ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 320/1260/16-ц

01 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про відшкодування збитків, посилаючись на те, що ОСОБА_2 отримав від нього в позику 22 тис. доларів США, а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 взяли на себе зобов'язання відповідати за повне і своєчасне виконання позичальником його боргових зобов'язань за договором позики. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 11 жовтня 2012 року стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача борг за договором позики в розмірі 178 640 грн, що є еквівалентом 22 тис. доларів США. Вказане судове рішення було виконане відповідачами лише 06 жовтня 2015 року, що підтверджується постановами державного виконавця про закінчення виконавчих проваджень від 09 жовтня 2015 року. За період виконання вищевказаного рішення суду, а саме з 12 квітня 2013 року по 06 жовтня 2015 року, з відповідачів стягнуто 178 640 грн, що еквівалентно 11 157 доларів США, а тому, враховуючи курсову різницю, йому фактично не доплачено 10 843 долари США, що на час подання позовної заяви еквівалентно 297 098 грн. Тому позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь збитки в розмірі 297 098 грн, а також судовий збір в розмірі 2 970 грн та витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги, в розмірі 500 грн.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 07 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням суду від 11 жовтня 2012 року з відповідачів на користь позивача стягнуто суму заборгованості за розпискою, яка визначена у національній валюті та яку відповідачами було повернуто. Згідно з цією розпискою позичальник зобов'язувався повернути борг у національній валюті в розмірі 176 тис. грн. Зростання курсу долара США - валюти договору позики - саме по собі не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки у позикодавця існувала можливість передбачити в момент укладання договору позики зміни курсу гривні відносно долара США. У боржника виник обов'язок сплатити саме ту суму боргу та у тій валюті, яка вказана у рішенні суду, тобто у гривнях. Всі інші умови сплати боргу за зобов'язанням, що мали місце до ухвалення рішення суду, фактично втрачають свою силу, перетворюючись для боржника в обов'язок виконати лише рішення суду, а у випадку його невиконання - додатково сплатити кредитору визначені статтею 625 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) суми як форми відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 07 червня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що рішенням суду від 11 жовтня 2012 року з відповідачів на користь позивача стягнуто суму заборгованості за розпискою, яка визначена у національній валюті. Згідно з цією розпискою грошові кошти позичальник також зобов'язувався повернути у національній валюті. Сума боргу повернута, тому правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

09 грудня 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просив скасувати рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 07 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2017 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована доводами, наведеними у позовній заяві, а також тим, що судами не в повній мірі з'ясовані обставини справи, безпідставно відмовлено у задоволенні його позову. ОСОБА_2 взяв у нього в борг грошові кошти в іноземній валюті, а не у гривнях. Відповідно до статей 611, 612, 623 ЦК України відповідачі зобов'язанні йому відшкодувати збитки, які виникли внаслідок зростання курсу долара США до гривні.

12 грудня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито провадження у цій справі.

27 січня 2017 року відповідач ОСОБА_4 подав до суду заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень і просив відмовити у задоволенні скарги у зв'язку з її безпідставністю. Позивачу було повернуто грошові кошти у повному обсязі та ніяких збитків не спричинено.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

30 січня 2018 року справу № 320/1260/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що 01 лютого 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав у позивача в борг грошові кошти у сумі 176 тис. грн, що за курсом Національного Банку України станом на 01 лютого 2012 року еквівалентно 22 тис. доларів США, та зобов'язався повернути їх до 01 червня 2012 року.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 11 жовтня 2012 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (позичальника), ОСОБА_3, ОСОБА_4 (поручителів) про стягнення боргу за договором позики задоволено, стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивача 178 640 грн.

Вищевказане судове рішення виконане. 06 жовтня 2015 року боржниками сплачена позивачу заборгованість в розмірі 178 640 грн у повному обсязі, що підтверджується постановами Відділу державної виконавчої служби Мелітопольського міськрайонного управління юстиції про закінчення виконавчого провадження від 09 жовтня 2015 року.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналіз норм статті 99 Конституції України, статей 192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов'язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і його виконання є національна валюта України - гривня.

Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню й інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені статтею 625 ЦК України.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

Відповідно до частин першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Згідно зі статтею 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.

Визначення поняття збитків наводяться також у частині другій статті 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України).

Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.

Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані.

Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Тобто, так звана «курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 750/8676/15-ц, провадження № 14-79цс18.

У даному випадку позивач як кредитор за договором позики, реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2012 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики і визначив заборгованість у гривні України, вказавши, що саме 178 640 грн. є повним розміром заборгованості.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 11 жовтня 2012 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало законної сили і виконано відповідачами 09 жовтня 2015 року.

Кредитор, який сам визначив заборгованість у гривні, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено її у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

У зв'язку з цим доводи ОСОБА_1 про те, що відповідачі зобов'язанні відшкодувати йому збитки, які виникли внаслідок зростання курсу долара США до гривні, не заслуговують на увагу.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду