ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 465/1520/16-ц

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 23 січня 2014 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Серафин Л. В. посвідчено договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_2 , від імені якої за довіреністю діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 , який зареєстровано в реєстрі за № 60.

Зазначена квартира належала на праві спільної часткової власності йому та відповідачу ОСОБА_2 , що підтверджується витягом від 28 вересня 2010 року № 27456946, виданим Обласним комунальним підприємством ЛОКП БТІ та ЕО, а також рішенням Франківського районного суду міста Львова від 30 вересня 2008 року у справі про поділ майна подружжя.

Вважає, що договір дарування посвідчений нотаріусом із грубим порушенням норм чинного законодавства, оскільки за основу такого взято рішення Франківського районного суду міста Львова від 30 вересня 2008 року, згідно з яким майно поділено між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а не ОСОБА_1 , однак нотаріусом вказане прізвище позивача вірно, як і в подальшому реєстратором при здійсненні державної реєстрації, що суперечить Тимчасовому положенню про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав».

Вказаним судовим рішенням встановлено спільну часткову власність між ним та відповідачем, на яке розповсюджуються норми статті 358 ЦК України, однак ОСОБА_2 зареєструвала свою частку квартири як приватну спільну часткову власність, що підтверджується Витягом № 27456946 про реєстрацію права на нерухоме майно від 28 вересня 2010 року.

Окрім того, у договорі дарування міститься посилання на те, що 1/2 частка спірної квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_2 на підставі рішення Франківського районного суду міста Львова, що свідчить про фальсифікацію документів з боку нотаріуса, відповідача ОСОБА_2 та її довіреної особи ОСОБА_3 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсною довіреність, посвідчену Євгенією Орловою, акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія округу Лос-Анджелес 19 грудня 2013 року, та договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 23 січня 2014 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу (далі - Львівський МНО) Серафим Л. В. як такий, що укладений з порушенням Закону України «Про нотаріат», ЦК України, Гаазької Конвенції 1961 року та Закону України «Про міжнародне приватне право».

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 13 березня 2018 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 06 червня 2018 року, в задоволенні позову про визнання недійсною довіреності відмовлено за безпідставністю заявлених позовних вимог.

У задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування відмовлено за відсутністю правових підстав для задоволення позову.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що нормами ЦК України не передбачено обов`язку одного із співвласників у праві спільної часткової власності отримувати згоду від іншого співвласника на відчуження належної йому частки.

Також законом не передбачено вимоги про виділення частки у праві спільної часткової власності для реалізації співвласником свого права на розпорядження належною йому часткою.

ОСОБА_2 за оспорюваним договором дарування розпорядилася належною їй часткою у праві спільної часткової власності на спірну квартиру, подарувавши її ОСОБА_4 , тому відсутні правові підстави для висновку про недійсність цього договору та про порушення внаслідок його укладення прав позивача ОСОБА_1 .

Також безпідставними є й вимоги про визнання недійсною довіреності, якою відповідач ОСОБА_2 надала повноваження відповідачу ОСОБА_3 укласти від її імені оспорюваний договір дарування належної їй частки в квартирі, оскільки позивачем не доведено, а судом не встановлено, що оспорюваними правочинами порушується право позивача, яке підлягало б захисту в судовому порядку.

Постановою Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Франківського районного суду міста Львова від 13 березня 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У квітні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Франківського районного суду міста Львова від 13 березня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій були повністю проігноровані положення постанови Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13.

Нотаріус Серафим Л. В. відчужила майно, яке знаходилося у спільній частковій власності, самовільно присвоїла йому статус особистої власності, і після цього зареєструвала вказану у договорі дарування особисту власність як приватну спільну часткову. Проте вказані факти не досліджувалися судами попередніх інстанцій.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Франківського районного суду міста Львова.

12 травня 2020 року справа № 465/1520/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 листопада 2020 року визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Фаловської І. М.

Відповідно до підпунктів 2.3.25 та 2.3.49 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України, розділу 4.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8 та рішень зборів суддів Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2020 року № 10 «Про внесення змін до рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 20 травня 2019 року № 3», у справі призначено повторний автоматизований розподіл судових справ в частині зміни суддів, які не входять до складу постійної колегії суддів.

Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Грушицького А. І.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно із свідоцтвом про право власності на квартиру від 07 листопада 2001 року № 8000055 квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 30 вересня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 травня 2009 року, за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 частину автомобіля марки Volkswagen Golf 3, 1994 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 . Визнано право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину зазначеної квартири та на 1/2 вищевказаного автомобіля.

28 вересня 2010 року Обласним комунальним підприємством ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» зареєстровано право власності ОСОБА_2 на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 31608000.

19 грудня 2013 року ОСОБА_2 видала на ім`я ОСОБА_3 довіреність на право розпорядження усім її майном.

Зазначена довіреність була посвідчена акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія, округу Лос-Анджелес Євгенією Орловою, яка діяла на підставі ліцензії № 1945851, виданої секретарем штату Каліфорнія та дійсної до 29 липня 2015 року.

23 січня 2014 року між ОСОБА_2 , від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , згідно з яким ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар 1/2 частку вказаної квартири.

Також судами встановлено, що у січні 2015 року ОСОБА_1 звертався до Франківського районного суду міста Львова із позовною заявою до Серафин Л. В. про визнання протиправними дій та визнання недійсним договору дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 08 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вказане судове рішення мотивоване тим, що право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинилося реєстрацією права власності відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 28 вересня 2010 року за ОСОБА_2 права приватної спільної часткової власності на 1/2 частину спірної квартири на підставі рішення Франківського районного суду міста Львова від 30 вересня 2008 року. Таким чином за оспорюваним договором ОСОБА_2 розпорядилася своєю часткою у праві спільної часткової власності, тому положення статті 369 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються. Права позивача оспорюваним правочином не порушені.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 317 ЦК України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

У відповідності до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Спільна власність є різновидом права власності, що ускладнена множинністю суб`єктів. Крім того, специфіка правовідносин спільної власності полягає в єдності об`єкта права власності відносно зазначеної множинності суб`єктів такого права.

Згідно зі статтею 177 ЦК України частка у праві спільної власності є об`єктом цивільних прав.

Так, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

З урахуванням наведеного, правовий режим спільної власності може передбачати визначення часток кожного із співвласників у праві спільної власності (спільна часткова) або відсутність такого визначення у праві спільної власності (спільна сумісна). Згідно з наведеним критерієм спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну.

Розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним. При цьому, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

За змістом статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Частиною другою статті 328 ЦК України передбачено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Як встановлено судами, рішенням Франківського районного суду міста Львова від 30 вересня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 травня 2009 року, зокрема за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визнано право власності по 1/2 частині на спірну квартиру АДРЕСА_1 .

28 вересня 2010 року Обласним комунальним підприємством ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частки вищевказаної квартири.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваногона дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Зареєструвавши за собою право власності, 23 січня 2014 року ОСОБА_2 , від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 , подарувала належну їй на праві власності частину квартири ОСОБА_4 .

Отже, ОСОБА_2 відповідно до положень статті 361 ЦК України самостійно розпорядилася своєю часткою, уклавши відповідний договір дарування.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнання права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Франківського районного суду міста Львова від 30 вересня 2008 року, зокрема за ним та ОСОБА_2 визнано право власності по 1/2 частині на квартиру АДРЕСА_1 . Однак у договорі дарування міститься посилання на те, що 1/2 частка спірної квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_2 на підставі рішення Франківського районного суду міста Львова, що свідчить про фальсифікацію документів з боку нотаріуса, відповідача ОСОБА_2 та її довіреної особи ОСОБА_3 .

Частина перша статті 203 ЦК України регламентує, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір укладено в письмовій формі, нотаріально посвідчений, його зміст не суперечить законодавству і він не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Також суди правильно зазначили про те, що позовні вимоги про визнання недійсною довіреності, якою відповідач ОСОБА_2 надала повноваження ОСОБА_3 на укладення від її імені оспорюваного договору дарування належної їй частки в квартирі, є недоведеними, а судами не встановлено, що оспорюваними правочинами порушується право позивача, яке підлягало б захисту в судовому порядку.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Аналізуючи поняття права спільної часткової власності, йдеться про виокремлення та належність співвласнику лише частки в праві власності, а не частки в майні. Тому співвласнику належить не конкретно визначена частина майна (певна кімната), а лише визначена арифметично (у простих дробах) частина в праві власності на це майно, яким має право розпоряджатися співвласник, зокрема шляхом дарування цієї частини і без виділу в натурі частки.

Посилання у касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій були повністю проігноровані положення постанови Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 також не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі та у справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України правовідносини не є подібними, вони відрізняються за предметом позовів, змістом позовних вимог, характером спірних правовідносин, в них встановлено відмінні фактичні обставини та інше матеріально правове регулювання спірних правовідносин.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,