ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 669/629/16-ц

У липні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до Ямпільської селищної ради Білогірського району Хмельницької області (далі - Ямпільська селищна рада) про визнання у порядку спадкування права власності на квартиру АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_3

В обґрунтування позову зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилась спадщина, до складу якої входить згадана квартира. Вона є спадкоємцем за законом п'ятої черги, оскільки є двоюрідною сестрою спадкодавця, проте позбавлена можливості оформити свої спадкові права, оскільки після смерті ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, та після смерті її сина ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, виявлено, що на спірну квартиру відсутні правовстановлюючі документи. З цих підстав нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Відповідач вимоги позову не визнав, просив відмовити у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_4, її чоловік ОСОБА_5 та син ОСОБА_3 до 1983 року проживали в житловому будинку на АДРЕСА_2, який постійно підтоплювали дощові та талі води, а тому від Ямпільського авторемонтного заводу їм надано квартиру АДРЕСА_1, де вони постійно проживали до смерті. Відомості, які б свідчили, що ОСОБА_4, її чоловік ОСОБА_5 чи син ОСОБА_3 зверталися із заявами про надання дозволу на приватизацію спірної квартири до Ямпільської селищної ради відсутні, квартира на даний час залишається неприватизованою, право власності не зареєстроване, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 12 січня 2017 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 у порядку спадкування за законом після смерті двоюрідного брата ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що спадкодавець за життя звернувся до органу приватизації з заявою про приватизацію спірної квартири, однак, доказів того, що така заява у встановлений строк була розглянута або в приватизації було відмовлено немає, а тому до спадкоємців перейшло право вимоги про визнання за ними права власності на квартиру.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 09 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що надана позивачем заява про приватизацію спірної квартири не є належним доказом звернення спадкодавця до відповідного органу приватизації житла з належно оформленою заявою, оскільки вона не містить підпису і печатки керівника підприємства з обслуговування житла про засвідчення підписів осіб, які подають заяву, що є обов'язковим реквізитом такої заяви. Також у цій заяві відсутні будь-які відомості щодо її надходження до органу приватизації, її реєстрації органом приватизації у відповідному журналі вхідних документів. На заяві відсутня дата, день і місяць, коли вона подавалась, а зазначено лише рік - 1993.

Таким чином, ані ОСОБА_4, ані ОСОБА_3 за життя не виявили своєї волі на приватизацію спірної квартири і набуття на спірну квартирну права власності, за своєї волі не набули права власності на спірну квартиру в порядку приватизації, залишились наймачами даної квартири відповідно до статті 7 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а відтак до спадкоємця не перейшло право вимоги визнання за ним права власності на таку квартиру.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи касаційної скарги

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції оцінивши в сукупності докази у справі, правильно встановив, що спадкодавець набув права власності на спірну квартиру, однак не здійснив реєстрації своїх прав у встановленому порядку. На переконання заявника, апеляційний суд всупереч статті 344 ЦК України не взяв до уваги строк набувальної давності, посилаючись на відсутність судового рішення про набуття права власності на квартиру спадкодавцем за набувальною давністю. Така позиція суперечить положенню цієї норми, оскільки відповідно до її частини другої право на визнання права власності на майно у зв'язку із давністю володіння має також спадкоємець.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Ямпільська селищна рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що рішення апеляційного суду ухвалене відповідно до вимог закону, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 1983 року сім'я в складі ОСОБА_5, його дружини ОСОБА_4 та їх сина ОСОБА_3 проживала в квартирі АДРЕСА_1.

Інформація про видачу ордера на вселення сім'ї ОСОБА_3 до зазначеного житлового приміщення, рішення певних органів, організацій, підприємств щодо вселення відсутні, хоча факт проживання в цьому житловому приміщенні сім'ї ОСОБА_3 сторонами не заперечується і підтверджується витягами з погосподарських книг.

Будинок на АДРЕСА_1 з 1998 року знаходиться на балансі житлового підприємства «Добробут плюс» Ямпільської селищної ради та перебуває у комунальній власності Ямпільської територіальної громади.

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

На час смерті ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ані за ними, ані за будь-ким іншим особами не зареєстровано, тобто квартира перебуває в комунальній власності Ямпільської територіальної громади.

Після смерті ОСОБА_3 його двоюрідна сестра ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 16 квітня 2015 року їй визначено тримісячний додатковий строк для прийняття спадщини.

За заявою ОСОБА_2 приватний нотаріус Рогожина Ю. М. відкрила спадкову справу за № 57430493 після смерті ОСОБА_3

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини (стаття 1218 ЦК України).

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

У силу статей 1, 3, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина, який постійно мешкає у квартирі (будинку), відносно якої вирішується питання про передачу у власність.

В частині п'ятій пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» зазначено, що в разі непередання квартири (будинку) у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири наймачеві.

Отже, право на приватизацію квартири, яка належить до державного житлового фонду, мають особи, які постійно проживають у цій квартирі. Для отримання права власності на житло особа повинна звернутись до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою, яка підлягає розгляду названим органом у строк, передбачений чинним законодавством.

У тому разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого частиною третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 грудня 2013 року у справі № 6-121цс13, підстав відступити від якого Верховним Судом не встановлено.

Таким чином, обов'язковою умовою переходу права вимоги у порядку спадкування до спадкоємців про визнання за ними права власності на квартиру, в якій проживали спадкодавці, але померли до вирішення питання відповідним державним органом про її приватизацію, є звернення спадкодавця до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою.

Апеляційним судом встановлено, що померлі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за свого життя не зверталися до уповноваженого органу із заявою про приватизацію спірної квартири, тобто у встановленому законом порядку не набули права власності на неї, залишились наймачами квартири, а тому обґрунтованим є висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення вимог позову.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги позову, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, апеляційний суд свої процесуальні дії належним чином обґрунтував, врахувавши при цьому, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Безпідставними є посилання заявника на положення статей 344, 392 ЦК України, оскільки померлі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були не власниками спірної квартири, а її користувачами.

Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідає вимогам статей 212, 213-215, 303, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На реалізацію цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява N 3236/03, § 42)).

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду