ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 761/1246/20

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національної академії державного управління при Президентові України про зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачу.

Ухвала мотивована тим, що позивач не усунув недоліки, а саме не надав доказів сплати судового збору.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про повернення позовної заяви у зв`язку з неусуненням недоліків позовної заяви, а саме несплатою судового збору у встановлений строк.

У лютому 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково визначили необхідність сплати судового збору, оскільки позовна заява стосується поновлення на роботі, а тому судовий збір не підлягав сплаті. Крім того, допущено невиправдане зволікання, пов`язане з рухом судової справи, так як відповідні ухвали суду прийняті з порушенням встановлених цивільно-процесуальних законом строків.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом подати відзив на касаційну скаргу.

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню із таких підстав.

Обставини встановлені судами

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2020 року позовну заяву залишено без руху, зокрема позивачем не сплачено судовий збір за подачу позовної заяви.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачу.

Не погодившись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2021 року залишено без змін.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Суд першої інстанції керувався правовою позицією, сформульованою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

У зазначеній постанові викладені правові висновки про те, що пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях, так як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу, який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Застосовуючи ці правові висновки, суд першої інстанції виходив із того, що пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (або за час вимушеного прогулу) під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі

№ 755/12623/19 сформулювала правовий висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою.

Під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій актуальними були висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18), про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а отже, особа, звертаючись до суду із вимогами про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, була зобов`язана сплатити судовий збір за такі вимоги.

Проте після звернення заявника до суду касаційної інстанції, змінилася судова практика у частині тлумачення правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 сформулювала висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою, а отже, позивач у розумінні пункту 5 частини першої статті 5 Закону «Просудовий збір» звільняється від сплати судового збору за подання позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України наявні підстави для застосування висновку Великої Палати Верховного Суду, прийнятого після подання касаційної скарги.

З метою забезпечення єдності правозастосовчої практики, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій, оскільки відповідно до актуальних правових висновків, сформульованих Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, а тому пільги, передбачені пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», поширюються на вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду з такими вимогами.

Таким чином, висновок про повернення позовної заяви з підстав несплати судового збору, не може вважатися законним та обґрунтованим.

Відповідно до пункту другого частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Частинами третьою, четвертою статті 406 ЦПК України визначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а постановлені у справі судові рішення скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду