі ліквідації банку фактично уклали договір купівлі-продажу права вимоги, сторонами якої можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи (постанова Верховного Суду від 06 лютого 2024 року у справі № 758/8186/21, провадження № 61-9436св23).

Відповідно до частини четвертої статті 264 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд встановили, що на підставі постанови Правління НБУ № 664 від 02 жовтня 2015 року та рішення ФГВФО № 181 від 02 жовтня 2015 року відкликано банківську ліцензію ПАТ «Дельта Банк» та розпочато процедуру його ліквідації.

28 грудня 2017 року через електронний майданчик оператора електронних торгів

ТОВ «Рецензійна палата» на відкритому електронному аукціоні (торгах) з продажу прав вимоги ПАТ «Дельта Банк» переможцем електронних торгів став ОСОБА_2 , що підтверджується протоколом електронних торгів № UA-EA-2017-12-15-000240-b від 28 грудня 2017 року.

26 січня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 укладено договір № 134/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, відповідно до яких він отримав права вимоги за кредитним договором № 150105027653016 від 30 листопада 2011 року та за договором іпотеки від 30 листопада 2011 року.

Оскільки ПАТ «Дельта Банк» перебувало у процедурі ліквідації, то реалізація його активів здійснювалась на відкритих торгах (аукціоні) шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання відповідно до норм Закону України від 23 лютого 2012 року

№ 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

У справі яка переглядається, суди, встановивши, що на час відступлення права вимоги ПАТ «Дельта Банк» перебувало у процедурі ліквідації, дійшли обґрунтованого висновку, що оспорювані договори про відступлення прав вимог укладений між товариством та фізичною особою не суперечать положенню 215 ЦК України, оскільки первісний кредитор (банк) відчужив активи у процедурі ліквідації на прилюдних торгах, і стороною такого договору могла виступати будь-яка особа.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у постановах від 25 січня 2023 року у справі № 638/18879/18, від 08 лютого 2023 року у справі № 761/11546/21, від 10 січня 2024 року у справі № 640/15485/19, від 10 січня

2024 року у справі № 295/13441/19, від 07 лютого 2024 року у справі № 369/12596/19, від 19 березня 2025 року у справі № 947/17168/22, згідно з якою відступлення права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансової установи за обставин, коли первісний кредитор (банк) відчужує активи у процедурі ліквідації та позбавлений банківської ліцензії.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшли правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку з необґрунтованістю.

З урахуванням встановлених у цій справі обставин висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 758/3453/16-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 11 вересня 2018 року у справі

№ 909/968/16, на які посилаються заявник в касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.

Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин.

Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

єбезпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду