ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 405/1316/25

1. Описова частина

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позов обґрунтовано тим, що вона перебувала у шлюбі з відповідачем з 14 лютого 2007 року. Рішенням суду від 26 грудня 2023 року цей шлюб розірвано.

У період шлюбу подружжя за спільні кошти та спільною працею збудували житловий будинок з мансардою, загальною площею 76,3 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Будівництво здійснювалося на місці демонтованої літньої кухні, а збудований об`єкт спочатку був зареєстрований як нежитлова будівля, однак у 2023 році його перереєстровано у житловий будинок садибного типу.

Зазначала, що вказаний будинок був створений у період шлюбу спільними зусиллями подружжя, а тому відповідно до положень статей 60, 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Після розірвання шлюбу сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна, а ОСОБА_2 без її згоди здає спірний будинок в оренду та отримує дохід.

З огляду на це та посилаючись на положення статей 60, 61 СК України, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок з мансардою, загальною площею 76,3 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з мансардою загальною площею 76,3 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0051 га, кадастровий номер: 3510100000:45:383:0023, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку з господарськими спорудами.

Рішенням Подільського районного суду м. Кропивницького від 11 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок з мансардою, загальною площею 76,3 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з мансардою загальною площею 76,3 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0051 га, кадастровий номер: 3510100000:45:383:0023, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку з господарськими спорудами. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у період перебування сторін у шлюбі було збудовано житловий будинок з мансардою площею 76,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстровано за відповідачем у 2023 році.

З поданої відповідачем декларації про готовність об`єкта до експлуатації та даних Реєстру будівельної діяльності слідує, що спірний об`єкт є новим будівництвом, а не реконструкцією літньої кухні, яка належала відповідачу на праві особистої власності. Крім того, будинок зареєстровано як окремий об`єкт нерухомості, з присвоєнням окремої адреси та на окремій земельній ділянці.

Оскільки будівництво здійснювалося під час шлюбу, то на це майно поширюється презумпція спільної сумісної власності подружжя, яку відповідач не спростував, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 05 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Подільського районного суду м. Кропивницького від 11 грудня 2025 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 у цій частині відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що спірний об`єкт нерухомого майна у вигляді житлового будинку був сформований як окремий об`єкт нерухомості з присвоєнням окремої адреси та розташований на окремій земельній ділянці, право власності на яку також зареєстровано за відповідачем.

Відповідачем не надано належних і допустимих доказів, які б свідчили про те, що вказаний об`єкт нерухомого майна є його особистою приватною власністю або був створений виключно за рахунок його особистих коштів чи поза межами шлюбних відносин.

За таких обставин житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , був створений у період перебування сторін у шлюбі, а тому відповідно до положень статті 60 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Також судом враховано, що земельна ділянка площею 0,0051 га з кадастровим номером 3510100000:45:383:0023 була сформована та зареєстрована у 2015 році, тобто в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а тому в силу вимог статті 60 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Доказів того, що зазначена земельна ділянка була набута відповідачем за кошти, які належали йому особисто, або на підставах, що відповідно до статті 57 СК України виключають її з режиму спільної сумісної власності подружжя, суду не надано.

Таким чином, спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку з чим також підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Разом з цим, заявлення ОСОБА_1 окремої позовної вимоги про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя не є необхідним способом захисту порушеного права, оскільки встановлення правового режиму майна здійснюється судом при вирішенні вимоги про його поділ та відображається у мотивувальній частині судового рішення.

Отже, задоволення судом першої інстанції позовної вимоги про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя є помилковим, оскільки така вимога не є самостійним та ефективним способом захисту права у спірних правовідносинах.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

06 квітня 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Подільського районного суду м. Кропивницького від 11 грудня 2025 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 березня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху для усунення недоліків, зазначено строк виконання ухвали суду, попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк заявник направив до суду матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 квітня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Подільського районного суду м. Кропивницького цивільну справу № 405/1316/25.

29 травня 2026 року матеріали цивільної справи № 161/22283/24 надійшли до Верховного Суду.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення Подільського районного суду м. Кропивницького від 11 грудня 2025 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 березня 2026 року скасувати, прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1213цс16, постанові Великої Постанови Великої Палати від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16; постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 233/4580/20, 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22; постанові Верховного Суду від: 14 лютого 2018 року у справі № 910/8903/16, 18 квітня 2018 року у справі № 910/4650/17, 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18, 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17, 15 червня 2021 року у справі № 595/970/20, 21 вересня 2022 року у справі № 127/23627/20, 12 квітня 2023 року у справі № 648/3137/15-ц, 19 квітня 2023 року у справі № 761/20399/19, 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18, 21 січня 2024 року у справі № 401/2975/20, 06 червня 2024 року у справі № 755/4429/22, 06 листопада 2024 року у справі № 211/6412/20, 20 листопада 2024 року у справі № 703/715/23, 25 червня 2025 року у справі № 757/18070/16-ц, 24 липня 2025 року у справі № 308/13634/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що задовольняючи вимогу про визнання тільки за ОСОБА_1 права власності на частину в нерухомому майні, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що у разі пред`явлення вимоги про визнання права власності на майно у рівних частках у порядку поділу спільної сумісної власності, суд визнає за кожним співвласником право власності на частку у праві спільної часткової власності на відповідний об`єкт, а не ділить останній і не визнає за позивачем право власності на половину цього об`єкта.

Апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 16 ЦК України та статей 70, 71 СК України.

Суди не встановили факт демонтажу літньої кухні, належної відповідачу, а також розбіжностей у технічних характеристиках літньої кухні та нежитлової будівлі, перереєстрованої у житловий будинок садибного типу у 2023 році.

Місцевий та апеляційний суди не звернули увагу на те, що нежитлова будівля, перереєстрована у житловий будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , входила до складу домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , як приналежність головної речі - літня кухня.

Апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення статей 186, 190, 316 ЦК України, статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду 09 червня 2026 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Гордуз О. А., заперечуєпроти доводів ОСОБА_2 , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 березня 2026 року - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 14 лютого 2007 року до 26 січня 2024 року перебували у шлюбі (а. с. 20-21).

16 травня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклади договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградськогоміського нотаріального округу Стоєвою Г. Ф. та зареєстрованим в реєстрі за № 1200, згідно з яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок площею 49,1 кв. м з надвірним спорудами, що розташований на земельній ділянці площею 913,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 24-25).

Право власності відповідача на вказаний будинок було зареєстровано 25 травня 2007 року у ОКП «Кіровоградське ООБТІ» (а. с. 26).

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 01 квітня 2024 року № 372244829 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на:

1) житловий будинок з господарськими будівлями площею 76,3 кв. м, літ. ИИ1 за адресою: АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3510100000:45:383:0023, дата реєстрації права власності - 14 липня 2023 року;

2) земельну ділянку площею 0,0051 га з кадастровим номером 3510100000:45:383:0023 за адресою: АДРЕСА_1 , дата державної реєстрації права власності - 08 вересня 2015 року;

3) житловий будинок з господарськими будівлями площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3510100000:45:383:0022, дата реєстрації права власності - 25 травня 2007 року;

4) земельна ділянку площею 0,0826 га з кадастровим номером 3510100000:45:383:0022 за адресою: АДРЕСА_1 , дата державної реєстрації права власності - 08 вересня 2015 року (а. с. 98-99).

Відповідно до архівної довідки ОКП «Кіровоградське ООБТІ» від 02 квітня 2024 року за архівними даними реєстрових книг житловий будинок з надвірними будівлями площею 49,1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 , підстава - договір дарування від 16 травня 2007 року (а. с. 78).

Згідно з технічним паспортом на нежитлову будівлю на АДРЕСА_1 , складеному 08 вересня 2016 року КП «Кіровоградський земельно-кадастровий центр», за цією адресою знаходиться нежитлова будівля (магазин) літ. ИИ1 з мансардою площею 76,3 кв. м (а. с. 27-38).

Відповідно до листа Управління містобудування та архітектури від 22 серпня 2016 року № 3577 за зверненням ОСОБА_2 нежитловій будівлі (магазин) літ. ИИ1, яка входила до складу домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 3510100000:45:383:0023, надано окрему адресу: АДРЕСА_1 (а. с. 124).

Згідно з Витягом з Державного земельного кадастру НВ-0000854912024 від 04 квітня 2024 року земельна ділянка площею 0,0051 га з кадастровим номером 3510100000:45:383:0023 знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та межує з ділянкою на АДРЕСА_1 . Цільове призначення земельної ділянки - 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Дата державної реєстрації земельної ділянки - 26 серпня 2015 року (а. с. 39-43, 47).

07 липня 2023 року ОСОБА_2 подав до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Кропивницької міської ради декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку літ. ИИ 1 площею 76,3 кв. м на АДРЕСА_1 без дозвільного документа на виконання будівельних робіт (будівельна амністія), в якій у графі «Вид будівництва» серед варіантів «нове будівництво», «реконструкція», «капітальний ремонт» міститься відмітка «нове будівництво» (а. с. 143-149).

Відповідно до Витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва № КД1612230707632 декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку ОСОБА_2 зареєстровано, а саме: вид будівництва - нове будівництво; назва об`єкта будівництва - будівництво житлового будинку літ. ИИ1 на АДРЕСА_1 ; спосіб будівництва - господарський (будую власними силами); дата початку будівництва - 01 травня 2010 року; дата закінчення будівництва - 01 вересня 2010 року. Дане будівництво здійснювалося на земельній ділянці площею 0,0051 га з кадастровим номером 3510100000:45:383:0023 (а. с. 44-46).

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частини перша, третя, четверта статті 65 СК України).

Положеннями частини першої статті 69 СК України визначено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Конструкція норми частини третьої статті 368 ЦК України і норми статті 60 СК України вказує на презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуто ними в період шлюбу.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя.

Заінтересована особа може довести, що хоча майно і було придбано у шлюбі, проте за його (її) особисті кошти. У цьому разі презумпцію права спільної сумісної власності на це майно буде спростовано. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Такі висновки узгоджуються зі змістом постанови Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

У відповідності до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частина сьома статті 57 СК України).

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам, доводам сторін, вірно встановивши фактичні обставини спору, зробив обґрунтовані висновки про те, що спірне майно - житловий будинок садибного типу та земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , сторони справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули за час шлюбу і воно є їх спільною сумісною власністю.

Презумпцію спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно відповідач ОСОБА_2 не спростував, оскільки не довів належними та допустимими доказами, що набув це майно за особисті грошові кошти та в особистих інтересах, або на підставах, що відповідно до статті 57 СК України виключають її з режиму спільної сумісної власності подружжя.

Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , як окремий об`єкт нерухомого майна був створений у період перебування сторін у шлюбі, з присвоєнням окремої адреси та розташований на окремо сформованій земельній ділянці, право власності на яку також зареєстровано за відповідачем у 2015 році, тобто під час перебування у шлюбі з позивачкою, а тому відповідно до положень статті 60 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, воно підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Аргументи касаційної скарги у цій частині зводяться до припущень заявника й спростовуються вищенаведеними нормами матеріального права, доказами у справі, а тому відхиляються Верховним Судом. Суду заборонено ухвалювати рішення на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Також Верховний Суд відхиляє аргументи заявника про неможливість у разі поділу майна подружжя визнання права власності на частину в нерухомому майні лише за одним з подружжя.

У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 753/4498/19 (провадження № 61-13723св21), зазначено про те, що частка у праві спільної власності на річ є одночасно часткою у праві та ідеальною часткою в речі.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а саме набуття спірного майна у період перебування ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 , суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що оскільки спірне майно є об`єктом права спільної сумісної власності, то частки подружжя у такому майні вважаються рівними і воно підлягає поділу між ними, про що зазначено у мотивувальних частинах судових рішень.

Із зустрічним позовом з аналогічними вимогами ОСОБА_2 до суду не звертався. Разом з цим, зазначене не спростовує факт належності йому на праві власності іншої 1/2 частини спірного майна.

Враховуючи викладене, суди правомірно визнали за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку та земельної ділянки, та обґрунтовано зазначили, що такий спосіб захисту є ефективним та цілком охоплюється її вимогами, у тому числі про визнання спірної нерухомості спільним сумісним майном подружжя.

Колегія суддів констатує, що задоволення позову у вказаній частині щодо поділу майна у такий спосіб відповідає змісту порушеного права позивачки як співвласника спільного сумісного майна подружжя та не суперечить судовій практиці вирішення подібних спорів (див. постанову Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 753/4498/19, провадження № 61-10250св23).

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на необхідність урахування апеляційним судом висновків, викладених Верховним Судом у наведених заявником постановах, з метою відмови у задоволенні позову. Висновки у справі, що переглядається, узгоджуються з нормативно-правовим обгрунтуванням, яке міститься у зазначених постановах Верховного Суду, та сформульованим підходом щодо кваліфікації спірних правовідносин на предмет відповідності їх змісту статтям 70, 71 СК України, статтям 186, 190, 316 ЦК України, статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Натомість у зазначених заявником справах суди виходив з конкретних обставин та фактичної доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У зазначених заявником справах, встановлені фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, що і зумовило настання інших правових наслідків, у тому числі і у вигляді відмови у задоволенні позову на відміну від справи, що переглядається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Під час апеляційного перегляда справи суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення. Апеляційний суд зробив обґрунтовані висновки по суті спору з урахуванням доказів, наданих сторонами.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки колегія суддів встановила, що рішення місцевого суду у нескасованій судом апеляційної інстанції частині та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, то відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду