ПОСТАНОВА
головуючого Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом )- ОСОБА_2, третя особа (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 серпня 2017 року у складі судді: Помогаєв А. В., та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 10 жовтня 2017 року у складі суддів: Борисюка Р. М., Галацевич О. М., Григорусь Н. Й.,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні майном. Позовна заява ОСОБА_1 обґрунтована тим, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року їй на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, який придбала у свого батька ОСОБА_4
У вказаному будинку ще з 20 жовтня 2006 року залишилася зареєстрованою ОСОБА_2, яка фактично проживає в будинку та користується ним, чим створює їй перешкоди у здійсненні права володіння, користування і розпорядження майном. Оскільки відповідач не є членом її сім'ї та не набула прав на житловий будинок з підстав, передбачених законом, у добровільному порядку не бажає звільнити будинок і знятися з реєстраційного обліку, тому потрібно усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні належним їй майном, шляхом виселення ОСОБА_2 з житлового будинку в селі Орепи, Новоград-Волинського району Житомирської області.
У травні 2016 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов, з урахуванням уточнень вимог, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 21 березня 2008 року та скасувати його реєстрацію.
В обґрунтування позовних вимог вказувала, що за згодою ОСОБА_4 20 жовтня 2006 року вона була зареєстрована у спірному будинку. 23 листопада 2007 року між нею та ОСОБА_4 укладено шлюб. Останній 16 січня 2012 року склав заповіт, відповідно якого заповів їй все своє майно. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Вважала, що договір купівлі-продажу будинку від 21 березня 2008 року є недійсним, оскільки укладався між ОСОБА_3, від імені ОСОБА_4, та ОСОБА_1 на підставі дублікату доручення та без її згоди.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 серпня 2017 року залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 10 жовтня 2017 рок позов ОСОБА_1 задоволено, виселено ОСОБА_2, з житлового будинку АДРЕСА_1. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_3 під час укладання спірного договору купівлі-продажу будинку діяв як повноважний представник продавця. ОСОБА_5 набув спірний будинок до укладення шлюбу зі ОСОБА_2, а тому згода ОСОБА_2 на його відчуження не потрібна, оскільки таке майно є особистою приватною власністю чоловіка. ОСОБА_2 чинить позивачу перешкоди у користуванні будинком.
У жовтні 2017 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу у якій просить оскаржені рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права. Вказує, що суди не врахували, що згоду на укладення договору купівлі-продажу вона не давала, була членом сім'ї власника, оригінал довіреності та його дублікат відрізняються. Крім того, суди не вказали якими діями вона створювала перешкоди в користуванні спірним будинком.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.
26 квітня 2018 року справа № 285/1055/16-ц була передана судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2017 року справа призначена до судового розгляду.
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що 09 грудня 2005 року ОСОБА_7 продала, а ОСОБА_4 купив житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку, що знаходяться в АДРЕСА_1, що підтверджується копією дублікату договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки.
27 грудня 2007 року ОСОБА_4 видав нотаріально посвідчену довіреність № 3207, якою уповноважив свого сина ОСОБА_3 здійснювати управління та розпорядження всім своїм майном та укладати дозволені законом правочини.
Суди встановили, що 21 березня 2008 року ОСОБА_3, який діяв від імені ОСОБА_4 на підставі вказаної довіреності, продав, а ОСОБА_8 купила житловий будинок з усіма надвірними будівлями та земельну ділянку, що знаходяться в АДРЕСА_1.
Згідно копії свідоцтва про шлюб дошлюбне прізвище позивача ОСОБА_1 було «ОСОБА_1».
23 листопада 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.
Суди встановили, що згідно посвідченого секретарем Орепівської сільської ради Новоград-Волинського району Житомирської області заповіту від 16 січня 2012 року ОСОБА_4 заповів все своє майно своїй дружині ОСОБА_2
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1.
У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно частини першої статті 57 Сімейного кодексу особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним до шлюбу.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).
Тлумачення частини першої та четвертої статті 1236 ЦК України дозволяє зробити висновок, що заповітом може бути охоплено: (а) ті права і обов'язки, які належать спадкодавцю на момент його складення; не тільки права і обов'язки, які належать спадкодавцю на момент його складення, а й ті, що виникнуть у спадкодавця після складання заповіту.Заповідач, як власник, може на свій розсуд як набувати права на майно, так і припиняти їх. Наявність заповіту не обмежує заповідача в тому, щоб майно, вказане в заповіті, продати, подарувати або укласти щодо нього договір довічного утримання тощо.
Тому суди правильно відхилили доводи ОСОБА_2 стосовно складення ОСОБА_4 заповіту від 16 січня 2012 року, відповідно якого він заповів ОСОБА_2 все своє майно, як підстави недійсності договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року. Оскільки складення заповіту в жодній мірі не вплинуло і не могло вплинути на дійсність договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року.
Встановивши, що житловий будинок набутий ОСОБА_4 до шлюбу із ОСОБА_2 та був особистою приватною власністю ОСОБА_4, а тому згода ОСОБА_2 на укладення договору купівлі продажу була непотрібна та те, що ОСОБА_2 не довела наявність підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні зустрічного позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов застосовується для захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння коли право власності може бути порушено без безпосереднього вилучення майна у власника. У постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-92цс15 зроблено висновок, що положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Суди встановили, що договором купівлі-продажу житлового будинку від 21 березня 2008 року не передбачені умови проживання у спірному будинку продавця та його членів сім'ї. ОСОБА_2 відмовляється від укладання договору найму (оренди) спірного будинку та від передачі ключів власнику будинку та чинить перешкоди в користуванні будинком.
Встановивши, що ОСОБА_1 є власником будинку, а ОСОБА_2 чинить перешкоди власнику у користуванні будинком, суди зробили правильний висновок про задоволення первісного позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.
Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2017 року було зупинене виконання рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 серпня 2017 року до закінчення касаційного провадження. З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України колегія суддів поновлює виконання рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 серпня 2017 року.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,