ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 567/1320/23

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Західна агровиробнича компанія» (далі - ТОВ «Західна агровиробнича компанія»), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Захід Агро» (далі - ТОВ «Захід Агро»), про скасування державної реєстрації права оренди на земельні ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 24 грудня 2018 року він є власником земельних ділянок площею 2,5709 га (кадастровий номер 5624286900:03:001:0016) та площею 0,4021 га (кадастровий номер 5624286900:04:001:0041), які розташовані на території колишньої Почапківської сільської ради Острозького району Рівненської області.

У червні 2023 року з відомостей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 дізнався, що щодо належних йому земельних ділянок зареєстровано право оренди за ТОВ «Західна агровиробнича компанія». Зазначав, що додаткові угоди до договору оренди землі від 13 серпня 2015 року б/н від 03 січня 2019 року та договори оренди землі б/н від 03 січня 2019 року він не укладав, особисто не підписував та не уповноважував інших осіб на їх підписання, в тому числі шляхом видачі довіреностей, з ним не узгоджувалися умови вказаних договорів та додаткових угод, а тому вони є неукладеними.

Враховуючи наведене, позивач просив суд визнати відсутнім право оренди ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на земельну ділянку з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016 (номер запису про інше речове право: 15039137) та на земельну ділянку з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041 (номер запису про інше речове право: 17448853), які було зареєстровано за ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на підставі додаткової угоди до договору оренди землі від 03 січня 2019 року та договору оренди землі від 03 січня 2019 року.

Острозький районний суд Рівненської області рішенням від 27 червня

2024 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року, позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав відсутнім право оренди ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на земельну ділянку з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016 (номер запису про інше речове право: 15039137), зареєстроване за ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на підставі додаткової угоди від 03 січня 2019 року до договору оренди землі та договору оренди землі від 03 січня 2019 року.

Визнав відсутнім право оренди ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на земельну ділянку з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041 (номер запису про інше речове право: 17448853), зареєстроване за ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на підставі додаткової угоди від 03 січня 2019 року до договору оренди землі та договору оренди землі від 03 січня 2019 року.

Стягнув із ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на користь ОСОБА_1 2 147,20 грн сплаченого судового збору та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що відповідач ТОВ «Західна агровиробнича компанія» користується земельними ділянками позивача, при цьому вільного волевиявлення позивача на укладення додаткової угоди від 03 січня 2019 року до договору оренди від 13 серпня 2015 року і договору оренди землі від 03 січня 2019 року, досягнення згоди щодо його істотних умов, а також підписання цих правочинів, не відбулося, у зв`язку з чим ці правочини є нікчемними і не породжують будь-яких юридичних наслідків, з огляду на що визнання відсутнім права оренди ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на земельні ділянки позивача є належним та ефективним способом захисту його прав. Судом також враховано, що обставини отримання орендної плати, на які посилався відповідач як на конклюдентні дії, що підтверджують укладення угоди між сторонами, в цьому випадку не є належним доказом, оскільки йдеться не про укладення договору в усній формі, а про договори оренди та додаткові угоди до них, щодо яких законом вимагається обов`язкова письмова та нотаріальна форма.

24 грудня 2024 року ТОВ «Західна агровиробнича компанія», в інтересах якого діє Андросюк І. С., через підсистему «Електронний суд» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 27 червня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц та постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 192/1903/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначає, що сплата позивачу орендної плати за 2018-2023 роки свідчить про наявність волевиявлення позивача на укладення спірних додаткових угод від 03 січня 2019 року до договорів оренди землі від 12 серпня 2015 року та від 03 січня 2019 року, незважаючи на заперечення позивачем підписання цих правочинів та відсутність примірників цих правочинів у відповідача.

Суди не звернули уваги на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 144цс18) та від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), згідно з якими правочин, який не вчинено (договір, який неукладено), не може бути визнаний недійсним, а наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 192/1903/19, які не враховано судами попередніх інстанцій.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 12 березня 2025 року у складі колегії суддів

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував справу із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 травня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходяться на території колишньої Почапківської сільської ради Острозького району Рівненської області, з кадастровими номерами 5624286900:03:001:0016 площею 2,5709 га та 5624286900:04:001:0041 площею 0,4021 га. Зазначені земельні ділянки належать позивачу на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом від 24 грудня 2018 року № 1652, 1653 та були успадковані ним після смерті його матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 336629180 від 22 червня 2023 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016 вбачається, що 15 червня 2016 року на підставі рішення приватного нотаріуса Рівненського районного нотаріального округу Тишкун Ж. Я., індексний номер рішення: 30119583 від 18 червня 2016 року, право оренди земельної ділянки зареєстровано за ТОВ «Захід Агро» на підставі договору оренди землі б/н від 12 серпня 2015 року. Строк дії: 7 (сім) років.

01 березня 2018 року на підставі рішення державного реєстратора КП «Реєстраційний офіс» Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області Дяченка Р. Ю., індексний номер рішення: 39937377 від 01 березня 2018 року, зареєстровано перехід права оренди від ТОВ «Захід Агро» до ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на підставі додаткової угоди б/н від 13 лютого 2018 року, видавник: сторони угоди.

08 лютого 2019 року на підставі рішення державного реєстратора виконавчого комітету Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області Опанасюка С. М., індексний номер рішення: 45430788 від 08 лютого 2019 року, зареєстровано зміни до іншого речового права, а саме змінено орендодавця - ОСОБА_1 замість ОСОБА_2 , на підставі додаткової угоди до договору оренди землі від 12 серпня 2015 року б/н від 03 січня 2019 року та договору оренди землі б/н від 03 січня 2019 року.

За інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 336628515 від 22 червня 2023 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041 вбачається, що 10 листопада 2016 року на підставі рішення державного реєстратора КП «Центр реєстрації прав» Корецької районної ради Рівненської області Годун В. В., індексний номер рішення: 32378113 від 16 листопада 2016 року, право оренди земельної ділянки було зареєстровано за ТОВ «Захід Агро» на підставі договору оренди землі б/н від 12 серпня 2015 року. Строк дії: 7 (сім) років.

01 березня 2018 року на підставі рішення державного реєстратора КП «Реєстраційний офіс» Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області Дяченка Р. Ю., індексний номер рішення: 39941864 від 01 березня 2018 року, зареєстровано перехід права оренди від ТОВ «Захід Агро» до ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на підставі додаткової угоди б/н від 13 лютого 2018 року, видавник: сторони угоди.

08 лютого 2019 року на підставі рішення державного реєстратора виконавчого комітету Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області Опанасюка С. М., індексний номер рішення: 45431973 від 08 лютого 2019 року, зареєстровано зміни до іншого речового права, а саме змінено орендодавця - ОСОБА_1 замість ОСОБА_2 , на підставі додаткової угоди до договору оренди землі б/н від 13 серпня 2015 року та договору оренди землі б/н від 03 січня 2019 року.

Острозький районний суд Рівненської області ухвалою від 19 липня 2023 року витребував від ТОВ «Захід Агро», ТОВ «Західна агровиробнича компанія» оригінали договору оренди землі від 03 січня 2019 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 13 серпня 2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041, оригінали договору оренди землі від 03 січня 2019 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 12 серпня 2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016. Зазначені в ухвалі докази відповідачем суду не надано.

Острозький районний суд Рівненської області ухвалою від 30 жовтня 2023 року повторно витребував від ТОВ «Захід Агро», ТОВ «Західна агровиробнича компанія» оригінали договору оренди землі від 03 січня 2019 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 13 серпня 2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041, оригінали договору оренди землі від 03 січня 2019 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 12 серпня 2015 оку щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016.

Острозький районний суд Рівненської області ухвалою від 30 жовтня 2023 року призначив у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ТОВ «Західна агровиробнича компанія», третя особа - ТОВ «Захід Агро», про скасування державної реєстрації прав на земельні ділянки судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставив питання:

- чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 у договорі оренди землі б/н від 03 січня 2019 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016 у графі «Орендодавець» ОСОБА_1 чи іншою особою?

- чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 у додатковій угоді до договору оренди землі від 12 серпня 2015 року б/н від 03 січня 2019 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016 у графі «Орендодавець» ОСОБА_1 чи іншою особою?

- чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 у договорі оренди землі б/н від 03 січня 2019 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041 у графі «Орендодавець» ОСОБА_1 чи іншою особою?

- чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 у додатковій угоді до договору оренди землі від 13 серпня 2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041 у графі «Орендодавець» ОСОБА_1 чи іншою особою?

Проведення експертизи доручив експертам Рівненського науково-дослідному експертно-криміналістичному центру МВС України.

Відповідно до повідомлення про неможливість проведення судової експертизи від 29 лютого 2024 року на адресу дослідної установи не надано оригінали договору оренди землі від 03 січня 2019 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 13 серпня 2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:04:001:0041, оригінали договору оренди землі від 03 січня 2019 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 12 серпня 2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624286900:03:001:0016.

ОСОБА_1 отримував від відповідача грошові кошти в якості орендної плати по договору оренди землі за 2019-2022 року, що підтверджується відомостями на виплату готівки та платіжними інструкціями.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Стаття 14 Конституції України визначає, що право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону.

