Судова практика Верховного Суду: правові позиції

«З ВІДСТУПОМ! Відповідальності теплопостачальної організації за прострочення проведення розрахунків за договором постачання природного газу Положення Порядку розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з постачальником природного газу, на якого покладено спеціальні обов’язки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 № 217, не змінюють строків розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до споживача пені за прострочення в оплаті отриманого природного газу, а також відповідальності за прострочення грошового зобов’язання у порядку частини другої статті 625 ЦК України у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС від 31.03.2020 у справі № 917/530/19, про те, що відповідач, як теплопостачальна організація, не відповідає перед позивачем за прострочення в оплаті за поставлений природний газ в частині розрахунків, що здійснювалася відповідно до Порядку через рахунки із спеціальним режимом використання за встановленими НКРЕКП нормативами перерахування коштів. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1397»

«Щодо дійсності договору управління нерухомим майном, обтяженим іпотекою та укладеним без згоди іпотекодержателя Здійснивши системний аналіз положень частини першої статті 1 та абзацу 4 частини третьої статті 9 Закону України "Про іпотеку", ОП КГС ВС дійшла висновку, що законодавцем передбачено перелік договорів, укладення яких прямо заборонено без згоди іпотекодержателя та визначено наслідки їх недійсності згідно з частиною третьою статті 12 цього Закону. Договір управління не включено до такого переліку, незважаючи на те, що положення управителя завжди до якоїсь міри пов'язані з переданням предмета управління – майна установника управління у користування управителя. Отже, законодавцем допускається передання власником-іпотекодавцем належного йому нерухомого майна, що є предметом договору іпотеки, в управління третій особі на підставі договору управління майном в силу частини першої статті 1039 ЦК України з обов'язком щодо попередження управителя про правовий режим майна, яке передається в управління, як такого, що є предметом обтяження (частина друга статті 1039 ЦК України) та з врахуванням обсягу обмеження прав власника за договором іпотеки. З огляду на викладене ОП КГС ВС не вважає за необхідне відступати від висновку, викладеного Верховним Судом у справах № 916/144/18 та № 916/145/18 про відсутність правових підстав для визнання нікчемним (недійсним) договору управління нерухомим майном саме з підстав, передбачених частиною третьою статті 12 Закону України "Про іпотеку". Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4447»

«Щодо розгляду апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції, у разі подання позивачем заяви про відмову від позову Системний аналіз норм частини першої статті 17, частини першої статті 254, частини першої статті 272, частини другої статті 261, пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України дає підстави для висновку, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції, перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності статтям 258, 259 ГПК України та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов’язки заявника апеляційної скарги. Разом з тим, якщо апеляційним судом буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов’язки третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов’язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України. Зазначений правовий висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.01.2020 у справі № 925/1600/16 і підстав для відступлення від цього висновку суд не вбачає. Прийняття апеляційним судом відмови від позову і визнання нечинним рішення суду першої інстанції під час апеляційного перегляду в порядку статті 272 ГПК України не створює процесуальної колізії, оскільки судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій, прийняті після рішення суду першої інстанції, яке надалі визнано нечинним, автоматично втрачають юридичну силу та не можуть мати жодних правових наслідків. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4462»

«Місце затримки вантажів з вини одержувача (відправника) не впливає на нарахування залізницею збору за зберігання вантажів, зокрема у двократному розмірі, та його сплату Збір за зберігання вантажу у вагонах незалежно від місця їх затримки, якщо вона сталася з вини одержувача, залізницею нараховується за весь період затримки понад термін безоплатного користування за регульованим тарифом за фактом затримки вагонів, що слідують за адресою одержувача. Збір за зберігання вантажів, у тому числі збільшений до двократного розміру, сплачується незалежно від місця затримки вантажів (на станції призначення чи на підходах до неї, якими можуть бути проміжні станції, на прикордонних, припортових станціях, тощо), коли доставка вантажу на станцію призначення є ускладненою з вини одержувача (відправника). Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1416»

«З ВІДСТУПОМ! Щодо можливості встановлення сторонами в договорі іншого строку нарахування штрафних санкцій, ніж той, який визначений частиною шостою статті 232 ГК України У кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим за шість місяців. ОП КГС ВС уточнила висновок, викладений в постановах КГС ВС від 15.11.2019 у справі № 904/1148/19 та від 12.12.2019 у справі № 911/634/19 щодо застосування ч. 6 ст. 232 ГК України. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/6282 З ВІДСТУПОМ! Щодо застосування Постанови від 25.02.2022 №332 "Про забезпечення стабільного функціонування ринку електричної енергії, у тому числі фінансового стану учасників ринку електричної енергії на період дії в Україні воєнного стану" НКРЕКП Підпункт 16 пункту 1 Постанови від 25.02.2022 №332 "Про забезпечення стабільного функціонування ринку електричної енергії, у тому числі фінансового стану учасників ринку електричної енергії на період дії в Україні воєнного стану" (далі - Постанова №332) НКРЕКП має обов`язковий характер як норма щодо правового регулювання договірних відносин учасників ринку електроенергії щодо відповідальності за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов`язань на ринку електричної енергії; зупинення нарахування та стягнення штрафних санкцій, передбачених договорами, що укладені відповідно до Закону України "Про ринок електричної енергії", між учасниками ринку електричної енергії є обов`язковим з урахуванням імперативного характеру підпункту 16 пункту 1 Постанови НКРЕКП №332. ОП КГС ВС уточнила висновки КГС ВС, викладені у постанові від 26.07.2023 у справі №922/1948/22 про те, що НКРЕКП (регулятор) прийняв Постанову №332 (у редакції від 26.04.2022) в межах своїх повноважень, тому має застосовуватись, у тому числі підпункт 16 пункту 1, відповідно до якого зупиняється нарахування та стягнення штрафних санкцій, передбачених договорами, що укладені відповідно до Закону України "Про ринок електричної енергії", між учасниками ринку електричної енергії. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/11378 Щодо мораторію на нарахування та стягнення штрафних санкцій, встановленого постановою НКРЕКП від 25.02.2022 № 332 Положення постанови НКРЕКП від 25.02.2022 № 332 щодо зупинення на період дії в Україні воєнного стану і протягом 30 днів після його припинення або скасування нарахування та стягнення штрафних санкцій стосуються виключно штрафних санкцій за цей період і не можуть бути поширені на штрафні санкції, право на нарахування яких виникло до введення воєнного стану. Норма щодо зупинення нарахування та стягнення штрафних санкцій не містить вказівки про надання їй зворотної дії в часі, що дозволило б застосовувати її до порушень чи прострочень, що сталися в попередні періоди. ВІДСТУП! від постанови КГС ВС від 15.10.2024 у справі № 924/1202/23 (щодо питання застосування приписів постанови НКРЕКП від 25.02.2022 №332 до вимог про стягнення штрафних санкцій, нарахованих на зобов`язання, які виникли до введення в Україні воєнного стану) Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/13047»

«Щодо застосування статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» у питанні зупинення виконавчого провадження за наявності реструктуризованої заборгованості Прийняття судового рішення про стягнення основного боргу, інфляційних, річних, пені не може бути перешкодою у застосуванні заходів врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій відповідно до Закону № 1730-VІІІ, оскільки сторони вправі укласти угоду про реструктуризацію такого боргу на стадії виконання судового рішення, затвердивши її ухвалою суду як мирову угоду. Також не може бути перешкодою в укладенні договору про реструктуризацію в порядку статті 5 Закону № 1730-VІІІ наявність ухвали суду про відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення про стягнення інфляційних втрат та процентів річних, прийнятої в порядку статті 331 ГПК України (статті 121 ГПК України у редакції, чинній до 15.12.2017) поза межами процедури реструктуризації, передбаченої цим Законом, оскільки це матиме наслідком обмеження особи в наданому їй законодавцем матеріальному праві (праві на укладення в обов'язковому порядку угоди про реструктуризацію боргу відповідно до процедури, передбаченої статтею 5 Закону № 1730-VІІІ). Наявність інших судових рішень (ухвал про відстрочення/розстрочення сплати інфляційних та річних, прийнятих судом у порядку статті 331 ГПК України (статті 121 ГПК України, чинного до 15.12.2017) не може бути підставою для винятку за частиною четвертою статті 34 Закону № 1404-VІІІ, оскільки такі ухвали є самостійною підставою для можливого зупинення виконання рішення суду відповідно до пункту 6 частини першої статті 34 цього Закону. ОП КГС ВС погоджується з правильністю висновків, викладених у справах № 914/1044/13-г, № 5006/8/55/2012 у питанні зупинення виконавчого провадження за наявності реструктуризованої заборгованості (розстроченої та/або відстроченої), у тому числі згідно з рішенням суду, що мало місце раніше у часі і вичерпало свою дію станом на час звернення заявника до органу виконавчої служби із заявою про зупинення вчинення виконавчих дій, та не вбачає підстав від них відступати. Окрім того ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 914/1518/18, від 30.06.2020 у справі № 917/2053/17, від 11.05.2018 у справі № 922/3777/13, від 26.06.2018 у справі № 904/2776/13, від 02.05.2018 у справі № 917/1353/16, від 11.04.2018 у справі № 922/823/14 та від 10.04.2018 у справі № 922/1556/14 про те, що включення боржника до Реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії, є прямою підставою для застосування положень пункту 10 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» та зупинення вчинення виконавчих дій. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4539»

«Щодо обов'язку суду вирішити на стадії відкриття апеляційного провадження питання про те, чи стосуються оскаржувані рішення прав, інтересів та (або) обов'язків особи, яку не було залучено до участі у справі ОП КГС ВС, здійснивши системний аналіз норм господарського процесуального законодавства, дійшла висновку, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції, перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності статтям 258, 259 ГПК України, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, має відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов'язки заявника апеляційної скарги. Якщо ж судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов'язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права, інтереси та (або) обов'язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України. Враховуючи викладене, ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду від 30.07.2018 у справі № 5023/4200/11, від 08.10.2018 у справі № 1/30-28/19, від 15.01.2019 у справі № 921/310/16-г/3 та від 25.03.2019 у справі № 904/8201/16 щодо вирішення на стадії відкриття апеляційного провадження питання про те, чи стосуються оскаржувані рішення прав, інтересів та (або) обов'язків скаржників, оскільки встановлення обставин щодо ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яку не було залучено до участі у справі, можливе лише після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою такої особи. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4375»

«Порядок визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами Витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу). Натомість положеннями п. 2 ч. 2 статті 126 ГПК України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/3154 Щодо можливості вирішення судом з власної ініціативи питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу У розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/3155 Щодо черговості етапів відшкодування витрат на професійну правничу допомогу Відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): — подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи; — зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу. 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України). Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4392 Про критерії, керуючись якими, суд може не присуджувати стороні,на користь якої ухвалено рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України. Водночас у частині п’ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, за якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від зазначеного загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. Відповідно до частини п’ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Отже, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, визначеними частинами п’ятою – сьомою, дев’ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами п’ятою – сьомою, дев’ятою статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні здійснених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та, відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4413»

«Стягнення пені, нарахованої за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за договором купівлі-продажу природного газу, якщо місцезнаходженням боржника є територія проведення антитерористичної операції Якщо боржник є виконавцем/виробником житлово-комунальних послуг та здійснює свою господарську діяльність у місті, яке входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 № 1275-р, то на стягнення пені у таких правовідносинах поширюється дія мораторію, встановленого частиною другою статті 2 зазначеного Закону. У такому випадку відсутні підстави для стягнення пені, нарахованої за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за договором купівлі-продажу природного газу Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1589 Порядок розрахунку інфляційних збитків. Включення інфляційних збитків попереднього періоду до загальної суми боргу. У разі зменшення суми боргу внаслідок часткового виконання зобов’язання боржником суму погашення потрібно віднімати не від основного боргу, який існував на початок розрахункового місяця, а від суми основного боргу, помноженої на індекс інфляції у цьому місяці (фактичної вартості грошей на кінець розрахункового місяця з урахуванням інфляційних процесів). Подальший розрахунок інфляційних збитків здійснюється з урахуванням саме проіндексованого залишку основного боргу за попередній місяць у тій самій послідовності (шляхом перемножування на індекс інфляції за наступний місяць та віднімання конкретної суми погашення боргу в новому розрахунковому місяці). При обчисленні інфляційних втрат за наступний період до початкової заборгованості включається сума боргу, яка визначається з урахуванням індексу інфляції за попередній період. Методика розрахунку інфляційних збитків відповідно до статті 625 ЦК України передбачає такий математичний підхід, що дозволяє включення інфляційних збитків попереднього періоду до загальної суми боргу, яка обраховується із застосуванням індексів інфляції, визначених Держстатом України на наступні періоди, без переривання ланцюга розрахунку у випадку зниження інфляції менше 100% (дефляції). Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1736»

«Наслідки розстрочення або відстрочення виконання судового рішення про стягнення заборгованості за договором для існування договірного зобов’язання боржника та застосування до боржника відповідальності за частиною другою статті 625 ЦК України Розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не змінює цивільного або господарського зобов’язання, у тому числі в частині строків його виконання. Натомість таке розстрочення або відстрочення унеможливлює примусове виконання судового рішення до спливу строків, визначених судом. Розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов’язання боржника, а тому не звільняє його від наслідків порушення відповідного зобов’язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Отже, після прийняття судом рішення про розстрочення або відстрочення виконання рішення грошове зобов’язання боржника не припиняється і передбачені статтею 625 ЦК України інфляційні втрати та три проценти річних підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобов’язання. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1712»

«Щодо правомірності одночасного стягнення орендної плати та неустойки у вигляді подвійної орендної плати за прострочення повернення орендованого майна, за один і той самий період користування наймачем орендованим майном Одночасне стягнення орендної плати та неустойки у вигляді подвійної орендної плати, нарахованої за прострочення повернення орендованого майна, за один і той самий період користування наймачем орендованим майном (за період з дня припинення дії договору оренди до дня повернення орендованого майна за актом) є неможливим, оскільки є притягненням відповідача до подвійної відповідальності за одне й те саме правопорушення. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1793 Наявність вини (умислу або необережності) в діях орендаря, який порушив зобов’язання щодо повернення орендованого майна, у разі застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України Для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов’язання, відповідно до вимог статті 614 ЦК України. Тобто суду потрібно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього не зробив. При цьому варто зауважити, що обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об’єкта оренди унеможливлюють застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1846»

«Алгоритм розрахунку суми штрафу за несвоєчасну доставку вантажу залізницею Сума штрафу за несвоєчасну доставку вантажу залізницею обчислюється у відсотковому співвідношенні від суми провізної плати, зазначеної у графі 31 залізничної накладної, відповідно до якої здійснювалося перевезення вантажу залізничним транспортом, залежно від кількості днів прострочення у доставці вантажу Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1406»