ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 761/16164/21

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи які не заявляють самостійні вимоги: державний реєстратор приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Шкрібляк К. П., Мойсеєнко Н. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Бригіда В. О., у якому просив:

- у мотивувальній частині судового рішення викласти відповідний висновок про неукладеність договору дарування між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , серія та номер: 378, виданого 24 січня 2012 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Курковська Я. Л.;

- витребувати у ОСОБА_2 нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою:

АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 913885080000, на користь

ОСОБА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 49329268 від 24 жовтня 2019 року, відповідно до якого 24 жовтня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис 33824729 про право власності на нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 913885080000, за ОСОБА_2 ;

- припинити право власності ОСОБА_2 на нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою:

АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 913885080000.

Позов мотивував тим, що позивач є єдиним спадкоємцем свого брата ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина. Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Мамай І. В. 16 січня 2014 року заведено спадкову справу № 01/2014 щодо майна померлого ОСОБА_6

08 вересня 2017 року позивачу видано свідоцтво про право на спадщину за законом на все майно спадкодавця, реєстровий № 2068, як єдиному законному спадкоємцю всього майна померлого ОСОБА_6 .

Зазначав, що на момент заведення спадкової справи № 01/2014 та станом на 26 червня 2020 року була відсутня будь-яка інформація щодо нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , власником якого був померлий ОСОБА_6

07 липня 2020 року на запит приватного нотаріуса Мамай І. В. надійшла інформаційна довідка за вих. № 923 з КП Київське міське БТІ, з якої встановлено, що ОСОБА_6 був власником майна - нежитлового приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 913885080000).

Оскільки станом на 28 квітня 2016 року вказане майно було зареєстровано за іншою особою, то позивач як спадкоємець не звертався за видачею свідоцтва про право на вказане майно в порядку спадкування.

Після отримання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за параметрами пошуку - адреса об`єкта нерухомого майна, ним було з`ясованою, що 28 квітня 2016 року приватний нотаріус Бригіда В. О. на підставі договору дарування нежилого приміщення, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 серія та номер: 378, виданого 24 січня 2012 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Курковська Я. Л., провів державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 913885080000 на нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 29468204 від 28 квітня 2016 року, номер запису про право власності: 14370283).

20 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Падалкою Р. О. на підставі договору купівлі- продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , серія та номер 7752, від 20 грудня 2016 року проведено державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 33035523 від 20 грудня 2016 року, номер запису про право власності: 18150169 за ОСОБА_4

24 жовтня 2019 року приватний нотаріус Шкрібляк К. П. на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, серія та номер: 714 від 24 жовтня 2019 року, посвідченого нею, здійснила реєстрацію права власності на нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 913885080000 за ОСОБА_2 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49329268 від 24 жовтня 2019 року).

24 жовтня 2019 року приватний нотаріус Шкрібляк К. П. внесла виправлення (індексний номер рішення: 49329268) до відомостей адреса: АДРЕСА_1 змінено на АДРЕСА_1 .

Таким чином, до 28 квітня 2016 року інформація відносно спірного нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не обліковувалась, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

На дату подання позовної заяви власником нежитлового приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 913885080000 є ОСОБА_2 .

Позивач вважав, що нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 913885080000 підлягає витребуванню із володіння

ОСОБА_2 як таке, що вибуло з володіння власника (спадкодавця), не з його волі, було відчужено особою, яка не мала права на його відчуження.

Вказував, що договір дарування нежитлового приміщення, серія та номер: 378, посвідчений 24 січня 2012 року приватним нотаріусом Курковською Я. Л. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) 29468204 від 28 квітня 2016 року) між ОСОБА_3 та померлим ОСОБА_6 не укладався, має ознаки підробленого, а тому є нікчемним (неукладеним).

Про це свідчать такі обставини.

До 01 січня 2013 року реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна здійснювало КП Київське міське БТІ. Станом на 31 грудня 2012 року право власності на спірне нежитлове приміщення було зареєстровано за спадкодавцем ОСОБА_6 (довідка КП Київське БТІ від 07 липня 2020 року за вих. № 923).

