ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 733/2186/24

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить з такого.

Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Захисник у касаційній скарзі не оскаржує висновків судів першої та апеляційної інстанцій про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286-1 КК, та правильності кваліфікацій його дій, а тому судові рішення, ухвалені щодо ОСОБА_6 у частині визнання винуватим останнього у вчиненні інкримінованого злочину Суд не перевіряє.

Суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_6 покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії тяжких злочинів та пов`язане з порушенням безпеки руху та експлуатації транспорту, заподіяний наслідок - смерть потерпілої, зважив на відомості про особу винного, зокрема те, що він одружений, не працює, є особою раніше не судимою, не перебуває на спеціальних обліках у лікарів нарколога та психіатра, має позитивну характеристику за місцем колишньої роботи. При цьому обставинами, які пом`якшують покарання, суд визнав утримання двох неповнолітніх дітей, відсутність попередніх судимостей та відшкодування шкоди. Обставин, які обтяжують покарання, суд не встановив.

З огляду на наявність обставин, які пом`якшують покарання, а також враховуючи відомості про особу винуватого, його поведінку під час розгляду кримінального провадження в суді, зважаючи на надану потерпілій стороні допомогу, а також на те, що хоч ОСОБА_6 і заперечував факт перебування в стані алкогольного сп`яніння, однак визнав обставини та механізм вчинення ДТП, причинно-наслідковий зв`язок допущених ним порушень ПДР з настанням смерті ОСОБА_8 , в чому, на переконання місцевого суду, щиро розкаявся, взявши до уваги думку потерпілої, яка наполягала на призначенні ОСОБА_6 покарання, не пов`язаного з позбавленням волі, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість застосувати положення ст. 69 КК та призначити ОСОБА_6 покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції ч. 3 ст. 286-1 КК, а саме позбавлення волі на строк 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 5 років.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, прокурор подав апеляційну скаргу, за результатом розгляду якої апеляційний суд скасував вирок Ічнянського районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2026 року щодо ОСОБА_6 у частині призначеного йому покарання. В цій частині було ухвалено новий вирок, яким ОСОБА_6 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 5 років, тобто у мінімальному розмірі в межах, визначених санкцією ч. 3 ст. 286-1 КК.

Скасовуючи вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання, апеляційний суд дійшов висновку, що місцевий суд належним чином не врахував усіх обставин кримінального правопорушення, зокрема того, що хоч обвинувачений і визнав вину у вчиненні ДТП та заподіянні смерті потерпілій, однак під час розгляду провадження в суді заперечував вчинення кримінального правопорушення у стані алкогольного сп`яніння, отже, не в повній мірі розкаюється у вчиненні інкримінованого злочину, а також не встановив тих обставин, які могли би бути підставою для застосування положень ст. 69 КК, і такий висновок апеляційного суду колегія суддів суду касаційної інстанції вважає обґрунтованим.

Як неодноразово зазначав Верховний Суд (зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 07 жовтня 2024 року у справі № 466/525/22, провадження № 51-7310кмо23), норма матеріального права, викладена в ч. 1 ст. 69 КК, надає повноваження суду у виняткових випадках призначити більш м`яке покарання, ніж передбачено законом за кримінальне правопорушення, лише «за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину». Отже, застосування положень ст. 69 КК можливе в разі, якщо наявна сукупність принаймні двох обставин, які відповідають двом умовам, визначеним у законі: вони (1) можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 ст. 66 КК, і (2) хоча б одна із них істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

При визначенні поняття (юридичного змісту) обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, Верховний Суд виходить із системного тлумачення статей 66 та 69 КК, а також положень тих статей Особливої частини цього Кодексу, що визначають певні обставини, які пом`якшують покарання, як ознаки окремих привілейованих складів кримінальних правопорушень. Про взаємозв`язок обставин, що пом`якшують покарання, за приписами ст. 66 КК, з обставинами, які є ознаками привілейованих складів кримінальних правопорушень (і віддзеркалюють собою значно менший ступінь суспільної небезпечності порівняно з простим складом правопорушення), свідчать, зокрема, положення ч. 3 ст. 66 цього Кодексу, якими заборонено враховувати як обставину, що пом`якшує покарання, ту, що вже визначена законом як ознака складу кримінального правопорушення, у вчиненні якого особу визнано винуватою.

Закон про кримінальну відповідальність визначає як обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, його вчинення у стані сильного душевного хвилювання, особливий психофізичний стан породіллі під час пологів або відразу після пологів, стан необхідної оборони при перевищенні її меж, які істотно знижують ступінь тяжкості умисних вбивств або тяжкого тілесного ушкодження у привілейованих видах кримінальних правопорушень, визначених у статтях 116-118, 123, 124 КК. Указане висвітлює підхід законодавця до визначення обставин, які можуть братися до уваги під час вирішення питання про можливість застосування положень ст. 69 зазначеного Кодексу.

З урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності посягання в окремих провадженнях подібне значення можуть мати також обставини, зазначені в пунктах 5-9 ч. 1 ст. 66 КК, та інші, за належного обґрунтування такого рішення.

Ці обставини чи сукупність обставин мають перебувати в обумовленому взаємозв`язку із цілями та/або мотивами кримінального правопорушення, обсягом, характером і змістом дій та іншими факторами, які безпосередньо обумовлюють вчинення кримінального правопорушення і впливають на його характеристику за критеріями суспільної небезпеки вчиненого й винуватого, їх характеру та ступеня.

Суд, призначаючи покарання на підставі ст. 69 КК, зобов`язаний не лише перерахувати обставини, що враховані ним як такі, що пом`якшують покарання, а й обґрунтувати, виходячи із приписів статей 50, 65 КК, яка (які) з обставин є такими, що істотно знизили тяжкість вчиненого злочину, тобто мала (мали) вагомий вплив на його суспільну небезпечність під час його вчинення.

Апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що обставини, на які послався суд першої інстанції, як то відсутність попередніх судимостей, факт того, що особа не перебуває на спеціальних лікарняних обліках, сімейний стан та характеристика за місцем роботи, та обставини, які суд визнав такими, що пом`якшують покарання, зокрема, утримання неповнолітніх дітей, перша судимість, відшкодування завданої шкоди, в розумінні ст. 69 КК не є такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

Щодо доводів захисника, який стверджує, що апеляційний суд недотримався приписів ч. 3 ст. 404 КПК, оскільки без дослідження відповідних доказів дійшов висновку, відмінного від висновку суду першої інстанції щодо міри розкаяння ОСОБА_6 у вчиненні тяжкого злочину проти безпеки дорожнього руху у стані алкогольного сп`яніння, то вони є безпідставними.

Місцевий суд встановив, що ОСОБА_6 фактично визнавав обставини та механізм вчинення ДТП, причинно-наслідковий зв`язок відповідних порушень з настанням смерті ОСОБА_8 і щиро розкаявся в цьому. Водночас факт перебування в стані алкогольного сп`яніння ОСОБА_6 не визнавав та не висловлював жалю з цього приводу, що і відображено у рішенні місцевого суду.

Апеляційний суд, обґрунтовуючи висновок про відсутність належного розкаяння ОСОБА_6 у скоєному, будь-яких додаткових обставин не встановлював, свої висновки спирав на обставинах, які були встановлені у місцевому суді, фактично зазначивши про їх неправильну юридичну оцінку.

При цьому суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що щире каяття характеризує таке суб`єктивне ставлення винного до вчиненого злочину, яке полягає в тому, що він визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого і бажання виправити ситуацію, що склалася. Щире каяття характеризує поведінку особи після вчиненого злочину суто з позиції психологічної внутрішньої орієнтації суб`єкта, справжнє засудження свого діяння, визнання його антисуспільного характеру, про що мають свідчити об`єктивні дані про зміну ціннісних пріоритетів та способу життя. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження. Натомість заперечення встановленого судом факту вчинення кримінального правопорушення в стані алкогольного сп`яніння та доведеності відповідних фактичних обставин, не свідчить про таке ставлення до вчиненого та заподіяних наслідків, що притаманне щирому каяттю в розумінні положень ст. 66 КК, яке до того ж не має вирішального значення для вирішення питання про наявність підстав до застосування положень ст. 69 КК.

Враховуючи наведене, колегія суддів касаційного суду вважає, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про необґрунтованість призначення ОСОБА_6 покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 3 ст. 286-1 КК, за відсутності підстав до застосування положень ст. 69 цього Кодексу.

Що стосується тверджень адвоката про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, то колегія суддів вважає їх безпідставними.

Згідно з приписами статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є не тільки карою за вчинений злочин, а й заходом примусу, необхідним і достатнім для її виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженою, так й іншими особами. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, покарання за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винної.

Ця функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності, а під час обрання такої форми її реалізації, як призначення покарання з його реальним відбуванням вимагає від суду вмотивованої оцінки всіх конкретних обставин справи, а також обставин, що пом`якшують і обтяжують покарання, особи винного.

Згідно з приписами ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Поняття «явно несправедливе покарання» охоплює своїм змістом не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Відповідно до ч. 3 ст. 286-1 КК за порушення правил безпеки дорожнього руху особами, які керують транспортними засобами в стані сп`яніння, якщо вони спричинили смерть потерпілого, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк від 5 до 10 років.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 420 КПК визначено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання. Відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо на цих підставах апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

Апеляційний суд, ухвалюючи новий вирок, указаних норм закону дотримався. Призначаючи ОСОБА_6 покарання, належно врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його наслідки, відомості про особу винуватого, зокрема те, що він одружений, не працює, раніше не судимий, не перебуває на спеціальних лікарських обліках, позитивно характеризується за колишнім місцем роботи, правильно зважив на обставини, які пом`якшують покарання (перша судимість та відшкодування шкоди), та відсутність обставин, що його обтяжують, на підґрунті чого дійшов вмотивованого висновку щодо призначення міняльного в межах санкції ч. 3 ст. 286-1 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на той самий строк.

Думка потерпілої була врахована апеляційним судом як того вимагають приписи закону України про кримінальну відповідальність, кримінального процесуального закону та усталена судова практика з цього питання, за якими позиція останньої стосовно виду та розміру покарання не є процесуальною вимогою, не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом України про кримінальну відповідальність, у справах публічного обвинувачення не є обов`язковою для суду, а враховується в сукупності з іншими встановленими обставинами кримінального провадження і не має над ними пріоритету (див. висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 682/956/17).

Матеріали кримінального провадження свідчать, що той факт, що ОСОБА_6 став до лав Збройних Сил України, був предметом з`ясування в апеляційному суді в судовому засіданні 20 липня 2026 року. Водночас, ця обставина сама по собі не є підставою для призначення покарання нижчого за мінімальну межу, визначену в санкції статті вчиненого ним злочину, оскільки характеризує події, які відбулися після його вчинення і безпосередньо не пов`язані з його вчиненням, отже не перебуває в обумовленому взаємозв`язку з обсягом, характером і змістом тих факторів, які безпосередньо обумовлюють вчинення кримінального правопорушення.

На таких самих підставах апеляційний суд обґрунтовано не визнав обставиною, яка пом`якшує покарання, утримання двох неповнолітніх дітей, що також не свідчить як про психологічну переорієнтацію обвинуваченого, так і відповідні зміни у ставленні до вчиненого та заподіяних наслідків.

Разом із тим, явної несправедливості покарання, яке призначено засудженому ОСОБА_6 у мінімальному розмірі, встановленому санкцією ч. 3 ст. 286-1 КК, касаційним судом не встановлено. Переконливих доводів, які би спростовували або ставили під сумнів правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо виду та розміру призначеного покарання, стороною захисту не наведено.

Зміст апеляційної скарги та зміст оскарженого рішення апеляційного суду переконливо свідчать про оскарження стороною обвинувачення вироку місцевого суду в частині неправильного застосування ст. 69 КК та невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості. Прокурор вказував, що внаслідок неправильної оцінки встановлених обставин місцевий суд неправильно застосував положення ст. 69 КК, що потягло за собою призначення більш м`якого покарання, ніж визначено у санкції ч. 3 ст. 286-1 КК.

Жодна із встановлених місцевим судом обставин в аспекті застосування ст. 69 КК не є такою, що істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого злочину, отже, в цій справі відсутні підстави до призначення покарання більш м`якого, ніж передбачено законом на підґрунті, взятому до уваги під час судового розгляду, з огляду на що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку.

Під час апеляційного перегляду у суду не виникає обов`язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-іншому не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції. Розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилося в місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального процесуального законодавства України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду.

Переглядаючи в апеляційному порядку кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 апеляційний суд обґрунтовано не встановив підстав для повторного дослідження обставин кримінального провадження, жоден доказ, покладений в основу висновку про винуватість ОСОБА_6 , по-іншому не тлумачив, а надання правильної кримінально-правової оцінки встановленим під час судового розгляду обставинам не свідчить про недотримання судом приписів ч. 3 ст. 404 КПК.

Оскаржений вирок апеляційного суду відповідає вимогам до його змісту, визначеним приписами статей 370, 374, 420 КПК, він ухвалений відповідно до положень закону України про кримінальну відповідальність.

Будь-яких додаткових відомостей про існування обставин, які не були предметом оцінки суду апеляційної інстанції та які би істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого злочину, захисник у касаційній скарзі не зазначив.

Отже, колегія суддів не вбачає підстав, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, для застосування повноважень Верховного Суду, визначених в ст. 436 цього Кодексу, а тому касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд