ПОСТАНОВА
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на ухвалу Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Мар`янівка Лозівського району Харківської області, українця, громадянина України, неодруженого, зареєстрованого в АДРЕСА_1 , мешканця м. Київ, раніше не судимого,
- визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 121 КК, та виправдано у зв`язку із відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Іванківського районного суду Київської області від 13 липня 2018 року ОСОБА_6 визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 121 КК, та виправдано у зв`язку із відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.
Органом досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався у тому, що він, 20 серпня 2016, приблизно о 02 годині 00 хвилин, перебуваючи біля кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_2 », що в АДРЕСА_2 , під час сварки, завдав один удар кулаком у голову ОСОБА_7 , чим спричинив останньому відкриту черепно-мозкову травму з забоєм головного мозку і переломом скроневої кістки справа з переходом на основу черепа, перелому вилично-орбітального комплексу справа, перелому передньої та латеральної стінок правої верхньощелепної пазухи з розвитком правобічного посттравматичного гаймориту, а також забійної рани потиличної ділянки голови, що відноситься до категорії тяжких тілесних ушкоджень, які є небезпечними для життя в момент заподіяння.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року вирок Іванківського районного суду Київської області від 13 липня 2018 року щодо ОСОБА_6 залишено без змін.
Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду, призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зокрема, прокурор вважає, що судами не надано оцінку ряду доказів з точки зору належності та допустимості, не зазначено мотивів, з яких суд відкидає одні докази та бере до уваги інші, що свідчить про істотні порушення положень ст. 370 КПК. Апеляційним судом, всупереч положень ст. 419 КПК, не наведено мотивів, з яких не взято до уваги доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Мотиви Суду
Заслухавши учасників провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи викладені у касаційній скарзі, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, суд касаційної інстанції не перевіряє судових рішень на предмет неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, як про це ставиться питання у касаційній скарзі прокурора, і при перегляді судових рішень виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
У відповідності до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК.
У своїй касаційній скарзі прокурор вказує на безпідставне виправдання ОСОБА_6 , втім колегія суддів вважає такі доводи неспроможними.
Так, пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі й визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку має бути викладено результати дослідження, аналізу й оцінки доказів у справі, зібраних сторонами обвинувачення та захисту.
Згідно зі ст. 62 Конституції України, положень ст. 17 КПК, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь.
Відповідно до положень ст. 92 КПК у кримінальному провадженні обов`язок доказування покладено на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
За змістом ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення). Згідно з вимогами ч. 2 ст. 91 КПК доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.
Очевидно, що предмет доказування в конкретному кримінальному провадженні, тобто сукупність передбачених кримінальним процесуальним законом обставин, встановлення яких необхідно для вирішення кримінального провадження, залежить від того, у вчиненні якого саме кримінального правопорушення обвинувачується особа, оскільки кримінальні правопорушення різняться за об`єктом, об`єктивною та суб`єктивною сторонами, суб`єктом. Пред`являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) Кримінального кодексу, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення - вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Ключовими принципами статті 6 Конвенції є - верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Згідно з ч. 1 ст. 373 КПК суд ухвалює виправдувальний вирок у разі, якщо не доведено, що: було вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим; у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Мотивувальна частина виправдувального вироку має містити підстави для виправдання обвинуваченого та мотиви, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.
У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 колегія суддів касаційного суду встановила, що суд першої інстанції повно й усебічно розглянув обставини провадження, проаналізував зібрані органом досудового слідства докази, які перевірив і належним чином оцінив із точки зору допустимості, належності, достовірності й достатності, та дійшов правильного висновку, що обвинувачення ОСОБА_6 ґрунтується на припущеннях і не підтверджується об`єктивними, достовірними доказами, отриманими в ході досудового та судового слідства.
При цьому суд, дотримуючись вимог ст. 374 КПК, вказав у вироку, на яких саме підставах він дійшов висновку про необхідність виправдання ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 121 КК та належним чином мотивував своє рішення.
Так, з матеріалів провадження вбачається, що під час розглядуу суді першої інстанції, судом було досліджено основні докази обвинувачення - протоколи пред`явлення особи для впізнання від 19.12.2016 року та від 23.12.2016 року за участю свідка ОСОБА_8 , який у ході даної слідчої дії повідомив, що зможе впізнати особу, яка 20.08.2016 року спричинила тілесні ушкодження ОСОБА_7 та серед інших осіб впізнав ОСОБА_6 .
Втім, перевіркою матеріалів провадження встановлено, що перед пред`явленням особи для впізнання, слідчий показував ОСОБА_8 відео з камер спостереження кафе-бару “Наталі” за участю ОСОБА_6 , тобто фактично провів впізнання за матеріалами відеозапису, що підтвердив і свідок ОСОБА_8 безпосередньо у судовому засіданні.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 228 КПК забороняється попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути пред`явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи. Вказана вимога закону пояснюється врахуванням властивостей людської психіки, оскільки краще запам`ятовується і відтворюється той образ людини, що сприйнятий пізніше. Також, в ч. 6 ст. 228 КПК передбачено, що проведення впізнання за фотознімками, матеріалами відеозапису виключає можливість у подальшому пред`явленні особи для впізнання. Крім того, є неприпустимим також проводити повторне пред`явлення особи для впізнання тому самому впізнаючому та за тими самими ознаками.
Згідно з ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Враховуючи наведені вище вимоги закону, колегія суддів касаційного суду вважає, що суд першої інстанції правильно визнав протоколи пред`явлення особи для впізнання від 19.12.2016 року та 23.12.2016 року недопустимими доказами, оскільки вони отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону, отже не можуть бути використані для прийняття процесуального рішення, а суд не може на них посилатись при ухваленні вироку.
Крім того, як вбачається зі змісту вироку суду, суд першої інстанції, опитавши під час судового розгляду вказаного кримінального провадження всіх учасників бійки, яка відбулась 20.08.2016 року біля кафе-бару “Наталі”, а саме: свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які показали, що ОСОБА_6 не завдавав удар потерпілому ОСОБА_7 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та безпосередньо потерпілого ОСОБА_7 , які пояснили, що не знають та не бачили хто саме наносив удар потерпілому., прийшов до правильного висновку, що сторона обвинувачення поза розумним сумнівом не довела винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину .
Отже, зважаючи на те, що крім процесуальних дій за участю свідка ОСОБА_8 інших доказів на підтвердження вчинення злочину ОСОБА_6 суду не надано та беручи до уваги висновок суду про недопустимість вказаних доказів, оскільки вони були зібрані з порушенням вимог процесуального законодавства, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що сторона обвинувачення не довела в судовому засіданні належними та допустимими доказами вину ОСОБА_6 у вчиненні злочину.
Відповідно до положень ст. 17 КПК щодо забезпечення принципу презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, законодавець чітко зазначив, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення винуватості поза розумним сумнівом (Avsar v. Turkey). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою.
Аналогічну позицію Європейського суду з прав людини викладено у справі «Капо проти Бельгії» (Capeau v Belgium) №2914/98 від 13 січня 2005 року, де зазначено, що у кримінальних справах питання доказів належить досліджувати загалом у світлі п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і вимагає воно, крім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення. Саме сторона обвинувачення повинна довести винуватість особи поза розумним сумнівом.
З урахуванням викладеного вище, суд касаційної інстанції вважає, що під час судового розгляду за наслідками всебічного повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ наданий як стороною обвинувачення так і стороною захисту з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв`язку, висунуте ОСОБА_6 обвинувачення за ч. 1 ст. 121 КК, не знайшло свого підтвердження. Достатніх та допустимих доказів доведення його участі у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення органом досудового розслідування не здобуто, стороною обвинувачення не надано, судом не виявлено, у зв`язку з чим суд правильно постановив виправдувальний вирок.
Апеляційний суд, переглянувши вирок суду першої інстанції, яким ОСОБА_6 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, та виправдано у зв`язку із недоведеністю вчинення ним вказаного кримінального правопорушення, прийшов до висновку, що апеляційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення, а зазначений вирок суду - без змін.
Наведені в касаційній скарзі прокурора доводи не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанції були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.
Незгода прокурора з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Ухвала апеляційного суду є належно вмотивованою та обґрунтованою, її зміст відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у ній наведено мотиви, з яких виходив цей суд, та положення закону, якими він керувався при постановленні рішення.
Отже, зважаючи на те, що істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б безумовними підставами для скасування чи зміни судового рішення, колегією суддів не встановлено, а тому касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, пунктом 4 параграфа 3 розділу 4 Закону України № 2147- VIII від 03 жовтня 2017 року,