ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 760/18472/20

1. Описова частина

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Інтергума» (далі - ТОВ «Інтергума») про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, відшкодування моральної шкоди, стягнення коштів.

Позов мотивований тим, що наказом від 13 серпня 2020 року № 08-05 вона була звільнена з посади менеджера з адміністративної діяльності ТОВ «Інтергума» на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Підставою для звільнення вказано відсутність її на роботі 29 липня 2020 року, 30 липня 2020 року та 31 липня 2020 року.

Зазначала, що з 11 серпня 2020 року та на момент звільнення (13 серпня 2020 року) вона перебувала на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серії АДШ № 407053, про що вона повідомляла відповідача.

Разом з тим, не зважаючи на те, що вона була на лікарняному, її було звільнено в період непрацездатності.

У наказі про звільнення зазначено про те, що на її адресу 31 липня 2020 року був направлений лист про надання пояснень причин відсутності на роботі 29 липня 2020 року. Разом з тим, цей лист вона не отримувала. Крім того, лист стосувався пояснень щодо відсутності 29 липня 2020 року, проте відсутні запити щодо причин її відсутності 30 та 31 липня 2020 року.

Вона з директором ТОВ «ІНТЕРГУМА» ОСОБА_3 є колишнім подружжям та після розлучення у них виникли неприязні стосунки. У результаті цього їй почали чинити перешкоди у доступі до приміщення товариства. У зв`язку з цим, вона неодноразово зверталась до поліції, зокрема, 28 липня 2020 року, 06 серпня 2020 року, 10 серпня 2020 року та 13 серпня 2020 року. Крім того, 10 серпня 2020 року та 18 серпня 2020 року вона зверталася зі скаргами до Державної служби України з питань праці щодо порушення відповідачем норм трудового законодавства, що виражається у систематичному не допуску до виконання трудових обов`язків.

Внаслідок незаконних дій відповідача їй була завдана моральна шкода, яка полягає у душевних хвилюваннях та стражданнях, пов`язаних із постійним тиском керівництва відповідача. 06 серпня 2020 року після чергового конфлікту у неї стався психологічний зрив, у зв`язку з чим вона була змушена звернутися до невролога.

Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати наказ від 13 серпня 2020 року № 08-05 про звільнення її з посади менеджера з адміністративної діяльності ТОВ «ІНТЕРГУМА»; поновити її на роботі в ТОВ «ІНТЕРГУМА»; стягнути з ТОВ «ІНТЕРГУМА» на її користь на відшкодування моральної шкоди 100000 грн.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 30 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2021 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши відсутність позивача на робочому місці без поважних причин понад три години, вважав, що звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України відбулось у відповідності до вимог закону.

У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справ

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року в справі № 273/212/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 205/4196/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У жовтні 2021 року ТОВ «Інтергума» подало відзив на касаційну скаргу, у якому зазначило, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає.

2. Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення судів частково не відповідають.

Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що ОСОБА_1 була прийнята на роботу в ТОВ «Інтергума» на посаду менеджера з адміністративної діяльності з 01 серпня 2011 року наказом від 29 липня 2011 року № 48.

29 липня 2020 року начальник комерційного відділу Святовець В. М. доповідною запискою повідомив директора ТОВ «Інтергума» про те, що 29 липня 2020 року ОСОБА_1 не з`явилась на роботі, на телефонні дзвінки остання не відповідала (а.с. 64).

Факт відсутності позивача на робочому місці впродовж робочого дня було підтверджено Актом про відсутність на робочому місці, складеним співробітниками ТОВ «Інтергума» 29 липня 2020 року.

На підставі доповідної записки та акту 29 липня 2020 року наказом № 1к була створена комісія для з`ясування причини відсутності ОСОБА_1 на роботі.

Наказом від 29 липня 2020 року № 2к позивачу було запропоновано до 10 серпня 2020 року надати письмові пояснення та документи щодо причин відсутності на роботі.

Зазначений наказ було направлено ОСОБА_1 поштою (а.с. 73), який останньою отриманий 19 серпня 2020 року, що підтверджується трекінгом Укрпошта (а.с. 74).

Крім того, позивача було повідомлено про цей наказ електронним повідомленням від 07 серпня 2020 року № 000107 (а.с. 75).

11 серпня 2020 року комісією складено акт за результатами службового розслідування, відповідно до якого комісією неодноразового, а саме 29 липня 2020 року о 12 годин 04 хвилини, о 12 годин 08 хвилин, 30 липня 2020 року о 13 годин 00 хвилини, 31 липня 2020 року об 11 годин 58 хвилин були зроблені виклики на службовий номер телефону ОСОБА_1 , а також на її домашній номер телефону, проте остання на дзвінки не відповідала. Крім того, відповіді ОСОБА_1 на відправлений лист та на телеграму на дату складання акту отримано також не було (а.с. 76).

Згідно з доповідними, складеними начальником комерційного відділу Святовець В. М., 30 липня 2020 року та 31 липня 2020 року ОСОБА_1 також не з`явилась на роботу, на телефонні дзвінки остання не відповідала (а.с. 65, 66).

Факт відсутності позивача на робочому місці було підтверджено Актами про відсутність на робочому місці, складеними співробітниками ТОВ «Інтергума» 30 липня 2020 року та 31 липня 2020 року (а.с. 68, 69).

Наказом від 13 серпня 2020 року № 08-05 ОСОБА_1 звільнено з посади на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з відсутністю 29 липня 2020 року, 30 липня 2020 року та 31 липня 2020 року на робочому місці без поважних причин (а.с. 77).

ОСОБА_1 ознайомитися з наказом про звільнення та отримати трудову книжку відмовилась, про що 13 серпня 2020 року було складено відповідний акт (а.с. 78).

У зв`язку з відмовою ОСОБА_1 ознайомитись з наказом та отримати свою трудову книжку, 13 серпня 2020 року ТОВ «Інтергума» було направлено на адресу позивача копію зазначеного наказу та лист з повідомленням про можливість отримати трудову книжку (а.с. 79). Зазначений лист отриманий позивачем 20 серпня 2020 року, що підтверджується трекінгом Укрпошта (а.с. 81).

При звільненні позивачу було виплачено заробітну плату за період з 01 серпня 2020 року по 13 серпня 2020 року та компенсацію за невикористані дні відпустки (а.с. 82-84).

Відповідно до листа надісланого відповідачу після звільнення, позивач з 11 серпня 2020 року по 15 серпня 2020 року перебувала на лікарняному, що підтверджується копією листа непрацездатності № 407053, виданого КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» (а.с. 89).

Судом також встановлено, що у період з 10 серпня по 13 серпня 2020 року позивач перебувала на робочому місці, що підтверджується табелем обліку робочого часу (а.с. 88). 13 серпня 2020 року під час оголошення ОСОБА_1 наказу про звільнення, остання не зазначала про те, що перебуває на лікарняному та не надавала будь-яких підтверджуючих документів.

Відповідно до частини першої статті 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.

Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.

У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15 зроблено висновок, що «пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами».

Згідно пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року в справі № 278/1232/18 (провадження № 61-19574св19) вказано, що «при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі».

Встановивши, що позивач була відсутня на робочому місці без поважних причин 29 липня 2020 року, 30 липня 2020 року та 31 липня 2020 року, що підтверджено Актами про відсутність на робочому місці, складеними співробітниками ТОВ «Інтергума», суди дійшли правильного висновку про відсутність порушень з боку відповідача під час звільнення і як наслідок обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.

Разом з тим, суди не врахували наступного.

Згідно зі статтею 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, непоширення такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини.

Схожий висновок викладений також у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-17196св19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) зроблено правовий висновок про те, що в разі порушення гарантії, встановленої частиною третьою статті 40 КЗпП України, негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Згідно з листками непрацездатності у періоди з 11 серпня до 15 серпня 2020 року ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатною.

Верховний Суд враховує, що наказ про звільнення позивача видано 13 серпня2020 року, тобто у період, коли позивач була непрацездатною.

Порушення прав позивача, а саме звільнення її у день перебування на лікарняному, суд може усунути шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин у перший день після закінчення періоду непрацездатності за наявності підстав для звільнення.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про необхідність виправлення допущеного відповідачем порушення норм частини третьої статті 40 КЗпП України шляхом зміни дати звільнення позивача.

Ураховуючи, що наказ ТОВ «Інтергума» від 13 серпня 2020 року № 08-05 про звільнення ОСОБА_1 в частині підстав для звільнення позивача є правомірним та обґрунтованим, підстав для поновлення її на посаді немає.

Верховний Суд звертає увагу на те, що у випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причиною того, що працівник не виконував свої трудові обов`язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця.

Отже, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

У разі зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога з тимчасової непрацездатності відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Ураховуючи наведене, позовні вимоги щодо негайного стягнення середньої заробітної плати за один місяць та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення суду задоволенню не підлягають.

Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про часткове задоволення позову, а саме зміни дати звільнення ОСОБА_1 з 13 серпня 2020 року на 15 серпня 2020 року.

Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/7292/17.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, а саме правомірне звільнення позивача на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права.

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання та додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права у частині звільнення позивача під час її тимчасової непрацездатності суд касаційної інстанції змінює рішення судів шляхом доповнення її резолютивної частини реченням про зміну дати звільнення ОСОБА_1 з 13 серпня2020 року на 15 серпня 2020 року.

Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду