ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 554/9440/16-ц

У листопаді 2016 року Полтавське учбово-виробниче підприємство № 1 Українського товариства глухих (далі - Полтавське УВП-1 УТОГ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення із гуртожитку без надання іншого житла.

Позовна заява мотивована тим, що Українське товариство глухих є власником гуртожитку, розташованого у АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про право власності від 23 червня 2001 року, виданого Полтавським управлінням житлово-комунального господарства, а Полтавське УВП-1 УТОГ володіє ним на праві господарського відання на підставі постанови Президії Центрального правління Українського товариства глухих від 05 червня 2003 року № 96.

ОСОБА_1 , яка на той час мала дошлюбне прізвище ОСОБА_2 , працювала у Полтавському УВП-1 УТОГ у період із 02 серпня 1988 року по 01 квітня 1998 року. У зазначений час вона була поселена у гуртожитку, проте після звільнення за згодою сторін 01 квітня 1998 року ОСОБА_1 з власної ініціативи з гуртожитку виселилася та знялася з реєстрації 15 квітня 1998 року. У 1999 році ОСОБА_1 , будучи працівником іншого підприємства - ПП «Полагропостач», була поселена до гуртожитку Полтавського УВП-1 УТОГ та з нею укладалися короткострокові договори найму одного ліжко-місця у гуртожитку. Листом Полтавського УВП-1 УТОГ від 26 травня 2016 року № 03/160 ОСОБА_1 повідомлено про те, що термін її проживання у гуртожитку закінчується 30 травня 2016 року та повідомлено про необхідність звільнити ліжко-місце та знятися з реєстраційного обліку за адресою гуртожитка. На вимоги виселитися та звільнити займане приміщення гуртожитку ОСОБА_1 не відреагувала. Оскільки заселення ОСОБА_1 у 1999 році до гуртожитку не було пов`язано з роботою у Полтавському УВП-1 УТОГ, ордеру на поселення у гуртожиток вона не отримувала, тому позивач вважає, що норми статей 127, 128, 132 Житлового кодексу УРСР не поширюються на ці правовідносини, а ОСОБА_1 підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення відповідно до цивільного законодавства.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2017 року у задоволенні позову Полтавського УВП-1 УТОГ відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що ОСОБА_1 не має іншого житла, є інвалідом 3 групи, працювала на Полтавському УВП-1 УТОГ майже 10 років, тому набула право на житло у розумінні Конституції України, після звільнення ОСОБА_1 з Полтавському УВП-1 УТОГ та виселення з гуртожитку, заселення відповідача у 1999 році знову у цей же гуртожиток свідчить про визнання позивачем права відповідача на проживання у гуртожитку, виселення відповідача із гуртожитку, як єдиного житла для проживання, є фактичним позбавленням конституційного права на житло.

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 30 травня 2018 року апеляційну скаргу Полтавського УВП-1 УТОГ залишено без задоволення. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2017 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У червні 2018 року Полтавське УВП-1 УТОГ подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 листопада

2017 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 30 травня

2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди відмовляючи у задоволенні позову прийшли до висновку що відповідач набула права постійного безстрокового проживання у спірному гуртожитку, при цьому не навели жодної конкретної норми матеріального права, на підставі якого таке право виникло у відповідача. Крім того, суди не звернули уваги на те, що гуртожиток не відноситься до державної або комунальної власності, а є власністю Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Українське товариство глухих», тобто по суті є приватною власністю, тому безпідставне проживання відповідача у гуртожитку порушує права позивача на вільне користування площею гуртожитку.

У жовтні 2018 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргуПолтавського УВП-1 УТОГ, у якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що гуртожиток у АДРЕСА_1 належить Українському товариству глухих, що підтверджується свідоцтвом № НОМЕР_1 про право власності від 23 червня 2001 року, виданим Полтавським управлінням житлово-комунального господарства міськвиконкому, та перебуває у господарському віданні Полтавського УВП-1 УТОГ, що підтверджується Постановою Президії Центрального правління Українського товариства глухих від 05 червня 2003 року № 96.

ОСОБА_1 , яка на той час мала дошлюбне прізвище ОСОБА_2 , працювала в Полтавському УВП-1 УТОГ у період із 02 серпня 1988 року по 01 квітня 1998 року.

01 квітня 1998 року ОСОБА_1 звільнилася з Полтавського УВП-1 УТОГ за згодою сторін, виселилася та знялася з реєстрації за адресою гуртожитку.

27 грудня 1999 року зареєстрована у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом із домової книги та копією паспорта ОСОБА_1

Із 2002 року і по 30 травня 2016 року між Полтавським УВП-1 УТОГ та ОСОБА_1 укладались короткострокові договори найму одного ліжко-місця у гуртожитку.

Листом Полтавського УВП-1 УТОГ від 26 травня 2016 року № 03/160 ОСОБА_1 повідомлено про те, що термін її проживання у гуртожитку закінчується 30 травня 2016 року та повідомлено про необхідність звільнити ліжко-місце та знятись з реєстраційного обліку за адресою гуртожитку.

Відповідач своєчасно у повному розмірі вносить плату за проживання у гуртожитку, заборгованості не має.

Згідно із довідкою МСЕ від 16 травня 2011 року ОСОБА_1 є інвалідом третьої групи з дитинства безстроково.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Регулювання відносин з користування гуртожитками пов`язане із спеціальним правовим статусом цього житла. Тому норми глави 4 ЖК УРСР, Примірного положення про гуртожитки, а також інші норми житлового законодавства щодо гуртожитків є спеціальними відносно норм цивільного законодавства. Якщо відносини не врегульовані спеціальним законодавством про гуртожитки, необхідно керуватися загальними нормами про договір найму житла як інституту житлового права.

Статтею 125 ЖК Української РСР встановлено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі по тексту - Конвенція) поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

За змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про відсутність підстав для виселення відповідача із спірного приміщення у гуртожитку, враховуючи, що відповідач заселилась у гуртожиток у зв`язку із трудовими відносинами з позивачем. ОСОБА_1 пропрацювала на підприємстві майже встановлений статтею 125 ЖК Української РСР строк (не вистачає 4 місяці), який гарантував би надання іншого житла при виселені із гуртожитку, а також тривалий період проживання ОСОБА_1 після звільнення з роботи, а саме: з 1999 року і до тепер, тобто більше 18 року, а в сукупності майже 28 років. ОСОБА_1 є інвалідом 3 групи, іншого житла не має, має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, спірний гуртожиток є її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Верховний Суд констатує, що втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року).

У цій справі позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову про виселення.

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що суди не звернули уваги на те, що гуртожиток не відноситься до державної або комунальної власності, а є власністю Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Українське товариство глухих», тобто по суті є приватною власністю, тому безпідставне проживання відповідача у гуртожитку порушує права позивача на вільне користування площею гуртожитку, не заслуговують на увагу, оскільки відповідач повторно була вселена та зареєстрована у гуртожитку ще у 1999 році, тобто до його передачі у колективну власності у 2001 році.При цьому, належних та допустимих доказів того, що відповідач самовільного його зайняла, суду не надано.

Верховним Судом враховано, що Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів

Першої судової палати Касаційного цивільного суду