Також у Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено низку судових рішень, зокрема, ухвалу Дніпровського апеляційного суду провадження

№ 11-сс/803/1819/19 у справі № 202/6064/19 від 20 грудня 2019 року, ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2019 року у справі № 202/6064/19, ухвалу Господарського суду Київської області від 03 квітня 2019 року у справі № 911/5186/14, зі змісту яких вбачається, що в межах розгляду кримінальної справи № 2605/7851/12 було встановлено, що приватний нотаріус Курковська Я. Л., яка є засудженою у цій кримінальній справі, була позбавлена можливості володіти своєю печаткою приватного нотаріуса, оскільки печатку та її паспорт громадянки України у неї відібрав громадянин, що здійснював контроль над її нотаріальною діяльністю та весь час був присутній у неї в офісі та забирав весь її прибуток.

23 квітня 2013 року Оболонським районним судом міста Києва ухвалено вирок у кримінальній справі № 2605/7851/12, згідно з яким ОСОБА_8 була визнана винуватою у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190, частиною першою статті 358, частиною третьою статті 358 КК України, з призначенням її остаточного покарання у виді шести років позбавлення волі з конфіскацією всього належного їй на праві власності майна.

Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) 23 березня 2021 року вих. № 14095/6-21 повідомлено, що нотаріальна діяльність ОСОБА_8 по Київському міському нотаріальному округу припинена з 04 квітня 2012 року на підставі наказу Головного управління юстиції у місті Києві від 04 квітня 2012 року № 618/6.

Відповідно до акта огляду архівних документів приватного нотаріуса Курковської Я. Л. від 23 березня 2021 року у справах нотаріуса за 2012 рік відсутній договір дарування за реєстровим номером № 378, виданий 24 січня 2012 року, щодо нежитлового приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Як передбачено пунктом 25 розділу 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України

03 березня 2004 року №20/5, кожній нотаріальній дії присвоюється окремий порядковий номер. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, позначається на документах, що видаються нотаріусом, чи в посвідчувальних написах. Отже, запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальної дії.

З урахуванням викладених обставин, позивач вважав, що договір дарування від 24 січня 2012 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 не укладався, є підробленим, а відтак, спірне приміщення було відчужено поза волею власника, спадкодавця ОСОБА_6 , особою, яка не мала права на його відчуження, що свідчить про наявність правових підстав для витребування спірного нежитлового приміщення від останнього набувача ОСОБА_2 та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 10 травня 2023 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних, достатніх, допустимих, достовірних доказів на підтвердження того, що спірний договір дарування не укладався, а отже і доказів, що нежитлове приміщення літ. А за адресою: АДРЕСА_1 , вибуло з володіння власника (спадкодавця) не з його волі.

Київський апеляційний суд ухвалою від 03 червня 2024 року відмовив у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 про забезпечення доказів шляхом проведення судово-технічної експертизи спеціального нотаріального бланку.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суду не надано доказів, які б підтверджували, що обставини, з приводу яких між сторонами виник спір, не можуть бути встановлені без проведення судової технічної експертизи документа - спеціального бланку нотаріальних документів (серія ВРП № 745248). Особою, що заявила відповідне клопотання, не наведено обґрунтування, яким чином висновок експерта спростує або підтвердить обставини, що мають значення для правильного вирішення спору з підстав відчуження нежитлового приміщення поза волею власника (спадкодавця), особою, яка не мала права на його відчуження.

Київський апеляційний суд постановою від 03 червня 2024 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 травня 2023 року змінив, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції постанови. В іншій частині рішення суду залишив без змін.

Скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2023 року, про накладення арешту на нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою:

АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 913885080000, яке на праві власності зареєстровано за ОСОБА_2 .

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що ОСОБА_1 не довів своїх позовних вимог про неукладеність договору дарування між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 з підстав відчуження нежитлового приміщення поза волею власника (спадкодавця), особою, яка не мала права на його відчуження. Суд апеляційної інстанції встановив, що оригінал договору дарування спірного нежитлового приміщення, укладеного між ОСОБА_6 як дарувальником та ОСОБА_3 як обдарованим, що посвідчувався приватним нотаріусом Курковською Я. Л. 24 січня 2012 року з використанням спеціального бланку нотаріальних документів серії ВРП № 745248, надавався ОСОБА_3 при відчуженні вказаного нерухомого майна на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, серія та номер 7752 від 20 грудня 2016 року, і зберігався в матеріалах нотаріальної справи у приватного нотаріуса Падалки Р. О., який на виконання вимог ухвали Київського апеляційного суду від 08 квітня 2024 року надав договір суду для огляду та дослідження.

22 липня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Шаповалов С. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Також у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 цього Кодексу (суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи).

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у призначенні судово-технічної експертизи, порушив право позивача та дійшов помилкового висновку про те, що позивач не спростував належності дарувальнику підпису на оскаржуваному договорі дарування. Твердження апеляційного суду про те, що позивач не звертався з клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи почерку та підпису дарувальника, виходять за межі позовних вимог, оскільки предметом розгляду справи є договір дарування який є неукладеним, і позивачем не заявлялися вимоги про визнання його недійсним. Навпаки, у позові було зазначено про неукладеність договору у зв`язку з його підробкою, тобто нікчемністю.

Cтверджує, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази відчуження нерухомого майна, окрім підробленого договору дарування, який надрукований на сфальсифікованому нотаріальному бланку серії ВРП № 745248, водночас за відомостями Київського державного нотаріального архіву вказаний нотаріальний бланк використаний для іншого правочину.

Вказує, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин положення щодо обов`язкової державної реєстрації нерухомого майна, а відсутність державної реєстрації на момент дарування спірного об`єкта нерухомості мало поставити під сумнів дійсність укладення договору. Також звертає увагу на відсутність у реєстрі запису про вчинену нотаріальну дію, що свідчить про те, що майно вибуло із володіння власника поза його волею (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 761/34057/19).

Крім того, заявник просить врахувати висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 378/305/18, щодо дослідження нових доказів у суді апеляційної інстанції.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 вересня 2024 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував справу із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 травня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє Ільїн О. П., вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є родичами про прямій лінії споріднення. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , після смерті якого відкрилася спадщина. 16 січня 2014 року приватним нотаріусом Мамай І. В. Заведена спадкова справа № 01/2014 щодо майна померлого ОСОБА_6

08 вересня 2017 року приватним нотаріусом Мамай І. В. видано свідоцтво про право на спадщину за законом, в якому посвідчено, що на підставі статті 1262 ЦК України спадкоємцем на все майно ОСОБА_6 , де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалося, є його рідний брат - громадянин республіки білорусь ОСОБА_1 .

Із наданих матеріалів спадкової справи вбачається, що 06 липня 2020 року приватним нотаріусом Мамай І. В. підготовлено запит № 165/01-16 до КП Київське міське БТІ щодо реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

07 липня 2020 року за вих. № 923 отримано інформаційну довідку КП Київське міське БТІ про те, що нежитлове приміщення площею 171,6 кв. м за адресою:

АДРЕСА_1 , на праві власності зареєстровано за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Шепелюк О. Г. 23 квітня 2004 року № 944 та зареєстровано в Бюро 29 червня 2004 року за реєстровим № 3202.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 28 квітня 2016 року приватний нотаріус Бригіда В. О. на підставі договору дарування нежитлового приміщення, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , серія та номер: 378, виданого 24 січня 2012 року, видавник приватний нотаріус Курковська Я. Л., провів державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 913885080000 на нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею

171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 29468204 від 28 квітня 2016 року, номер запису про право власності: 14370283).

20 грудня 2016 року приватним нотаріусом Падалкою Р. О. на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , серія та номер 7752, від 20 грудня 2016 року проведено державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 33035523 від 20 грудня 2016 року, номер запису про право власності: 18150169 за ОСОБА_4

24 жовтня 2019 року приватний нотаріус Шкрібляк К. П. на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, серія та номер: 714 від 24 жовтня 2019 року, посвідченого нею, здійснила реєстрацію права власності на нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 913885080000 за ОСОБА_2 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49329268 від 24 жовтня 2019 року).

24 жовтня 2019 року приватний нотаріус Шкрібляк К. П. внесла виправлення (індексний номер рішення: 49329268) до відомостей адреса: АДРЕСА_1 змінено на таку: АДРЕСА_1 .

Із реєстраційної справи № 913885080000 вбачається, що при прийнятті приватним нотаріусом Бригідою В. О. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29468204 від 28 квітня 2016 року на нежитлове приміщення за ОСОБА_3 враховувалася підстава виникнення права власності, а саме договір дарування нежитлового приміщення, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , серія та номер: 378, виданий 24 січня 2012 року, видавник приватний нотаріус Курковська Я. Л. Договір дарування нежитлового приміщення, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , серія та номер: 378, виданий 24 січня 2012 року, видавник приватний нотаріус Курковська Я. Л., з відміткою приватного нотаріуса Бригіди В. О. «згідно з оригіналом 28 квітня 2016 року» долучено до реєстраційної справи № 913885080000.

Із копії договору дарування нежитлового приміщення від 24 січня 2012 року вбачається, що дарувальник ОСОБА_6 подарував (передав безоплатно), а обдарований ОСОБА_3 прийняв у дарунок належне дарувальнику ОСОБА_6 на праві приватної власності нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Курковською Я. Л. з використанням спеціального бланку нотаріальних документів серії ВРП № 745248, зареєстрованого у реєстрі за № 378.

Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) 23 березня 2021 року вих. № 14095/6-21 повідомлено, що нотаріальна діяльність ОСОБА_8 по Київському міському нотаріальному округу припинена з 04 квітня 2012 року на підставі наказу Головного управління юстиції у місті Києві від 04 квітня 2012 року № 618/6.

Відповідно до акта огляду архівних документів приватного нотаріуса Курковської Я. Л. від 23 березня 2021 року у справах за 2012 рік відсутній договір дарування за реєстровим номером № 378.

Із відповіді Київського державного нотаріального архіву № 984/01-211 від 18 березня 2021 року вбачається, що робочою групою здійснено вилучення документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса Курковської Я. Л., про що складено акт. Станом на 16 березня 2021 року акт приймання-передавання документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса ОСОБА_8 між головою робочої групи та завідувачем Київського державного нотаріального архіву не підписаний та документи до Київського державного нотаріального архіву не передані на державне відповідальне зберігання.

На стадії апеляційного розгляду справи витребувано та досліджено оригінал договору дарування нежитлового приміщення від 24 січня 2012 року, зі змісту якого вбачається, що дарувальник ОСОБА_6 подарував (передав безоплатно), а обдарований ОСОБА_3 прийняв у дарунок належне дарувальнику

ОСОБА_6 на праві приватної власності нежитлове приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.

За частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За положеннями статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

У частині п`ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

У постанові Верховного Суду від 04 червня 2025 року у справі № 755/14534/21 (провадження № 61-2920св24) зазначено, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема, у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12; висновок у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 754/11747/18)».

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (пункт 53 постанови Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20, постанова Верховного Суду України від 25 травня

2016 року у справі № 6-605цс16).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256цс18).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, провадження № 14-93цс20).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом із тим, стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).

У справі, яка переглядається, метою звернення ОСОБА_1 з позовом є витребування у ОСОБА_2 спірного нежитлового приміщення.

Як на підставу позову ОСОБА_1 посилався на неукладеність договору дарування між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , серія та номер: 378, виданого 24 січня

2012 року, видавник приватний нотаріус Курковська Я. Л. про що просив зазначити у резолютивній частині рішення, та посилався на висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19).

У справі № 145/2047/16-ц розглядався спір за позовом фізичної особи до

СФГ «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, який мотивовано тим, що будь-яких договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання-передавання земельних ділянок вчинені іншою особою.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зроблено висновок, що:

«укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) зроблений висновок, що:

«233. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.

234. Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

235. Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України, - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

236. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.

237. Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами.

238. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності.

239. Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)], без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

240. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, зокрема за неукладеним правочином».

Відповідно до статей 79, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до частини першої статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Згідно частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У травні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , звернувся до апеляційного суду із клопотанням про забезпечення доказів шляхом проведення судово-технічної експертизи спеціального нотаріального бланку, а саме: призначити судово-технічну експертизу документа, тобто спеціального бланка нотаріальних документів (серії ВРП № 745248), та доручити проведення цієї судово-технічної експертизи документів Київському науково-дослідному інституту судових експертиз, поставити судовим експертам запитання наступного змісту:

- Чи відповідає аналогічним документам, що знаходяться у офіційному обігу України, спеціальний бланк нотаріальних документів (ВРП № 745248), який був вилучений з архіву приватного нотаріуса Падалки Р. О. та в якому містяться відомості щодо договору дарування нежитлового приміщення (в літері А) загальною площею 171,6 кв. м, на АДРЕСА_1 , що нібито посвідчувала приватний нотаріус Курковська Я. Л. 24 січня 2012 року, за реєстровим номером 378, що нібито був укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .?

- Якщо такий спеціальний бланк нотаріальних документів не відповідає аналогічним спеціальним бланкам нотаріальним документам, що знаходяться у офіційному обліку України, то дослідити яким чином виготовлений вказаний нотаріальний бланк (ВРП № 745248) в якому містяться відомості щодо договору дарування нежитлового приміщення (в літері А) загальною площею 171,6 кв. м, на АДРЕСА_1 , що нібито посвідчувала приватний нотаріус Курковська Я. Л. 24 січня 2012 року, за реєстровим номером 378, та який нібито був укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .?

Київський апеляційний суд ухвалою від 03 червня 2024 року, відмовивши у задоволенні вказаного клопотання, надав належну оцінку доводам ОСОБА_1 та зазначив, що особою, яка заявила відповідне клопотання, не наведено обґрунтування, яким чином висновок експерта спростує або підтвердить обставини, що мають значення для правильного вирішення спору з підстав відчуження нежитлового приміщення поза волею власника (спадкодавця), особою, яка не мала права на його відчуження.

Враховуючи предмет і підстави позову, колегія Верховного Суду з таким висновком суду апеляційної інстанції погоджується і не вбачає підстав для скасування ухвали Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року, оскільки постановлені експертам питання не стосуються наявності чи відсутності волевиявлення ОСОБА_6 під час укладення спірного договору дарування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Колегія суддів зазначає, що апеляційний суд витребував та належним чином дослідив оригінал договору дарування нежитлового приміщення від 24 січня 2012 року, зі змісту якого вбачається, що дарувальник ОСОБА_6 подарував (передав безоплатно), а обдарований ОСОБА_3 прийняв у дарунок належне дарувальнику ОСОБА_6 на праві приватної власності нежиле приміщення в літ. А, загальною площею 171,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . Договір дарування містить підпис від імені ОСОБА_6 як дарувальника та напис про його нотаріальне посвідчення 24 січня 2012 року приватним нотаріусом Курковською Я. Л. і про те, що договір підписаний сторонами у її присутності. Договір посвідчено приватним нотаріусом Курковською Я. Л. з використанням спеціального бланку нотаріальних документів серії ВРП № 745248 та зареєстровано в реєстрі за № 378.

За наведених обставин, враховуючи, що суд апеляційної інстанції не встановив відсутності волевиявлення ОСОБА_6 під час укладання договору дарування від 24 січня 2012 року, тому правильно відмовив у задоволені позову у зв`язку недоведеністю позивачем факту вибуття спірного майна поза волею ОСОБА_6 .

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції на підставі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, встановивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вибуття спірного майна поза волею власника, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Висновки суду апеляційної інстанції з урахуванням встановлених у цій справі обставин не суперечать висновкам на які заявник посилається в касаційній скарзі.

Іншим доводам заявника апеляційний суд надав належну оцінку та підстав повторно надавати відповіді на питання, які були предметом оцінки в суді апеляційної інстанції, колегія суддів не вбачає.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованого і правильного висновку суду апеляційної інстанції.

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування рішень суду апеляційної інстанції, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду