ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 753/7766/20

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати її звільнення незаконним та поновити на роботі, стягнути з відповідача на користь позивача середню заробітну плату за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 18 квітня 2020 року по день ухвалення рішення суду та 20 000,00 грн в якості відшкодування за спричинену моральну шкоду, зобов`язати відповідача внести відомості до трудової книжки позивача про заохочення, а саме нагородження грамотою за сумлінну плідну працю, високу професійну майстерність та з нагоди професійного свята - Дня залізничника.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 07 серпня 2017 року № 182/ос позивач була прийнята на роботу до структурного підрозділу «Керівництво» на посаду «в.о. заступника голови правління». Наказом Міністерства інфраструктури України від 26 березня 2018 року було затверджено склад виконавчого органу (правління) ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту», до якого на посаду директора фінансового було призначено позивача.

17 квітня 2020 року позивач звільнена з посади директора фінансового наказом від 31 березня 2020 року № 85/ос за угодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України.

На думку позивача звільнення було незаконним, оскільки звільнивши члена виконавчого органу, якого було призначено акціонером (Міністерством інфраструктури України), виконуючий обов`язки голови правління вийшов за межі своїх повноважень. Рішення про припинення трудового договору з позивачем могло бути прийнято лише наглядовою радою. Позивач була вимушена написати заяву про звільнення у зв`язку з тим, що впродовж тривалого часу з моменту призначення ОСОБА_2 на посаду виконуючого обов`язки голови правління відносно неї чинився тиск. Так, функціональні обов`язки позивача були значним чином скорочено, з її підпорядкування було виведено ряд підрозділів та виключено позивача з ряду комітетів, проведено ревізію робочого місця, переміщено її до іншого кабінету разом з іншими працівниками. Незаконне звільнення спричинило позивачу моральні страждання, втрату нею нормальних життєвих зв`язків та вимагає від неї додаткових зусиль для організації свого життя.

Наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 31 жовтня 2019 року до позивача було застосовано заохочення у виді нагородження грамотою за сумлінну плідну працю, високу професійну майстерність та з нагоди професійного свята - Дня залізничника, однак, про це заохочення не було внесено запис до трудової книжки.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 02 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано наказ № 85/ос ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 17 квітня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади директора фінансового на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України незаконним.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора фінансового ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» з 18 квітня 2020 року.

Стягнено з ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» на користь ОСОБА_1 418 700,58 грн в рахунок стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 18 квітня 2020 року по 02 жовтня 2020 року з відрахуванням всіх податків і зборів згідно діючого законодавства.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі місячної заробітної плати 74 514,48 грн з відрахуванням всіх податків і зборів згідно діючого законодавства допущено до негайного виконання.

Стягнено з ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

В задоволенні решти вимог відмовлено.

Зобов`язано ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» внести відомості до трудової книжки ОСОБА_1 про заохочення, а саме нагородження грамотою за сумлінну плідну працю, високу професійну майстерність та з нагоди професійного свята - Дня залізничника.

Стягнено з ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» на користь держави 7 550,21 грн судового збору.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що волевиявлення ОСОБА_1 при звільненні за угодою сторін не було вільним, що підтверджується як показаннями свідків, так і вчиненням відповідачем відносно позивача у сукупності інших дій протягом одного проміжку часу, а саме зменшення її функціональних обов`язків, проведення огляду кабінета позивача під час її перебування на лікарняному, виключення позивача зі складу комітетів товариства.

Оскільки відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, суд прийшов до висновку, що відповідач не мав права звільняти позивача з цієї підстави, а тому наказ про звільнення позивача з посади фінансового директора на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України є незаконним, а ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі з 18 квітня 2020 року.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Враховуючи те, що відомості про нагородження позивача грамотою не були внесені до трудової книжки ОСОБА_1 , суд прийшов до висновку, що вищевказані позовні вимоги підлягають задоволенню.

Додатковим рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року стягнено з ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн в рахунок стягнення професійної правничої допомоги, в задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 02 жовтня 2020 року не вирішено питання розподілу судових витрат в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Зважаючи на складність справи та обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), виходячи з критеріїв співмірності та розумності розміру витрат на оплату послуг адвоката, суд прийшов до висновку про часткове задоволення заяви позивача, в якій вона просила стягнути 46 827,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та ухвалив додаткове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 10 000,00 грн в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 жовтня 2020 року в частині визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, стягнення судового збору скасовано та прийнято в цій частині постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 жовтня 2020 року в частині зобов`язання внести відомості про заохочення до трудової книжки залишено без змін.

Додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року скасовано.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» судовий збір у розмірі 7 616,70 грн.

Стягнено з держави на користь ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» судовий збір у розмірі 1 261,20 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що звільнення позивача з роботи відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства, що тягне за собою відсутність підстав для поновлення її на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У суді апеляційної інстанції відповідач визнав, що відомості про заохочення помилково не були внесені до трудової книжки позивача, заперечень з цього приводу у відповідача немає.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає залишенню без змін, оскільки в даному випадку фактично відсутній спір.

Матеріали справи не містять доказів, що діями відповідача, які полягали в невнесенні до трудової книжки позивача відомостей про заохочення, ОСОБА_1 була спричинена моральна шкода.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі, додаткове рішення суду першої інстанції змінити, а також покласти на відповідача судові витрати по справі.

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Дарницького районного суду міста Києва.

25 травня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 06 червня 2022 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Сердюк В. В., Стрільчук В. А.

В касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі № 755/14620/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 127/21552/17, від 01 квітня 2020 року в справі № 757/43285/16-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 127/8360/19 та інших, та на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції не повно з`ясував обставини справи та дослідив докази.

Заявник зазначає, що у позивача було відсутнє вільне волевиявлення при звільненні за угодою сторін, оскільки на неї чинився тиск.

Заявник вказує, що суд першої інстанції не обґрунтував зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 07 серпня 2017 року № 182/ос ОСОБА_1 прийнята на роботу до структурного підрозділу «Керівництво» на посаду «в. о. заступника голови правління» з присвоєнням табельного номера 34142 (т. 1 а. с.15).

16 січня 2018 року наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» № 24/ос ОСОБА_1 переведена на посаду директора фінансового (т. 1 а. с. 18).

Наказом Міністерства інфраструктури України від 26 березня 2018 року № 135 затверджено склад виконавчого органу (правління) ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту», до якого увійшла директор фінансовий ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 16).

Наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 02 квітня 2018 року № 110 фінансового директора ОСОБА_1 включено до складу комітету з реалізації тарифної політики (т. 2 а. с. 21 зворот, 22).

Наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 31 жовтня 2019 року № 14 за сумлінну плідну працю, високу професійну майстерність та з нагоди професійного свята - Дня залізничника ОСОБА_1 нагороджено грамотою (т. 1 а. с. 19).

Наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 13 грудня 2019 року № 472 фінансового директора ОСОБА_1 включено до складу комісії з розгляду штатних розписів (т. 2 а. с. 17).

09 січня 2020 року наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» № 06 створено комісію для огляду кабінета № 205 (б) директора фінансового ОСОБА_1, яка перебуває на лікарняному (т. 2 а. с. 18 зворот).

14 січня 2020 року наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» № 15 затверджено оновлений склад комітету з конкурсних торгів ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту», до якого ОСОБА_1 не було включено (т. 2 а. с. 19 зворот).

20 січня 2020 року наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» № 28 затверджено оновлений склад комісії з розгляду штатних розписів, до якого не включено ОСОБА_1 (т. 2 а. с. 21).

22 січня 2020 року наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» № 38 затверджено оновлений склад комісії з реалізації тарифної політики, до якого не включено ОСОБА_1 (т. 2 а. с. 22 зворот).

Відповідно до наказу ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 24 лютого 2020 року № 95 про розподіл функціональних обов`язків керівництва директор фінансовий ОСОБА_1 безпосередньо забезпечує та несе персональну відповідальність за проведення моніторингу цінових пропозицій на ринку транспортних перевезень (т. 1 а. с. 112-117).

31 березня 2020 року фінансовий директор ОСОБА_1 подала заяву про звільнення з займаної посади за згодою сторін 17 квітня 2020 року (т. 1 а. с. 90).

Наказом ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» від 31 березня 2020 року № 85/ос ОСОБА_1 звільнено з посади директора фінансового з 17 квітня 2020 року за угодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (т. 1 а. с. 17).

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції - зміні,а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - частковому скасуванню.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може відбутися лише у випадку, якщо власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16, а також у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 183/7159/18 (провадження № 61-9167св20).

Отже, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову в цій частині суд апеляційної інстанції взяв до уваги усі надані сторонами докази та оцінив їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що підставою для звільнення позивача стала її особиста письмова заява з проханням звільнити з займаної посади (фінансового директора) за угодою сторін з 17 квітня 2020 року.

Обставин вчинення щодо позивача тиску, погроз, примушування до написання заяви про звільнення з 17 квітня 2020 року суд не встановив, оскільки зміни в функціональних обов`язках позивача не можуть про це свідчити.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду, що відсутні підстави для поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Враховуючи викладене, звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог законодавства, позивач не довела порушення її трудових прав відповідачем, а тому відсутні підстави для відшкодування їй моральної шкоди.

Сама по собі незгода заявника із судовим рішенням, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування судового рішення в цій частині.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову в частині визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга в цій частині є необґрунтованою.

Разом з тим, оскільки у суді апеляційної інстанції відповідач визнав, що відомості про заохочення помилково не були внесені до трудової книжки позивача, заперечення з цього приводу у відповідача відсутні, апеляційний суд дійшов висновку про залишення без змін в цій частині рішення суду першої інстанції.

Отже, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги про зобов`язання ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» внести відомості до трудової книжки ОСОБА_1 про заохочення.

Додаткове рішення суду першої інстанції, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України, є невід`ємною частиною основного рішення у справі по суті спору та не може існувати окремо від нього. У разі скасування рішення суду першої інстанції у справі ухвалене додаткове рішення суду першої інстанції втрачає силу.

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,90 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Апеляційний суд зробив правильний висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та про відмову у задоволенні позову в цій частині, а в частині зобов`язання щодо внесення відомостей про заохочення до трудової книжки - залишенню без змін рішення суду першої інстанції, проте безпідставно повністю скасував додаткове рішення суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволено частково, що відповідно передбачає пропорційне стягнення судових витрат.

Позивач оплатила позовну вимогу немайнового характеру судовим збором в розмірі 840,80 грн (т. 1 а. с. 71).

Витрати адвоката Іваненка М. А. на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підтверджуються договором від 21 квітня 2020 року № 21/04/2020, укладеним між позивачем ОСОБА_1 та АО «Конвента Ліґал», додатковою угодою від 21 квітня 2020 року № 1, меморіальним ордером від 25 травня 2020 року № @2PL325796 про сплату ОСОБА_1 на користь АО «Конвента Ліґал» 22 742,00 грн, меморільним ордером від 02 жовтня 2020 року № @2PL177913 про сплату ОСОБА_1 на користь АО «Конвента Ліґал» 24 085,00 грн, звітом про надані послуги за договором про надання правової допомоги від 05 жовтня 2020 року № 21-04/2020 (т. 1 а. с. 11-13, т. 2 а. с. 89, 92, 94-96).

ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» не погодуючись і з розміром витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції заявляло клопотання про їх зменшення, обґрунтовуючи його незначною складністю справи (т. 1 а. с. 88, т. 2 а. с. 124-127).

Враховуючи, що в суді першої інстанції позивач понесла витрати на сплату судового збору та професійну правничу допомогу, постанова Київського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в частині скасування додаткового рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року підлягає скасування, а додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року зміні.

Враховуючи, що рішенням суду першої інстанції частково задоволено позов, з відповідача на користь позивача суд першої інстанції мав би стягнути 840,80 грн судового збору.

Верховний Суд вважає слушними та частково погоджується із доводами заперечень ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» про неспівмірність заявлених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

На думку колегії суддів, ураховуючи складність справи та часткове задоволення вимог ОСОБА_1 підлягає стягненню з ПрАТ «Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

Тому додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року підлягає зміні, а з відповідача на користь позивача підлягає стягненню (840,80+5 000) 5 840,80 грн судових витрат.

Враховуючи, що касаційна скарга підлягає задоволенню лише в частині доводів щодо розподілу судових витрат, тому відсутні підстави покладати на відповідача судові витрати, понесені позивачем в суді касаційної інстанції. Суд апеляційної інстанції залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , за наслідками розгляду спору по суті в цілому правильно вирішив питання розподілу судового збору пропорційно задоволених позовних вимог, тому в суду касаційної інстанції відсутні підстави покладати на відповідача витрати позивача на професійну правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але судом апеляційної інстанції допущено порушення норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині скасування додаткового рішення суду першої інстанції скасувати, додаткове рішення суду першої інстанції змінити, в решті постанову апеляційного суду залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду