ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 297/384/19

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Берегівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, про визнання права власності на домоволодіння та звільнення його з-під арешту.

Позов мотивовано тим, що із 09 жовтня 1976 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу вони набули у спільну сумісну власність домоволодіння на АДРЕСА_1 . При цьому право власності на це домоволодіння оформлено одноосібно на ОСОБА_2 .

Вказувала, що на виконанні у Берегівському районному відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області знаходиться виконавчий лист № 297/1026/14-ц, який виданий 05 травня 2017 року Берегівським районним судом Закарпатської області про стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором від 31 серпня 2006 року № 201/7-06 у розмірі 486 183,43 грн.

20 грудня 2018 року державним виконавцем було описано та арештовано майно, що належить на праві приватної власності боржнику ОСОБА_2 , зокрема житловий будинок садибного типу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначала, що накладення арешту порушує її права як співвласника домоволодіння, внаслідок чого вона позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд.

Позивач просила:

- визнати за нею право спільної часткової власності на 1/2 частку домоволодіння на АДРЕСА_1 , загальною площею 65,5 кв. м та житловою площею 46,2 кв. м, жилий будинок А, літня кухня Б, сарай В, сарай Г, хлів Д, вбиральня Є, огорожа, 1-3;

- визнати за ОСОБА_2 право спільної часткової власності на 1/2 частку домоволодіння на АДРЕСА_1 , загальною площею 65,5 кв. м та житловою площею 46,2 кв. м, жилий будинок А, літня кухня Б, сарай В, сарай Г, хлів Д, вбиральня Є, огорожа, 1-3;

- зняти арешт із вказаного домоволодіння.

Рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 липня 2019 року, яке залишено без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову вказував на відсутність підстав для його задоволення. При цьому суд не прийняв до уваги визнання позовних вимог відповідачем ОСОБА_2 , оскільки вважав, що таке суперечить закону, порушує права та інтереси ТОВ «Кредитні ініціативи», а звернення ОСОБА_1 із даним позовом суд вважав наміром уникнути виконання судового рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 .

Апеляційний суд наголосив на тому, що у Реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відсутня інформація щодо накладення арешту згідно постанови від 20 грудня 2018 року про опис та арешт майна. В той же час, згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, спірне майно домоволодіння є предметом іпотеки за кількома договорами іпотеки.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Берегівського районного суду Закарпатської області.

12 травня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Також, заявник зазначає, про необхідність відступлення від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14.

В касаційній скарзі зазначається, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що хоча право власності на спірне домоволодіння оформлено одноосібно на ОСОБА_2 , проте таке домоволодіння набуто подружжям за час шлюбу та є об`єктом спільної власності, тобто судами не враховано презумпцію спільності майна подружжя. ОСОБА_2 позовні вимоги визнав та не спростовував презумпцію спільності майна подружжя. Позивач не надавала згоди на укладання будь-яких кредитних договорів.

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали шлюб 09 жовтня 1976 року, згідно свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 09 жовтня 1976 року (а. с. 10).

Право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 09 грудня 2004 року, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 09 грудня 2004 року, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Великоберезької сільської ради від 11 листопада 2004 року № 56 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 09 грудня 2004 року (а. с. 14, 15).

Вказане домоволодіння утворюють: жилий будинок А, літня кухня Б, сарай В, сарай Г, хлів Д, вбиральня Є, огорожа, 1-3; загальна площа становить 65,5 кв. м, житлова площа 46,2 кв. м (а. с. 16).

На виконанні у Берегівському районному відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області знаходиться виконавчий лист № 297/1026/14-ц, який виданий 05 травня 2017 року Берегівським районним судом Закарпатської області про стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором від 31 серпня 2006 року № 201/7-06 у розмірі 486 183,43 грн.

20 грудня 2018 року заступник начальника Берегівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області виніс постанову про опис та арешт майна, що належить боржнику ОСОБА_2 , зокрема, житловий будинок садибного типу на АДРЕСА_1 (а. с. 24, 25).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17) зроблено висновок, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Аналогічний по суті висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року в справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18) від якої колегія суддів Верховного Суду не вбачає підстав для відступу.

Суд установив, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна, спірне майно - домоволодіння в АДРЕСА_1 є предметом іпотеки за кількома договорами іпотеки (а. с. 165-168).

Позивач не навела обставин, які б свідчили про те, що вказані договори іпотеки укладені без її згоди.

Вказівка суду першої інстанції про належність спірного домоволодіння на праві приватної власності особисто боржнику не може бути підставою для скасування правильного по суті спору рішення суду, оскільки відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За умови, що у даній справі цю обставину не визнавали жоден з подружжя, такий висновок може бути спростований в загальному порядку у випадку виникнення будь-яких інших спорів щодо домоволодіння.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що обґрунтованими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду