ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 127/3792/16-к

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваження лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Натомість зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_7 , в якій він заперечував проти доведеності винуватості у скоєнні крадіжки, апеляційний суд навів докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну юридичну оцінку вчиненому.

За встановлених місцевим та апеляційним судами фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 185 КК кваліфіковані правильно.

В основу вироку суд поклав показання потерпілого ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , дані протоколів слідчих дій та дослідження даних запису з камер відеоспростереження, а також показання самого ОСОБА_7 , які він дав в судовому засіданні.

Так, ОСОБА_10 підтвердив факт заволодіння 30 жовтня 2015 року гаманцем з грошовими коштами та банківськими картками з поверхні банківського терміналу в приміщенні відділення банку «Альфа Банк», що на вул. Привокзальній, 2/1 у м. Вінниці заперечуючи при цьому лише корисливий мотив та мету своїх дій.

Разом із цим, такі доводи засудженого спростовуються іншими доказами, дослідженими в судовому засіданні, які у своїй сукупності об`єктивно підтверджують умисел ОСОБА_10 на таємне викрадення чужого майна.

Так, заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника, а опинилося з будь-яких причин у неналежному, але відомому йому місці (залишене чи забуте), особою, яка знала кому належить це майно, мала підстави вважати де знаходиться власник речі і усвідомлювала, що він може за нею повернутися, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна.

Якщо привласнення майна відбувається в адміністративних приміщеннях, пунктах здійснення розрахунково-касових операцій та інших громадських місцях з обмеженим простором, в таких випадках слід констатувати презумпцію «забутості» речі її власником: у подібних випадках особа, яка привласнює річ, має розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.

На відміну від крадіжки, привласнене майно може вважатися знахідкою лише за умов, що: а) воно вибуло з володіння власника; б) місцезнаходження цього майна власнику не відомо; в) між втратою майна та його знахідкою пройшов тривалий час, який давав власнику підстави вважати майно остаточно втраченим; г) особа, яка знайшла майно, не була очевидцем події втрати і сама не чинила будь-яких активних дій, спрямованих на вилучення майна з володіння власника; д) відсутня можливість виявлення (ідентифікації) законного власника майна.

Встановлені у кримінальному провадженні обставини свідчили про те, що ОСОБА_7 при виявленні в пункті здійснення розрахунково-касових операцій гаманець з платіжними картками, на яких було зазначено прізвище та ім`я їх володільця, не вчинив жодних дій, спрямованих на виявлення його власника і негайне повернення майна, будь то звернення до співробітників банку або до правоохоронних органів, натомість помістив його до своєї кишені та вийшов з приміщення.

Враховуючи, що гаманець було залишено у приміщенні банку біля банківського терміналу де постійно перебуває велика кількість людей, ОСОБА_7 не міг не розуміти, що власник може повернутись за своїм майном, що ОСОБА_8 і зробив через 25 хвилин після того, як залишив гаманець, однак його там не виявилось. Крім того, грошові кошти, які знаходились у гаманці ОСОБА_7 витратив, що вказує на відсутність наміру щодо повернення майна законному власнику.

Таким чином, безпосередньо дослідивши докази, надавши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК.

Вирок суду достатньо вмотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК.

Переглядаючи вирок в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції відповідно до вимог ст. 419 КПК дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі засудженого доводам, у тому числі і тим, на які захисник посилається у касаційній скарзі, й обґрунтовано відмовив у їх задоволенні.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б підставою для скасування оскаржуваного судового рішення не встановлено.

Призначене ОСОБА_7 покарання відповідає вимогам ст. 50, 65 КК, є необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів. Підстав вважати його явно несправедливим через суворість колегія суддів не вбачає.

За таких обставин, касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів