ПОСТАНОВА
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 204 Кримінального кодексу України (далі – КК).
Оскаржені судові рішення
1. Вироком Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 15 лютого 2017 року ОСОБА_6 визнано винуватим у незаконному придбанні з метою збуту, а також у транспортуванні з метою збуту незаконно виготовлених алкогольних напоїв. Суд визнав доведеним, що він на початку червня 2016 року незаконно придбав з метою збуту 60 упаковок горілки ємкістю по 3 л без марок акцизного податку та без належного маркування, які 4 червня 2016 року автомобілем «Опель Віваро» незаконно транспортував із метою збуту, і засудив його за частиною 1 статті 204 КК до покарання у виді штрафу в розмірі 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34 000 грн.
2. Суд повернув автомобіль «Опель Віваро» засудженому.
3. Апеляційний суд Вінницької області 8 листопада 2017 року залишив вирок місцевого суду без змін та звільнив ОСОБА_6 від відбування призначеного за вироком покарання на підставі пункту «в» частини 1 статті 1 Закону України «Про амністію у 2016 році».
Вимоги і доводи касаційних скарг
4. У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на пункт 2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
5. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що всупереч вимогам статті 96-2 КК апеляційний суд не застосував спеціальної конфіскації до автомобіля «Опель Віваро», який використовувався засудженим як засіб вчинення злочину та перебував у його законному володінні.
Позиції учасників судового провадження
6. У судовому засіданні прокурор підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення.
Оцінка Суду
7. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників касаційного розгляду, перевіривши матеріали провадження, обговоривши наведені у скарзі доводи, Суд дійшов висновку, що скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
8. У цьому кримінальному провадження не оспорюється, що автомобіль перебував у законному володінні засудженого і був ним використаний як засіб вчинення злочину. На цій підставі в судах першої та апеляційної інстанцій сторона обвинувачення вимагала застосувати до цього автомобіля спеціальну конфіскацію відповідно до статті 96-2 КК.
9. Суд першої інстанції не навів жодних мотивів відмови у застосуванні спеціальної конфіскації. Відмовляючи у задоволенні апеляційної вимоги прокурора з цього питання, апеляційний суд послався на те, що засуджений, хоча і є володільцем автомобіля, але відповідно до реєстраційних документів на автомобіль не є його власником. Також суд зазначив, що оскільки прокурор не довів, що власник автомобіля, зазначений у цих документах, знав про його незаконне використання, то не виконано умови, визначеної в частині 10 статті 100 КПК, яка передбачає, що застосування спеціальної конфіскації здійснюється тільки у разі доведення стороною обвинувачення, що власник (законний володілець) майна знав про його незаконне використання.
10. Таким чином, апеляційний суд вважав, що доведеної обізнаності законного володільця майна про його злочинне використання недостатньо для того, щоб можна було застосувати спеціальну конфіскацію, якщо сторона обвинувачення не довела й обізнаності власника про таке використання його майна.
11. За обставин цієї справи Суд не може погодитися з таким висновком апеляційного суду з огляду на таке.
12. Суд зазначає, що в частинах 6, 9, 10, 11 статті 100 КПК та частинах 1 та 5 статті 96-2 КК законодавець використовує терміни «власник» і «законний володілець» як альтернативні. Тому ці положення не вимагають доведення факту обізнаності про злочинне використання майна двох осіб – власника і законного володільця. Також закон не визначає переваги власника перед законним володільцем чи навпаки у питанні застосування спеціальної конфіскації.
13. Цей Суд у контексті накладення арешту на майно вже робив висновок, що в КПК поняття «особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт» не визначається виключно правом власності на це майно; до цього поняття включено також тих осіб, у володінні яких таке майно перебуває на інших підставах[1].
14. Таким чином, закон передбачає певну гнучкість при вирішенні питання, хто є зацікавленою особою щодо спірного майна. У контексті спеціальної конфіскації це також стосується вирішення питання про те, обізнаність якої особи – власника чи законного володільця – має доводитися для виконання умов застосування спеціальної конфіскації.
15. Закон, у тому числі в частині 10 статті 100 КПК, захищає право добросовісного власника або володільця майна від несприятливих наслідків використання його майна третіми особами зі злочинною метою. Такий підхід законодавця відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, серед іншого, що знаходження балансу між суспільним інтересом у попередженні злочинів та захистом прав зацікавлених осіб у таких обставинах означає, що покладання такого тягаря на власника відповідного майна може бути виправданим, лише якщо його інтерес у поверненні йому майна переважується ризиком, що таке повернення полегшить вчинення злочинів і зашкодить боротьбі з організованою злочинністю[2].
16. Однак перед тим, як визначити справедливий баланс між інтересом особи, котрій належить майно, та інтересом суспільства у боротьбі зі злочинністю, суд, вирішуючи питання про спеціальну конфіскацію, має перш за все встановити, чиї майнові інтереси постраждають у випадку конфіскації такого майна.
17. Для визначення того, інтереси якої особи – власника чи законного володільця – зачіпає можлива спеціальна конфіскація майна, суду слід виходити із сукупності обставин, установлених судом. Якщо ця сукупність свідчить про те, що особа, хоча й зазначена у певних документах як власник майна, не має дійсного права на таке майно та інтересу в його поверненні, вимога довести факт обізнаності такої особи про злочинне використання майна, з яким вона втратила зв`язок, не відповідає меті захисту права на мирне володіння майном, втіленій, зокрема, в частині 10 статті 100 КПК, але у той же час створює нездоланні перешкоди для державних органів у досягненні цілей боротьби зі злочинністю.
19. Таким чином, Суд дійшов висновку, що у разі, якщо сторона обвинувачення доведе обставини, які свідчать про відсутність у номінального власника права на спірне майно та інтересу в його поверненні, відсутність доказів обізнаності такого номінального власника щодо злочинного використання майна не є перешкодою для застосування спеціальної конфіскації.
20. В такому разі питання про застосування спеціальної конфіскації має вирішуватись у залежності від виконання умов, передбачених відповідними нормами кримінального та процесуального законів, по відношенню до законного володільця такого майна.
21. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що сторона обвинувачення надала суду докази таких обставин:
– засуджений законно володів спірним автомобілем на підставі генеральної довіреності, яка передбачала, серед іншого, право відчуження цього автомобіля (т. 1, а.с. 147);
– до того, як автомобіль перейшов у володіння засудженого, він перебував у володінні іншої особи, якій власник передав автомобіль також на підставі генеральної довіреності (т. 1, а.с. 147);
– в іншому кримінальному провадженні вироком суду було встановлено, що батько засудженого придбав спірний автомобіль для засудженого через оформлення генеральної довіреності (т. 2, а.с. 22);
– сам засуджений вважав себе власником автомобіля (т. 1, на а.с. 145).
22. Суд зауважує, що, надавши вирішального значення відсутності згоди номінального власника автомобіля, апеляційний суд залишив поза увагою ці важливі обставини, доведені стороною обвинувачення.
23. Також суд не врахував цілковиту пасивність номінального власника під час кримінального провадження, хоча автомобіль тривалий час перебував під арештом.
24. Ці обставини є суттєвими для вирішення питання, чи має номінальний власник, зазначений у технічному паспорті, інтерес в поверненні йому цього автомобіля. Слід зауважити, що суди фактично визнали відсутність такого інтересу з боку номінального власника, повернувши автомобіль не йому, а його законному володільцю, тобто засудженому.
25. Відповідно, касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала апеляційного суду – скасуванню, а кримінальне провадження – призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, Суд