Згідно із статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним, примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Стаття 317 ЦК України передбачає, що саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. На підставі статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

За вимогами статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв волі учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, за положеннями частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України).

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу загальних приписів статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, а також спеціальних правил статей 229-233 цього Кодексу про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 цього Кодексу йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна зі сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків). Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством.

Відповідне регулювання міститься і в положеннях ЦК України про договір.

У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Частиною першою статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

За змістом частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Порядок укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі визначається Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-ХІV «Про оренду землі» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 161-ХІV).

За змістом статті 13 Закону № 161-ХІV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. За частиною першою статті 14 Закону № 161-ХІV договір оренди землі укладається в письмовій формі.

Частиною першою статті 15 Закону № 161-ХІV передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Ці умови є обов`язковими та без досягнення згоди щодо них договір не вважається укладеним.

При заміні орендаря внаслідок відчуження права оренди недостатньо повідомлення орендодавця про заміну орендаря (стаття 516 ЦК України), з укладенням між первісним орендарем та новим орендарем договору (стаття 513 ЦК України), а є необхідним додержання вимог статті 520 ЦК України про згоду орендодавця.

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності тощо). За своєю такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім.

Належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача.

Згідно із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до сталої судової практики у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, провадження № 14-499цс19; від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, провадження № 14-79цс21; від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17, провадження № 14-29цс23; від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22, провадження № 14-75цс25).

За частиною другою статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі (пункт 7.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зазначив, що відповідачем не доведено, а судом не встановлено обставин підписання з позивачем додаткової угоди до договору оренди від 13 серпня 2015 року та 03 січня 2019 року і договору оренди землі від 03 січня 2019 року, тобто доказів вільного волевиявлення позивача на укладення договору і досягнення його істотних умов у встановленій законом формі суду не надано, що свідчить про те, що додаткові угоди та договори оренди землі є неукладеними. При цьому відповідач продовжує користування землею, чим порушує права позивача на користування та розпорядження належним йому майном.

Виходячи з наведеного, суди виснували, що оскільки спірні додаткові угоди є неукладеними і не породжують будь-яких юридичних наслідків, позовні вимоги про визнання відсутнім право оренди ТОВ «Західна агровиробнича компанія» на земельну ділянку позивача є правомірними та є належним способом захисту прав позивача.

З таким висновком суд попередніх інстанцій колегія суддів погоджується.

Верховний Суд у постанові від 15 січня 2021 року у справі № 650/1331/18 (провадження № 61-17794св20), розглядаючи питання застосування висновків Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) при вирішенні правовідносин, предметом яких є негаторний позов з приводу земельної ділянки, щодо якої договір оренди не укладався, разом із висновками Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, вказав, що в розрізі того питання, чи вважається спірний договір укладеним у разі вчинення конклюдентних дій (сплати орендної плати) підлягають застосуванню саме висновки пунктів 7.38-7.39 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 145/2047/16-ц і аргументи щодо досягнення волевиявлення сторони на укладення такого договору внаслідок отримання орендної плати визнано необґрунтованими.

Зокрема, у пунктах 7.38-7.39 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 145/2047/16-ц зазначено, що відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що факт сплати орендної плати відповідачем за користування земельної ділянки у 2018-2022 роках не можна трактувати як вчинення конклюдентних дій, тому не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.

За таких обставин колегія суддів відхиляє аргумент касаційної про незастосування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Судувід 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 144цс18) та від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Водночас Верховний Суд у постанові від 26 квітня 2023 року у справі № 192/1903/19 (провадження № 61-14966св21), на яку також міститься посилання у касаційній скарзі, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначив, що у цій справі апеляційний суд не встановлював обставини того, чи підписував позивач акт приймання-передання земельної ділянки, відомості щодо отримання зерна та коштів як орендної плати, не оцінив докази фактичного виконання договору та прийняття позивачем орендної плати, але мотивував своє рішення припущенням про відсутність волевиявлення позивача та неукладення ним договору оренди. Отже, посилання у касаційній скарзі на вказану постанову суду касаційної інстанції є нерелевантним.

Крім того, вважаючи неповажною причину ненадання оригіналів договорів оренди та додаткових угод до них відповідачем з метою проведення почеркознавчої експертизи, суди правильно вважали, що сторона відповідача фактично ухилилася від подання доказів та обґрунтовано визнали ту обставину, що позивач спірний договір оренди не підписував.

Отже, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів. Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Оскаржувані судові рішення є достатньо мотивованими.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду