ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 207/4644/24

Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Винуватість ОСОБА_6 в інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях, доведеність цього обвинувачення та кваліфікація діянь за ч. 1 ст. 154, ч. 2 ст. 156, ч. 6 ст. 152, ч. 1 ст. 3011, ч. 3 ст. 3011 , ч. 4 ст. 3011 КК України в касаційних скаргах не оспорюються.

Що стосується доводів касаційних скарг як засудженого ОСОБА_6 так і його захисника ОСОБА_7 про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, то колегія суддів касаційного суду вважає їх безпідставними, з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вказаних вимог закону при розгляді кримінального провадження щодо ОСОБА_6 дотримано в повному обсязі.

Так, ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 154, ч. 2 ст. 156, ч. 6 ст. 152, ч. 1 ст. 3011, ч. 3 ст. 3011 , ч. 4 ст. 3011 КК України, які згідно з вимогами ст. 12 КК України є тяжкими та особливо тяжкими злочинами.

Згідно з положеннями ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Положеннями ст. 64 КК Українипередбачено, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Згідно з вимогами ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дотримався наведених вимог матеріального права.

Так, зокрема, саме санкцією ч. 6 ст. 152 К України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк п`ятнадцять років або довічне позбавлення волі.

Судом першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_6 , дотримано вимог ст. 50, 64, 65 КК України, оскільки враховано характер та ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які відповідно до ст. 12 КК України, відносяться до кримінального проступку, тяжких та особливо тяжких злочинів, дані, що характеризують засудженого, відсутність обставин, які пом`якшують покарання, наявність обставин, які обтяжують покарання.

Повною мірою врахувавши вказані обставини, місцевий суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, усупереч твердженням засудженого та захисника, дотримуючись принципу співмірності та індивідуалізації покарання, правильно призначив ОСОБА_6 остаточне покарання ч. 1 ст. 154, ч. 2 ст. 156, ч. 6 ст. 152, ч. 1 ст. 3011, ч. 3 ст. 3011 , ч. 4 ст. 3011 КК України на підставі ч. 1 ст. 70 КК України у виді довічного позбавлення волі.

Обираючи ОСОБА_6 найсуворіший захід примусу - довічне позбавлення волі, суд дав належну оцінку ступеню тяжкості вчинених ним злочинів, три з яких, згідно зі ст. 12 КК України, є особливо тяжкими злочинами, узяв до уваги обставини їх вчинення, настання особливо тяжких наслідків - фізичних та моральних страждань, завданих потерпілим та тих наслідків, які можуть негативно проявитися у майбутньому в статевому розвитку малолітніх потерпілих, ступінь суспільної небезпеки вчинених ОСОБА_6 діянь, особу засудженого, який вчинив дані злочини щодо малолітніх дітей будучи при цьому членом родини, враховуючи його поведінку після вчинених злочинів, який вини не визнавав та свої дії не вважав протиправними, а тому призначив йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі.

Колегія суддів приходить до висновку, що ізоляція ОСОБА_6 - шляхом довічного позбавлення волі, відповідає вимогам справедливості щодо застосування покарання та відображає співмірність злочину та кари, і тільки таке покарання буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.

У контексті наведеного не можна визнати спроможними та переконливими доводи касаційних скарг сторони захисту стосовно невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів й особі засудженого через суворість.

Вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду є законними, обґрунтованими та відповідають вимогам статей 370, 374 та 419 КПК України.

Призначене ОСОБА_6 покарання відповідає приписам статей 50, 64, 65 КК України, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, домірним вчиненому. Правових підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через суворість і недостатнім для досягнення його мети, колегія суддів не вбачає.

Істотних порушень вимог кримінального закону чи невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, які були би підставою для скасування чи зміни ухвали апеляційного суду, колегією суддів не встановлено.

За таких обставин, касаційна скарга засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд