Судова практика Верховного Суду: правові позиції

«З ВІДСТУПОМ! Відповідальності теплопостачальної організації за прострочення проведення розрахунків за договором постачання природного газу Положення Порядку розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з постачальником природного газу, на якого покладено спеціальні обов’язки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 № 217, не змінюють строків розрахунків теплопостачальної організації та гарантованого постачальника за договором постачання природного газу, не позбавляють теплопостачальну організацію можливості впливати на їх своєчасність і не виключають застосування до споживача пені за прострочення в оплаті отриманого природного газу, а також відповідальності за прострочення грошового зобов’язання у порядку частини другої статті 625 ЦК України у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат. ОП КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові КГС від 31.03.2020 у справі № 917/530/19, про те, що відповідач, як теплопостачальна організація, не відповідає перед позивачем за прострочення в оплаті за поставлений природний газ в частині розрахунків, що здійснювалася відповідно до Порядку через рахунки із спеціальним режимом використання за встановленими НКРЕКП нормативами перерахування коштів. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1397»

«Щодо дійсності договору управління нерухомим майном, обтяженим іпотекою та укладеним без згоди іпотекодержателя Здійснивши системний аналіз положень частини першої статті 1 та абзацу 4 частини третьої статті 9 Закону України "Про іпотеку", ОП КГС ВС дійшла висновку, що законодавцем передбачено перелік договорів, укладення яких прямо заборонено без згоди іпотекодержателя та визначено наслідки їх недійсності згідно з частиною третьою статті 12 цього Закону. Договір управління не включено до такого переліку, незважаючи на те, що положення управителя завжди до якоїсь міри пов'язані з переданням предмета управління – майна установника управління у користування управителя. Отже, законодавцем допускається передання власником-іпотекодавцем належного йому нерухомого майна, що є предметом договору іпотеки, в управління третій особі на підставі договору управління майном в силу частини першої статті 1039 ЦК України з обов'язком щодо попередження управителя про правовий режим майна, яке передається в управління, як такого, що є предметом обтяження (частина друга статті 1039 ЦК України) та з врахуванням обсягу обмеження прав власника за договором іпотеки. З огляду на викладене ОП КГС ВС не вважає за необхідне відступати від висновку, викладеного Верховним Судом у справах № 916/144/18 та № 916/145/18 про відсутність правових підстав для визнання нікчемним (недійсним) договору управління нерухомим майном саме з підстав, передбачених частиною третьою статті 12 Закону України "Про іпотеку". Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4447»

«Місце затримки вантажів з вини одержувача (відправника) не впливає на нарахування залізницею збору за зберігання вантажів, зокрема у двократному розмірі, та його сплату Збір за зберігання вантажу у вагонах незалежно від місця їх затримки, якщо вона сталася з вини одержувача, залізницею нараховується за весь період затримки понад термін безоплатного користування за регульованим тарифом за фактом затримки вагонів, що слідують за адресою одержувача. Збір за зберігання вантажів, у тому числі збільшений до двократного розміру, сплачується незалежно від місця затримки вантажів (на станції призначення чи на підходах до неї, якими можуть бути проміжні станції, на прикордонних, припортових станціях, тощо), коли доставка вантажу на станцію призначення є ускладненою з вини одержувача (відправника). Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1416»

«Щодо обов'язку суду вирішити на стадії відкриття апеляційного провадження питання про те, чи стосуються оскаржувані рішення прав, інтересів та (або) обов'язків особи, яку не було залучено до участі у справі ОП КГС ВС, здійснивши системний аналіз норм господарського процесуального законодавства, дійшла висновку, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції, перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності статтям 258, 259 ГПК України, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, має відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов'язки заявника апеляційної скарги. Якщо ж судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов'язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права, інтереси та (або) обов'язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України. Враховуючи викладене, ОП КГС ВС вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду від 30.07.2018 у справі № 5023/4200/11, від 08.10.2018 у справі № 1/30-28/19, від 15.01.2019 у справі № 921/310/16-г/3 та від 25.03.2019 у справі № 904/8201/16 щодо вирішення на стадії відкриття апеляційного провадження питання про те, чи стосуються оскаржувані рішення прав, інтересів та (або) обов'язків скаржників, оскільки встановлення обставин щодо ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки особи, яку не було залучено до участі у справі, можливе лише після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою такої особи. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4375»

«Стягнення пені, нарахованої за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за договором купівлі-продажу природного газу, якщо місцезнаходженням боржника є територія проведення антитерористичної операції Якщо боржник є виконавцем/виробником житлово-комунальних послуг та здійснює свою господарську діяльність у місті, яке входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 № 1275-р, то на стягнення пені у таких правовідносинах поширюється дія мораторію, встановленого частиною другою статті 2 зазначеного Закону. У такому випадку відсутні підстави для стягнення пені, нарахованої за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за договором купівлі-продажу природного газу Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1589 Порядок розрахунку інфляційних збитків. Включення інфляційних збитків попереднього періоду до загальної суми боргу. У разі зменшення суми боргу внаслідок часткового виконання зобов’язання боржником суму погашення потрібно віднімати не від основного боргу, який існував на початок розрахункового місяця, а від суми основного боргу, помноженої на індекс інфляції у цьому місяці (фактичної вартості грошей на кінець розрахункового місяця з урахуванням інфляційних процесів). Подальший розрахунок інфляційних збитків здійснюється з урахуванням саме проіндексованого залишку основного боргу за попередній місяць у тій самій послідовності (шляхом перемножування на індекс інфляції за наступний місяць та віднімання конкретної суми погашення боргу в новому розрахунковому місяці). При обчисленні інфляційних втрат за наступний період до початкової заборгованості включається сума боргу, яка визначається з урахуванням індексу інфляції за попередній період. Методика розрахунку інфляційних збитків відповідно до статті 625 ЦК України передбачає такий математичний підхід, що дозволяє включення інфляційних збитків попереднього періоду до загальної суми боргу, яка обраховується із застосуванням індексів інфляції, визначених Держстатом України на наступні періоди, без переривання ланцюга розрахунку у випадку зниження інфляції менше 100% (дефляції). Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1736»

«Порядок визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами Витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу). Натомість положеннями п. 2 ч. 2 статті 126 ГПК України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/3154 Щодо можливості вирішення судом з власної ініціативи питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу У розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/3155 Щодо черговості етапів відшкодування витрат на професійну правничу допомогу Відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): — подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи; — зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу. 3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України). Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4392 Про критерії, керуючись якими, суд може не присуджувати стороні,на користь якої ухвалено рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України. Водночас у частині п’ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, за якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від зазначеного загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. Відповідно до частини п’ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Отже, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, визначеними частинами п’ятою – сьомою, дев’ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами п’ятою – сьомою, дев’ятою статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні здійснених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та, відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4413»

«Щодо застосування статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» у питанні зупинення виконавчого провадження за наявності реструктуризованої заборгованості Прийняття судового рішення про стягнення основного боргу, інфляційних, річних, пені не може бути перешкодою у застосуванні заходів врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій відповідно до Закону № 1730-VІІІ, оскільки сторони вправі укласти угоду про реструктуризацію такого боргу на стадії виконання судового рішення, затвердивши її ухвалою суду як мирову угоду. Також не може бути перешкодою в укладенні договору про реструктуризацію в порядку статті 5 Закону № 1730-VІІІ наявність ухвали суду про відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення про стягнення інфляційних втрат та процентів річних, прийнятої в порядку статті 331 ГПК України (статті 121 ГПК України у редакції, чинній до 15.12.2017) поза межами процедури реструктуризації, передбаченої цим Законом, оскільки це матиме наслідком обмеження особи в наданому їй законодавцем матеріальному праві (праві на укладення в обов'язковому порядку угоди про реструктуризацію боргу відповідно до процедури, передбаченої статтею 5 Закону № 1730-VІІІ). Наявність інших судових рішень (ухвал про відстрочення/розстрочення сплати інфляційних та річних, прийнятих судом у порядку статті 331 ГПК України (статті 121 ГПК України, чинного до 15.12.2017) не може бути підставою для винятку за частиною четвертою статті 34 Закону № 1404-VІІІ, оскільки такі ухвали є самостійною підставою для можливого зупинення виконання рішення суду відповідно до пункту 6 частини першої статті 34 цього Закону. ОП КГС ВС погоджується з правильністю висновків, викладених у справах № 914/1044/13-г, № 5006/8/55/2012 у питанні зупинення виконавчого провадження за наявності реструктуризованої заборгованості (розстроченої та/або відстроченої), у тому числі згідно з рішенням суду, що мало місце раніше у часі і вичерпало свою дію станом на час звернення заявника до органу виконавчої служби із заявою про зупинення вчинення виконавчих дій, та не вбачає підстав від них відступати. Окрім того ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 914/1518/18, від 30.06.2020 у справі № 917/2053/17, від 11.05.2018 у справі № 922/3777/13, від 26.06.2018 у справі № 904/2776/13, від 02.05.2018 у справі № 917/1353/16, від 11.04.2018 у справі № 922/823/14 та від 10.04.2018 у справі № 922/1556/14 про те, що включення боржника до Реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії, є прямою підставою для застосування положень пункту 10 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» та зупинення вчинення виконавчих дій. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4539»

«Податок на додану вартість не включається при розрахунку розміру неустойки за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму При розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 ЦК України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у разі правомірного користування майном. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1361 Відсутність підстав для поширення скорочених строків позовної давності на неустойку, встановлену частиною другою статті 785 ЦК України Скорочені строки позовної давності не поширюються на неустойку як особливу міру відповідальності, встановлену частиною другою статті 785 ЦК України, оскільки передбачено право сторони стягнути таку неустойку за весь час неправомірного користування майном після припинення дії договору найму. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1362 Скорочені строки позовної давності не поширюються на неустойку, передбачену частиною другою статті 785 ЦК України за неправомірне користування майном після припинення дії договору оренди Скорочені строки позовної давності не поширюються на неустойку як особливу міру відповідальності, визначену законодавцем в частині другій статті 785 ЦК України, оскільки орендодавець має право стягнути таку неустойку за весь час неправомірного користування майном після припинення дії договору. Зокрема, не застосовуються до неї положення статті 232 ГК України про припинення нарахування штрафних санкцій після закінчення 6 місяців, оскільки інше передбачено частиною другою статті 785 ЦК України. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1622 Податок на додану вартість до розміру неустойки, нарахованої на підставі частини другої статті 785 ЦК України, за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму не включається Неустойка, нарахована на підставі частини другої статті 785 ЦК України, є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об'єктом оподаткування ПДВ за своєю правовою природою як міра відповідальності. Отже, при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 ЦК України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається ПДВ, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1623»

«Щодо правомірності одночасного стягнення орендної плати та неустойки у вигляді подвійної орендної плати за прострочення повернення орендованого майна, за один і той самий період користування наймачем орендованим майном Одночасне стягнення орендної плати та неустойки у вигляді подвійної орендної плати, нарахованої за прострочення повернення орендованого майна, за один і той самий період користування наймачем орендованим майном (за період з дня припинення дії договору оренди до дня повернення орендованого майна за актом) є неможливим, оскільки є притягненням відповідача до подвійної відповідальності за одне й те саме правопорушення. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1793 Наявність вини (умислу або необережності) в діях орендаря, який порушив зобов’язання щодо повернення орендованого майна, у разі застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України Для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов’язання, відповідно до вимог статті 614 ЦК України. Тобто суду потрібно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього не зробив. При цьому варто зауважити, що обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об’єкта оренди унеможливлюють застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1846»

«Момент виникнення права власності на майно, яке передано до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" Невчинення Публічним акціонерним товариством "Українська залізниця" дій щодо переоформлення правовстановлюючих документів на об’єкти нерухомого майна, внесені при його створенні до статутного капіталу, не може бути підставою для висновку про відсутність переходу відповідних речових прав до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" від підприємств залізничного транспорту, які мають бути припиненими внаслідок такої реорганізації. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1175»

«Співвідношення норм статей 11 та 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" при вирішенні питання автоматичного продовження дії договору оренди державного та комунального майна Підстави пролонгації договорів оренди державного та комунального майна у вигляді так званої "мовчазної згоди" сторін вичерпно врегульовано положеннями статті 764 ЦК України, статті 284 ГК України та частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а норма статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не є такою, що унеможливлює "автоматичне" продовження дії договору оренди, оскільки вона взагалі ніяким чином не регулює питання, пов'язані як із закінченням дії договору оренди, так і з продовженням його дії, тобто спірні правовідносини не є предметом регулювання цієї норми матеріального права. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.12.2018 у справі № 910/2822/18 і підстав для відступлення від зазначеного висновку ОП КГС ВС не вбачає. Однак, ОП КГС ВС відступає від висновку, викладеного у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 06.09.2018 у справі № 908/1435/17 та від 09.04.2019 у справі № 904/3415/18, про те, що з 24.05.2011 законодавцем встановлено умову обов'язкового проведення переоцінки об'єкта оренди як підстави для поновлення договору оренди державного та комунального майна, остання оцінка якого є застарілою, оскільки була зроблена більш як три роки тому. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4474»

«Оскарження у касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції в частині затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі в зв'язку з цим Закриття провадження у справі, зокрема, є наслідком затвердження судом мирової угоди, процесуальні дії щодо затвердження судом мирової угоди та закриття у зв'язку з цим провадження у справі перебувають у нерозривному зв'язку і не можуть розглядатися окремо одна від одної. Для встановлення обставин щодо правомірності закриття провадження у справі у зв'язку із затвердження мирової угоди сторін необхідно перевірити дотримання судом при затвердженні мирової угоди вимог статті 192 ГПК України, зокрема, дослідити умови мирової угоди на предмет того, чи відповідають ці умови закону, чи не порушують права або охоронювані законом інтереси інших осіб, чи не є вони невиконуваними, а також чи відповідають дії представників сторін мирової угоди інтересам осіб, яких вони представляють, оскільки порушення будь-якої з наведених вимог є безумовною підставою для відмови у затвердженні мирової угоди і, як наслідок, відсутністю передумов для закриття провадження у справі з цих підстав. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 911/1113/15 та від 18.06.2019 у справі № 911/617/15 щодо неможливості оскарження у касаційному порядку ухвали в частині затвердження мирової угоди сторін з одночасним закриттям провадження у справі, оскільки у справах №№ 911/1113/15, 911/617/15 КГС ВС не було висловлено однозначну позицію про неможливість оскарження у касаційному порядку ухвали в частині затвердження мирової угоди сторін з одночасним закриттям провадження у справі. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4420 Інформація про відкриття кримінального провадження не може вважатись єдиним належним доказом у справі Досудове розслідування кримінального провадження не є остаточним рішенням (вироком), яким завершено кримінальне провадження, а лише відображає проведення досудового розслідування за заявою особи для встановлення обставин, на які посилається така особа. Крім того, в процесі проведення досудового розслідування дії, за якими було порушено кримінальне провадження, можуть бути перекваліфіковані, а тому відкриття кримінального провадження не може вважатись єдиним належним доказом у справі. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4421»

«Автоматична індексації нормативно-грошової оцінки землі Розмір орендної плати визначається у договорі, а її обчислення (для сплати) здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором. Законодавчо не передбачено автоматичної зміни розміру орендної плати за договором оренди землі з урахуванням щорічної індексації нормативної грошової оцінки. Сторони договору оренди землі можуть передбачити саме автоматичну щорічну індексацію нормативної грошової оцінки для визначення розміру орендної плати за договором оренди землі. Проте у такому разі, зважаючи на природу індексації, одночасна подвійна індексація орендної плати та індексація нормативної грошової оцінки не повинна застосовуватися. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1369»

«Алгоритм розрахунку суми штрафу за несвоєчасну доставку вантажу залізницею Сума штрафу за несвоєчасну доставку вантажу залізницею обчислюється у відсотковому співвідношенні від суми провізної плати, зазначеної у графі 31 залізничної накладної, відповідно до якої здійснювалося перевезення вантажу залізничним транспортом, залежно від кількості днів прострочення у доставці вантажу Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1406»

«Про звільнення лише позивача від сплати судового збору за подання апеляційних та касаційних скарг у справах за позовами, зазначеними в п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» Вимоги законодавства щодо звільнення від сплати судового збору за подання апеляційних та касаційних скарг у справах за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду поширюються лише на позивача. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4064»

«Визначення характеру позовних вимог про повернення земельної ділянки у зв’язку з припиненням дії договору оренди Позовна вимога прокурора про зобов’язання повернути земельну ділянку у зв’язку з припиненням дії договору оренди має немайновий характер, оскільки є вимогою про виконання обов’язку в натурі (повернення належної орендодавцеві земельної ділянки), об’єктом вимоги є дія зобов’язаної сторони, що не піддається грошовій (вартісній) оцінці, а вирішення спору не вплине на склад майна сторін спору та не змінить власника майна. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/1394 Судовий збір за розгляд позовної заяви про зобов’язання повернути земельну ділянку, надану в оренду Позовна вимога про зобов’язання повернути земельну ділянку, надану відповідачу в оренду, має немайновий характер, оскільки є вимогою про виконання обов’язку в натурі (повернення належної орендодавцеві земельної ділянки), об’єктом вимоги є дія зобов’язаної сторони, що не піддається грошовій (вартісній) оцінці, а вирішення спору не вплине на склад майна сторін спору та не змінить власника майна. Отже, ставка судового збору за подання такої позовної заяви визначається як за позовну заяву немайнового характеру. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/12270»

«Щодо неналежного способу захисту у частині позовних вимоги про зобов'язання відповідача виконувати умови договору на послуги з передачі електричної енергії, передбачені пунктом 3.1.14 Позовні вимоги у частині зобов'язання відповідача належним чином і в повному обсязі виконувати обов'язки, передбачені у пункті 3.1.14 Договору, а саме: при видачі технічних умов на приєднання до мереж електропередавальної організації нових споживачів постачальника на ступені напруги 0,4 кВ зобов'язувати їх узгоджувати технічні умови з постачальником з питань організації обліку електричної енергії, на ступені напруги 10 кВ узгоджувати технічні умови з постачальником у частині приєднання та організації обліку електричної енергії, дублюють пункт 3.1.14 договору, який є обов'язковим для сторін у силу закону (стаття 629 ЦК України). Тобто позивачем у цій частині позовних вимог обрано неналежний спосіб захисту, враховуючи, що таке погодження передбачено договором. ОП КГС ВС не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, оскільки у пунктах 19, 21, 22 постанови Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 916/1001/18 колегією суддів викладено висновки щодо іншої правової оцінки умов пункту 3.1.14 договору, а не застосування норм права. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4320»

«Переривання перебігу позовної давності може відбуватися лише в межах позовної давності При дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може відбуватися лише в межах позовної давності, а не після її спливу. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/2123»

«Перехід права власності на земельну ділянку у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості (ст. 120 ЗК України у редакції, чинній у період із 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року ), розміщений на земельній ділянці Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Верховного Суду України щодо застосування статті 120 ЗК України (у редакції, чинній у період із 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року), визначивши, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об’єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об’єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об’єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Якщо сторони в договорі, спрямованому на відчуження будинку, не обумовили розміру земельної ділянки, на якій такий будинок розташований, то встановлення розміру здійснюється відповідно до нормативів, визначених у цій місцевості, та мети, з якою земельна ділянка використовується Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/524 Перехід права оренди земельної ділянки при відчуженні будівлі за умови наявності зареєстрованого права оренди у продавця Згідно з імперативними вимогами статті 125 ЗК України від однієї особи до іншої особи за правилами статті 120 цього Кодексу та частини третьої статті 7 Закону України «Про оренду землі» не може перейти право оренди земельної ділянки, яке у попереднього землекористувача ще не виникло станом на час відчуження ним будівель, розташованих на цій земельній ділянці, незалежно від дати укладення договору оренди земельної ділянки, оскільки виникненням права оренди є момент державної реєстрації цього речового права, а не дата укладення договору оренди. Відсутність у продавця будівлі на момент її відчуження зареєстрованого права оренди земельної ділянки, на якій розташована ця будівля, унеможливлює як перехід такого права оренди до покупця будівлі (відповідача) за правилами частини 3 статті 7 Закону України «Про оренду землі», так і заміну сторони у зобов’язанні. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/14285»

«Для визнання договору недійсним (фіктивним) ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторони не вчинили жодних дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення. Отже, для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявності таких умов: вина осіб, яка має прояв у формі умислу, спрямованого на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених у договорі. Відсутність хоча б однієї із цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. ОП КГС ВС дійшла висновку про відсутність підстав для відступлення від висновку щодо застосування статті 234 ЦК України у подібних правовідносинах. Джерело: База правових позицій Верховного Суду — https://lpd.court.gov.ua/legal-position/4522»