ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 361/7311/19

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судове рішення суду апеляційної інстанції у межах касаційних скарг. При цьому він уповноважений лише перевіряти правильність застосування судом норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412 – 414 КПК.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: 1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування закону, який не підлягає застосуванню; 3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; 4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину, за який його засуджено, кваліфікація вчиненого за ч. 2 ст. 286 КК, а також вид і розмір призначеного засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки у касаційних скаргах не оспорюються.

Разом із тим, колегія суддів погоджується з доводами касаційних скарг захисників щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування положень ст. 75 КК, що призвело до невідповідності призначеного ОСОБА_6 покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого через суворість.

Так, згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.Домірність покарання за злочин є проявом справедливості як однієї з основоположних засад кримінального провадження.

У ст. 65 КК визначено загальні засади призначення покарання, які наділяють суд правом вибору між однією із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, кожна з яких є законною. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. За змістом ст. 75 КК рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Системне тлумачення цих правових норм дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання, разом з цим, з огляду на положення ст. 75 КК, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі, у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.

Однак, переглянувши вирок місцевого суду в апеляційному порядку за апеляційною скаргою прокурора щодо неправильного застосування судом першої інстанції ст. 75 КК, що призвело до м`якості призначеного ОСОБА_6 покарання, вказаних вимог закону апеляційний суд не дотримався.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, обираючи ОСОБА_6 захід примусу, місцевий суд дав належну оцінку ступеню тяжкості вчиненого злочину, виходячи не лише з визначених у ст. 12 КК формальних критеріїв, а й з особливостей конкретного кримінального правопорушення. Так, суд узяв до уваги, що засуджений, знехтувавши вимогами ПДР, вчинив необережний тяжкий злочин, наслідками якого стала смерть людини, обставину, що обтяжує покарання – вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння, та призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Крім того, не залишив поза увагою суд й змісту допущених засудженим порушень ПДР, адже саме з огляду на їх характер ОСОБА_6 було позбавлено права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Разом з тим, виконуючи приписи ст. 65 цього Кодексу, суд зважив на щире каяття ОСОБА_6 , що підтверджується поведінкою останнього під час судового розгляду, визнанням ним своєї вини, в результаті чого розгляд кримінального провадження здійснювався в порядку ч. 3 ст. 349 КПК, добровільним відшкодуванням завданої шкоди, на всі дані про особу винного, котрий є особою молодого віку, вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання та навчання, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, позицію потерпілих, котрі просили призначити ОСОБА_6 мінімальне покарання без ізоляції від суспільства.

Зазначені обставини, які підлягають обов`язковому врахуванню, і додержання принципу співмірності та індивідуалізації покарання стали підставою для висновку суду про можливість досягти мети заходу примусу без ізоляції ОСОБА_6 від суспільства, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою впродовж максимального іспитового строку, встановленого у ст. 75 КК, який був би достатнім для того, щоб останній довів своє виправлення.

Таким чином, належно умотивувавши свою позицію, суд першої інстанції обґрунтовано вирішив звільнити засудженого від відбування покарання з випробуванням, проте у разі порушення покладених на нього обов`язків, він буде відбувати реальне покарання у виді позбавлення волі.

На думку колегії суддів, у даному конкретному випадку застосований місцевим судом щодо ОСОБА_6 захід примусу відповідає меті покарання, є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженого.

Натомість, скасувавши вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою прокурора в частині призначеного покарання, апеляційний суд в порушення приписів ст. 370, ст. 420 КПК свого рішення не обґрунтував, не зазначив обставин, що не були враховані при застосуванні щодо ОСОБА_6 положень ст. 75 КК, та мотивів, з яких він не погодився з висновками суду першої інстанції, що ґрунтувалися би на вимогах норм закону України про кримінальну відповідальність, які регулюють порядок звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.

Апеляційний суд послався виключно на обтяжуючу покарання обставину – вчинення ОСОБА_6 злочину в стані алкогольного сп`яніння, при цьому залишив без уваги дані про особу винного, його щире каяття, добровільне відшкодування завданої шкоди, думку потерпілих, котрі прийняли вибачення ОСОБА_6 та примирилися з останнім, враховуючи, що він також втратив близьку йому людину в особі загиблого.

За таких обставин, не застосувавши щодо ОСОБА_6 положення ст. 75 КК, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого внаслідок суворості.

Допущені апеляційним судом порушення, на яких наголошували у своїх касаційних скаргах захисники, можливо усунути в касаційному порядку шляхом зміни вироку на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК.

Враховуючи викладене, касаційна скарга захисника ОСОБА_7 підлягає задоволенню, касаційна скарга захисника ОСОБА_9 – частковому задоволенню, а вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_6 – зміні, у зв`язку з необхідністю застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Суд