ПОСТАНОВА
при секретарі ОСОБА_4 , за участю прокурора ОСОБА_5 , засудженого ОСОБА_6 , захисника-адвоката ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції), розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу представника потерпілих – адвоката ОСОБА_8 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 23 жовтня 2019 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 6 липня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019200100000206, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Бобрик Роменського району Сумської області, жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого у цьому АДРЕСА_2 , такого, що не має судимості, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі – КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 23 жовтня 2019 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені п. 1, п. 2 ч. 1 ст. 76 КК.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.
Постановлено стягнути з ОСОБА_6 на користь потерпілої ОСОБА_9 49 924 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди; на користь потерпілого ОСОБА_10 – 90 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, а також 5500 грн витрат на правову допомогу.
Згідно з вироком ОСОБА_6 1 квітня 2019 року близько 19:30, керуючи автомобілем ОСОБА_11 ЗІЛ-131 (реєстраційний номер НОМЕР_1 ), рухаючись по вул. Центральній у с. Рогинці Роменського району Сумської області, усупереч вимогам пункту 12.3 Правил дорожнього руху, виявивши перешкоду для руху, не вжив заходів до зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, не справився з керуванням і допустив наїзд на пішохода ОСОБА_10 , який, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, перейшов проїзну частину дороги зліва направо щодо напрямку руху автомобіля ЗІЛ, а потім різко розвернувся і почав переходити проїзну частину у зворотному напрямку. У результаті отриманих травм ОСОБА_10 помер на місці події.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 6 липня 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_6 залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги і узгоджені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі представник потерпілих – адвокат ОСОБА_8 просить скасувати вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 23 жовтня 2019 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 6 липня 2020 року і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вказує, що призначене ОСОБА_6 покарання не відповідає ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через м`якість, а застосування до останнього правил ст. 75 КК суперечить загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Вважає, що призначене ОСОБА_6 покарання не є достатнім і необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів. Стверджує, що суд належним чином не мотивував свого рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, при цьому не врахував ступеня тяжкості вчиненого ОСОБА_6 злочину, даних про особу засудженого, його попередньої соціальної поведінки і лише часткового відшкодування шкоди потерпілим, а також думки потерпілих щодо призначення покарання винуватому. Вважає, що щире каяття ОСОБА_6 у вчиненому, часткове відшкодування шкоди, вибачення в суді перед потерпілими, які суд визнав обставинами, що пом`якшують покарання засудженого, носять виключно формальний характер і не можуть бути підставою для його звільнення від відбування покарання з випробуванням. Крім того, звертає увагу на те, що суд першої інстанції безпідставно вказав у вироку на часткову вину самого потерпілого ОСОБА_10 у виникненні ДТП та її наслідків, при цьому не навів відповідних мотивів. Вказує, що суд апеляційної інстанції всупереч вимогам ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) належним чином не перевірив доводів, які містилися в його апеляційній скарзі, про те, що районний суд не виконав вимог статей 65, 66 КК, призначив засудженому надмірно м`яке покарання, від відбування якого безпідставно звільнив з випробуванням, і при цьому не застосував до винуватого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, а також безпідставно визнав часткову вину самого потерпілого в ДТП і її наслідках. Наголошує, що апеляційний суд, залишаючи його апеляційну скаргу без задоволення, не дав мотивованої відповіді на її доводи.
Позиції учасників судового провадження
Засуджений ОСОБА_6 подав заперечення на касаційну скаргу представника потерпілих. У судовому засіданні він просив залишити судові рішення щодо нього без зміни.
Захисник-адвокат ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції) також заперечував проти задоволення касаційної скарги представника потерпілих і просив залишити вирок та ухвалу щодо ОСОБА_6 без зміни.
Прокурор ОСОБА_5 просив касаційну скаргу представника потерпілих задовольнити частково, скасувати ухвалу Сумського апеляційного суду від 6 липня 2020 року щодо ОСОБА_6 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Мотиви Суду
Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
У касаційній скарзі представник потерпілих не заперечує доведеності винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК. Водночас указує, що суд першої інстанції не дотримався вимог статей 50 і 65 КК при призначенні покарання винуватому, а також безпідставно застосував до засудженого правила ст. 75 КК, а апеляційний суд, розглядаючи його апеляційну скаргу, усупереч вимогам ст. 419 КПК не відповів на її доводи.
Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Відповідно до ст. 412 КПК істотними є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. При цьому судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо судове провадження здійснено з порушеннями, зазначеними в ч. 2 вказаної статті.
Згідно з положенням ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Статтею 65 КК передбачено, що суди при призначенні покарання мають враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути належним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів. При цьому, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він на підставі ст. 75 КК може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Відповідно до роз`яснень п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» при призначенні покарання за відповідною частиною ст. 286 КК суди мають ураховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
Вирішуючи питання про покарання ОСОБА_6 , суд першої інстанції урахував ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, яке є необережним тяжким злочином, особу винуватого, який раніше не притягувався ані до кримінальної, ані до адміністративної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання, має незадовільний стан здоров`я, працює, утримує матір похилого віку.
Як пом`якшуючі обставини суд урахував визнання ОСОБА_6 своєї вини, його щире каяття, часткове відшкодування шкоди потерпілим. Обставин, які б обтяжували покарання, судом не встановлено.
Також суд урахував ставлення засудженого до вчиненого ним злочину, зокрема вжиття ОСОБА_6 невідкладних заходів для надання допомоги потерпілому, активне сприяння розкриттю злочину, часткове відшкодування шкоди потерпілим і вибачення перед ними в суді.
Не залишив поза увагою суд і дані висновку органу пробації, згідно з якими ОСОБА_6 не становить небезпеки для суспільства та інших осіб і його виправлення можливе без позбавлення або обмеження волі (т. 1, а. с. 62–63).
Небезпідставно суд урахував і те, що смерть потерпілого настала, у тому числі, від необережних дій самого пішохода, який порушив вимоги підпунктів «а», «б» п. 4.14 ПДР, а саме заборону виходити на проїзну частину дороги, не впевнившись у відсутності небезпеки для себе та інших учасників руху; раптово виходити, вибігати на проїзну частину, у тому числі на пішохідний перехід. Суд дійшов обґрунтованого висновку, що поведінка потерпілого на 30% призвела до виникнення ДТП і настання невиправних наслідків.
Усі зазначені обставини у їхній сукупності давали суду підстави для призначення ОСОБА_6 покарання в межах санкції, встановленої в ч. 2 ст. 286 КК, а саме у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Незастосування до винуватого додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами суд належним чином мотивував, зазначивши, що вчинений злочин є необережним, і навівши обставини, які пом`якшують покарання та знижують ступінь суспільної небезпеки скоєного. Так, суд зазначив, що ОСОБА_6 під час вчинення злочину був тверезим, він раніше не притягався до адміністративної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху, є єдиним годувальником у сім`ї, його постійна робота пов`язана з керуванням транспортними засобами і засуджений не має іншого виду заробітку, тому позбавлення останнього водійських прав у свою чергу позбавило б його сім`ю коштів для існування, а також можливості відшкодування шкоди потерпілим.
Призначене ОСОБА_6 покарання є справедливим і необхідним для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Колегія суддів не має підстав вважати це покарання явно несправедливим через м`якість.
Застосування до ОСОБА_6 правил ст. 75 КК і звільнення його від відбування покарання з випробуванням також є обґрунтованим. Своє рішення про можливість виправлення засудженого без реального відбування покарання суд належним чином мотивував. Так, ураховуючи дані про особу засудженого, його позитивну характеристику, обставини, які пом`якшують покарання, та відсутність обставин, які б його обтяжували, вчинення злочину ОСОБА_6 з необережності, настання смерті пішохода через необережні дії самого потерпілого, ставлення винуватого до наслідків своїх дій, а також беручи до уваги висновок органу пробації і думку прокурора, який не наполягав на реальному відбуванні покарання засудженим у виді позбавлення волі, суд дійшов висновку про можливе застосування до ОСОБА_6 правил ст. 75 КК і звільнення його від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням. Таке покарання, на думку суду першої інстанції, з чим небезпідставно погодився апеляційний суд, є достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів.
Доводи, наведені в касаційній скарзі представника потерпілих, про безпідставність урахування обставинами, які пом`якшують покарання ОСОБА_6 , визнання ним своєї вини, щирого каяття засудженого і часткового відшкодування збитків, адже, на думку скаржника, зазначені обставини носять лише формальний характер і спрямовані на уникнення покарання, оскільки той взагалі не намагався відшкодувати шкоду, є неспроможними.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 щомісячно добровільно відшкодовував заподіяну потерпілим шкоду частинами. Зокрема, потерпілому ОСОБА_10 упродовж травня – грудня 2019 року він відшкодував 12 000 грн (т. 1, а. с. 143, 170, 207), а також потерпілій ОСОБА_9 упродовж січня – червня 2020 року – 6000 грн (т. 1, а. с. 243–248).
Крім того, у запереченні на касаційну скаргу представника потерпілих засуджений ОСОБА_6 стверджує, що він і надалі регулярно частинами відшкодовує потерпілим шкоду. На підтвердження свого наміру відшкодувати заподіяну потерпілим шкоду в повному обсязі засуджений надав Верховному Суду копії квитанцій про здійснення перерахувань коштів на рахунок потерпілих за липень – жовтень 2020 року на загальну суму 4000 грн.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_6 перебуває з 2008 року під наглядом у лікаря-нарколога з діагнозом «психічні розлади та розлади поведінки внаслідок вживання алкоголю. Синдром залежності» і зазначена обставина не давала суду першої інстанції підстав для застосування до засудженого правил ст. 75 КК, проте суд належним чином її не врахував, є безпідставними.
Суд урахував зазначену обставину, а також інші зібрані у справі докази і дійшов висновку, що хоча в довідці Комунального закладу «Перша обласна спеціалізована лікарня м. Ромни» № 01-55/2159 від 24 травня 2019 року (т. 1, а. с. 106) і значиться, що ОСОБА_6 перебуває з 2008 року під наглядом у лікаря-нарколога з діагнозом «психічні розлади та розлади поведінки внаслідок вживання алкоголю. Синдром залежності», проте на час вчинення кримінального правопорушення та розгляду справи в суді він алкогольних напоїв не вживає.
Крім того, Суд звертає увагу на те, що в матеріалах кримінального провадження є довідка Комунального закладу «Перша обласна спеціалізована лікарня м. Ромни» № 01-55/11 від 2 січня 2020 року, за даними якої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешканець АДРЕСА_2 ), не перебуває під диспансерним наглядом у лікаря-нарколога (т. 1, а. с. 237).
Тому «перебування на обліку в лікаря-нарколога» як обставина, що характеризує особу ОСОБА_6 , не може бути врахована при призначенні йому покарання.
Згідно з ч. 2 ст. 419 КПК при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Апеляційний суд ретельно перевірив твердження сторони обвинувачення про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, м`якість призначеного засудженому покарання, а також безпідставність звільнення його від відбування покарання і дав мотивовану відповідь на всі доводи апеляційної скарги, зазначивши, на яких підставах її визнано необґрунтованою. Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Суд не має підстав вважати рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що суперечать нормам процесуального права щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, а призначене ОСОБА_6 покарання таким, що за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість, а також ставити під сумнів правильність рішення суду про звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК.
Інших доводів щодо незаконності судових рішень, які могли би бути безумовними підставами для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга прокурора не містить. Тому Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.
Ураховуючи викладене, керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд