ПОСТАНОВА
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
в режимі відеоконференції
захисника ОСОБА_6 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2019 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019040700000480 за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , в силу ст. 89 КК України такого, що судимостей не має, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2019 року ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі.
Вирішено питання речових доказів та процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2020 року вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку, ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено за те, що він, 05 травня 2019 року, в маршрутному таксі № 21 сполученням «Ігрень-Центр», яке рухалось з житлового масиву Ігрень Самарського району до центра м. Дніпро, проїжджаючи Самарський міст на відстані близько 400 м нижче по вул. Маршала Малиновського, на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних стосунків, в ході конфлікту з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , маючи умисел на протиправне позбавлення життя останніх, дістав туристичний ніж та наніс ним два удари ОСОБА_8 в ліву частину грудної клітини, в область життєво важливих органів. Продовжуючи свої дії, цим же ножем наніс два удари ОСОБА_9 в передню черевну стінку праворуч та два удари в грудну клітину ліворуч, в область життєво важливих органів. Вважаючи, що всі дії, спрямовані на заподіяння смерті потерпілим виконані, ОСОБА_7 покинув зазначене маршрутне таксі, яке зупинилось в місці, нижче від Самарського мосту, вийшов з нього та намагався втекти з місця скоєння злочину, при цьому, чинив опір, відмахуючись ножем, але не зміг втекти, оскільки був затриманий іншими пасажирами маршрутного таксі.
Своїми діями ОСОБА_7 заподіяв ОСОБА_8 та ОСОБА_9 тілесні ушкодження, які, згідно з висновками судово-медичних експертиз № 2201е від 11.07.2019 року та № 2221е від 15.07.2019 року, відповідно, відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, що небезпечні для життя в момент заподіяння.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить змінити вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, перекваліфікувавши його дії на ч. 1 ст. 121 КК України і призначивши покарання в межах санкції зазначеної статті. Стверджує, що умислу на заподіяння вбивства потерпілих у нього не було та вважає, що кваліфікувати дії як закінчений замах на умисне вбивство можливо лише за наявності прямого умислу на заподіяння смерті. Наводить доводи про те, що в його діях відсутня суб`єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України, оскільки ініціатором конфлікту був потерпілий, який, до того ж, перебував у стані алкогольного сп`яніння і першим вчинив хуліганські дії щодо нього та його дружини. Зазначає, що апеляційний суд, перевіряючи доводи апеляційних скарг сторони захисту про це, всупереч вимогам ст. 419 КПК України, належним чином не перевірив їх та обґрунтованих відповідей на них не дав.
Під час касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу сторони захисту і просив її задовольнити.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор, посилаючись на безпідставність наведених у касаційній скарзі засудженого доводів, вважав, що оскаржувані судові рішення слід залишити без зміни.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, касаційний суд не перевіряє вироки щодо неповноти та однобічності судового слідства, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи.
Можливість скасування судом касаційної інстанції судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачена.
Зі змісту касаційної скарги засудженого убачається, що він, крім іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, визначення яких дано у статтях 410 та 411 КПК України, не погоджується з оцінкою доказів у справі, тоді як перевірка цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесена.
Разом з тим, перевірка таких обставин відноситься до компетенції апеляційного суду.
За змістом ст. 404 КПК України апеляційна процедура передбачає оцінку оскаржуваного вироку відповідності нормам кримінального та процесуального закону, фактичним обставинам кримінального провадження, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Пунктом 2 частини 1 статті 419 КПК України визначено, що в ухвалі суду апеляційної інстанції повинна бути викладена мотивувальна частина із зазначенням, зокрема, встановлених судом апеляційної інстанції обставин з посиланням на докази, а також мотивів визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними та мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.
Проте суд апеляційної інстанції не дотримався вказаних вимог закону та постановив ухвалу, яка не відповідає його вимогам.
Як убачається з матеріалів справи, після постановлення обвинувального вироку суду першої інстанції, до апеляційного суду засуджений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_6 подали апеляційні скарги, в яких зазначали про відсутність у ОСОБА_7 прямого умислу на позбавлення життя потерпілих та наполягали на необхідності кваліфікації дій останнього за ч. 1 ст. 121 КК України. При цьому, обґрунтовуючи свою позицію, наводили доводи щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноти судового розгляду.
Однак апеляційний суд, всупереч вимогам ст. 419 КПК України, в своєму рішенні не здійснив їх належної перевірки та не дав на них відповідей, які б ґрунтувалися на вимогах кримінального закону.
Так, за змістом ст. 24 КК України наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.
Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова - наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Тобто із суб`єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом.
Визначальним для відмежування замаху на умисне вбивство від умисного завдання тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження умислом винного охоплюється лише заподіяння таких ушкоджень за відсутності прямого наміру на вбивство. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони передбачалися ціллю його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальності за замах на вбивство. У випадку, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо припускає настання будь-яких наслідків, у тому числі смерті, вона також не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за замах на вбивство. Крім того, злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство і у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках настає лише за наслідки, які фактично настали.
Заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому характеризується у цьому випадку не лише непрямим, а ще й неконкретизованим (невизначеним) умислом. За неконкретизованого умислу винний, вчиняючи злочин, хоча і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характеру і тяжкості. А оскільки особа за невизначеного умислу одночасно передбачає різні за характером і тяжкістю наслідки, але фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали фактично.
На необхідності врахування суб`єктивного ставлення винного до наслідків своїх дій неодноразово звертав увагу Верховний Суд у своїх постановах від 09 жовтня 2018 року у справі № 760/4968/15-к, від 18 жовтня 2018 року у справі № 348/1153/17, від 08 листопада 2018 року у справі № 360/718/16-к, від 18 грудня 2018 року у справі № 569/2944/16-к тощо.
Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.
Як убачається з матеріалів провадження, в зазначений день, час та місці ОСОБА_7 ножем завдав ОСОБА_8 та ОСОБА_9 кілька ударів у область життєво-важливих органів. Сам ОСОБА_7 теж не заперечує факту нанесення ножових поранень потерпілим, проте стверджує, що умислу на позбавлення їх життя не мав. Вказує, що тілесні ушкодження потерпілому ОСОБА_8 наніс на ґрунті особистих неприязних стосунків, що виникли раптово, через конфлікт, який почався з ініціативи потерпілих, які образили його дружину. Про те, як наносив ножові поранення потерпілій ОСОБА_9 взагалі не пам`ятає, хоча і не виключає, що міг це зробити при боротьбі з ОСОБА_8 , але умислу на вбивство у нього не було.
Однак апеляційний суд, перевіряючи такі доводи апеляційних скарг сторони захисту, мотивованих відповідей на них не дав, питання суб`єктивного ставлення ОСОБА_7 до наслідків вчинюваних ним дій належним чином не з`ясував та не перевірив.
Формально перерахувавши наведені у вироку суду першої інстанції докази, якими за позицією суду підтверджено винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України, зазначив, що вирок суду в цій частині є правильним та ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.
Так, визнаючи доводи сторони захисту про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України безпідставними, суд апеляційної інстанції вказав, що після нанесення ударів, засуджений не намагався надати потерпілим першу медичну допомогу, а намагався втекти з місця вчинення злочину, але був затриманий іншими пасажирами маршрутного таксі.
Однак, наведені висновки апеляційного суду є суперечливими за своїм змістом, оскільки з матеріалів провадження, зокрема, з показань самого потерпілого ОСОБА_8 , які він давав під час судового розгляду, вбачається, що після того, коли ОСОБА_7 вийшов з маршрутного таксі, його наздогнав сам потерпілий разом з іншими пасажирами. Крім того, коли вони наздогнали засудженого, то почали наносити йому удари палицями по різних частинах тіла, в тому числі, це робив і сам потерпілий. Тому, зважаючи на те, що ОСОБА_8 , після нанесених йому ударів ножем перебував у стані, в якому проявляв всі ознаки життя, а ОСОБА_7 бачив це і намагався втекти з місця скоєння злочину, погодиться з висновками апеляційного суду про те, що дії засудженого після вчинення злочину свідчать про спрямованість умислу ОСОБА_7 та вчинення ним закінченого замаху саме на умисне вбивство двох осіб, колегія суддів не може.
Враховуючи зазначене, суд касаційної інстанції вважає, що апеляційний розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_7 здійснювався формально, без з`ясування належним чином всіх обставин, необхідних для перевірки доводів апеляційних скарг сторони захисту, а тому ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою. В зв`язку з чим, вона, в силу п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України, підлягає скасуванню, провадження – новому розгляду в суді апеляційної інстанції, а касаційна скарга засудженого, з огляду на викладену в ній вимогу до суду касаційної інстанції, – частковому задоволенню.
Під час нового розгляду кримінального провадження суду апеляційної інстанції необхідно повно й всебічно, з дотриманням вимог кримінального та кримінального процесуального закону проаналізувати докази, надані сторонами, перевірити інші доводи, викладені у касаційній скарзі, врахувати все наведене в цій постанові та ухвалити законне й обґрунтоване рішення.
Керуючись статтями 433, 434, 436 - 438, 441, 442 КПК України, Суд