ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 658/278/15-к

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов висновків, що подана касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанції у межах касаційної скарги.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення та кваліфікація його дій за ч. 1 ст. 263 КК у касаційній скарзі прокурора не оспорюються.

Що стосується доводів прокурора про допущення апеляційним судом істотного порушення вимог кримінального процесуального закону в частині закриття кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 115 КК у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, то вони є безпідставними з урахуванням такого.

Відповідно до вимог ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як передбачено приписами ст. 419 КПК, в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався; при залишенні апеляційної скарги без задоволення мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.

Відповідно до ч. 1 ст. 417 КПК суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.

Постановляючи рішення, апеляційний суд вказаних вимог кримінального процесуального закону дотримався.

Так, орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 115 КК.

Місцевий суд, встановивши фактичні обставини кримінального провадження, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши цим доказам оцінку, дійшов висновку, що стороною обвинувачення не надано достатніх доказів, які би вказували на наявність у ОСОБА_7 прямого умислу на позбавлення життя потерпілих ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .

Зокрема, районний суд встановив, що сторона обвинувачення під час кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство ОСОБА_9 ) та ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК (закінчений замах на умисне вбивство двох осіб – за епізодом щодо ОСОБА_10 ) не взяла до уваги того, що з боку потерпілих до ОСОБА_7 було застосовано фізичне насильство і спричинено йому тілесні ушкодження, а також не врахувала висновків експертів за результатами проведення двох експертиз – судово-психіатричної № 654 і комплексної психолого-психіатричної № 542, та показань самого засудженого.

Тому цей суд дійшов висновку, що в діянні ОСОБА_7 відсутній прямий умисел на заподіяння смерті потерпілим, а він перебував у стані сильного душевного хвилювання, та перекваліфікував дії ОСОБА_7 за епізодом умисного вбивства потерпілого ОСОБА_9 з ч. 1 ст. 115 КК на ст. 116 КК (умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства), а за епізодом замаху на умисне вбивство двох осіб – з ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115 КК на ч. 2 ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я потерпілого).

Не погодившись із вироком суду першої інстанції, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій наводив доводи, зокрема, щодо безпідставної кваліфікації місцевим судом дій ОСОБА_7 за ст. 116 КК та ч. 2 ст. 125 КК, просив скасувати вирок місцевого суду стосовно засудженого і постановити новий, яким останнього засудити до такого покарання: за ч. 1 ст. 263 КК – у виді позбавлення волі на строк 4 роки; ч. 1 ст. 115 КК – у виді позбавлення волі на строк 10 років; ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК – у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі ст. 70 КК ОСОБА_7 остаточно призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.

Переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, цей суд дійшов висновку про безпідставність доводів прокурора щодо наявності прямого умислу в ОСОБА_7 на позбавлення життя потерпілих ОСОБА_9 і ОСОБА_10 та необхідності кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК.

Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що місцевим судом повно та всебічно досліджено докази, встановлено фактичні обставини справи, однак надано неправильну юридичну оцінку діям ОСОБА_7 .

Згідно з частинами 1, 5 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було перевищення меж необхідної оборони. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Так, апеляційний суд зазначив, що відповідно до установлених місцевим судом фактичних обставин ОСОБА_7 під час раптового конфлікту, який виник через протизаконне насильство з боку ОСОБА_9 і ОСОБА_10 , які перебували у стані алкогольного сп`яніння і завдали йому численних ударів кулаками та ногами в різні частини тулуба і голову, керуючись мотивом припинення протиправних дій потерпілих, вихопив револьвер, заряджений дев`ятьма патронами, при цьому він перебував у положенні на колінах та, будучи притиснутим до землі, з накинутою на голову курткою, зробив підряд два постріли в бік ОСОБА_14 і ОСОБА_10 .

Врахувавши поведінку нападників, яких було двоє, спрямованість умислу, інтенсивність і характер дій, що давали ОСОБА_7 , який захищався, підстави сприймати загрозу реальною, апеляційний суд дійшов висновку про наявність у діянні засудженого необхідної оборони, межі якої не були перевищені, а тому, керуючись положеннями ст. 404 КПК, скасував вирок місцевого суду в частині засудження ОСОБА_7 за ст. 116 КК та ч. 2 ст. 125 КК і закрив провадження за обвинуваченням останнього за ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 115 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.

З такими висновками апеляційного суду погоджується і Верховний Суд. Ухвала апеляційного суду всупереч доводам прокурора відповідає вимогам ст. 419 КПК, в ній наведено мотиви, з яких виходив суд, постановляючи рішення, та положення закону, якими він керувався.

Касаційна скарга прокурора не містить доводів на спростування висновків апеляційного суду.

Твердження прокурора про те, що апеляційний суд залишив поза увагою доводи його апеляційної скарги щодо безпідставного посилання суду на висновки експертів за результатом проведення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи від 06 листопада 2014 року № 542 та судово-психіатричної експертизи від 09 грудня 2014 року № 654, а також про необхідність критичної оцінки цих висновків колегія суддів вважає необґрунтованими.

Як убачається з ухвали апеляційного суду, цей суд встановив, що відсутні підстави щодо необхідності критичної оцінки вказаних висновків експертів, а навпаки зазначені висновки підтверджують факт перебування ОСОБА_7 у стані сильного душевного хвилювання, який був викликаний саме протиправними діями потерпілих.

Безпідставними є доводи прокурора про порушення апеляційним судом вимог ст. 23 КПК щодо безпосереднього дослідження доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, і може (але не зобов`язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не зобов`язує суд досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції. У частині 2 ст. 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, що не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції (див. постанови Верховного Суду у провадженнях № 51-1208км18, № 51-297км19, № 51-1139км18).

Апеляційний суд, як убачається з його рішення, не надав іншої оцінки доказам, а навпаки погодився з їх оцінкою, здійсненою місцевим судом. Так, у контексті доводів касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції лише більш коротко ніж у вироку виклав зміст показань свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_13 . Показання ж потерпілого ОСОБА_10 були критично оцінені судом першої інстанції, як такі, що мають суперечливий характер та спростовуються іншими доказами.

Отож, скасовуючи вирок місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що цей суд надав неправильну юридичну оцінку фактичним обставинам справи, яка не зумовила необхідності повторного дослідження апеляційним судом доказів у кримінальному провадженні.

Таким чином, застосована апеляційним судом процедура не суперечила ст. 23 КПК, а доводи прокурора про протилежне є безпідставними.

Отже, Верховний Суд доходить висновку, що ухвала апеляційного суду є належно умотивованою та обґрунтованою і за змістом відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у ній наведено достатні мотиви, з яких виходив суд, та положення закону, якими він керувався, постановляючи рішення.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би були підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, колегія суддів не встановила.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення, аухвалу Херсонського апеляційного суду від 05 травня 2020 року — без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд