ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 640/22809/19

1. У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (первинна назва - Генеральна прокуратура України) (далі - відповідач), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 24 жовтня 2019 року № 1193ц про його звільнення з посади заступника начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 25 жовтня 2019 року;

- поновити його на вказаній посаді з 25 жовтня 2019 року;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 25 жовтня 2019 року і до моменту фактичного поновлення на роботі;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на його користь компенсацію моральної шкоди спричиненої незаконним звільненням у розмірі 100 000,00 гривень.

2. На думку позивача, оскаржуваний наказ про звільнення не відповідає вимозі щодо правової визначеності в контексті зазначення підстави для звільнення у порушення вимог Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та Конституції України. Запровадження процедури атестації прокурорів порушує гарантії незалежності прокурора, право на працю та її вільний вибір. Звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII можливе у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або вразі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, що в даному випадку не відбулось. При цьому, з аналізу положень Закону № 1697-VII слідує, що у Генерального прокурора відсутні повноваження на звільнення особи з посади прокурора Генеральної прокуратури України, він наділений правом звільняти лише прокурорів Офісу Генерального прокурора.

3. Також позивач зауважив, що є інвалідом ІІІ групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, на що він звернув увагу Генерального прокурора у своїй заяві від 11 жовтня 2019 року про переведення на будь-яку адміністративну посаду заступника керівника підрозділу в Офісі Генерального прокурора. Позивач зазначив, що наявність у нього вказаних гарантій та те, що у формі типової заяви міститься інформація, необхідність подання якої не передбачена Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ), зумовило подання ним Генеральному прокурору заяви іншого зразка, ніж це передбачено Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 (далі - Порядок № 221).

4. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2021 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

6. Суди встановили, що заява ОСОБА_1 не містить його згоди на проходження атестації та на отримання інформації від фізичних та юридичних осіб (в тому числі анонімно), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню, що не відображає волі позивача на проходження атестації у визначеному законодавством порядку. Це свідчить про неподання такої заяви у розумінні Закону №113-ІХ та Порядку № 221, що в силу вимог пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. З огляду на це суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що відповідачем правомірно відмовлено у допущенні позивача до проходження атестації. До спірних правовідносин суди попередніх інстанцій застосували правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а.

7. Окремо, суди першої та апеляційної інстанцій вказали про помилковість доводів позивача про те, що застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII можливе лише за умови ліквідації, реорганізації установи, скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, оскільки підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX таких умов не передбачено. При цьому, аналіз указаної норми Закону № 113-IX дає підстави для висновків, що цей Закон пов`язує звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII не з рішенням про ліквідацію чи реорганізації органу прокуратури або про скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, а з процедурою проходження прокурорами атестації, як складовою частиною процесу реформування органів прокуратури, введеного в дію Законом №113-IX з дня набрання ним чинності.

8. Відповідаючи на доводи позивача про те, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням встановлених вимог при вивільненні працівника, Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що положення КЗпП України у певній своїй частині не підлягають застосуванню до правовідносин щодо звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Крім того, статтею 40 КЗпП України у редакції Закону № 113-ІХ установлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

9. Також ураховуючи, що ОСОБА_1 звільнено у зв`язку з неподанням заяви про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію, а не у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, не підлягає застосуванню й пункт 14 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо переважного права особи на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємств, установ, організації.

10. 29 грудня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2021 року, у якій скаржник просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

11. У касаційній скарзі зазначено, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що полягає у помилковому тлумаченні пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, пункту 6 та підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ та незастосуванні статей 3, 8, 9, 19, 21, 22, 24, 43, 64, 131-1 Конституції України та порушили норми процесуального права - статті 2, 77- 79, 242 КАС України.

12. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, позивач зазначає, що в оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 24 травня 2019 року у справі № 815/1554/17 та від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а. Зокрема, необхідність урахування судами висновку Верховного Суду у справі № 815/1554/17 при розгляді цієї справи ОСОБА_1 обґрунтовує необхідністю дотримання принципу правової визначення у контексті зазначення у наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, а висновку у справі № 200/13482/19-а у контексті помилковості висновків судів щодо ототожнення невідповідності поданої позивачем заяви формі, встановленій додатком 2 до Порядку № 221, неподанню такої заяви взагалі. Окрім того, скаржник посилається на неврахуваннями судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного в ухвалі від 10 березня 2021 року у справі № 640/23134/19 за подібних правовідносин, щодо протиправності прийняття відповідачем наказу про звільнення до розгляду заяви прокурора про переведення.

13. На думку скаржника, формулювання пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ не відповідають принципу правової визначеності. Зокрема, зазначене у вказаному пункті словосполучення «про можливе майбутнє звільнення» призвело до суперечливості його змісту, адже з одного боку встановлює в загальних рисах процедуру працевлаштування працівників прокуратури, з іншого - вказує на наявність посад в органах прокуратури, що можуть бути заміщені працівниками прокуратури. З огляду на це позивач вказує, що не мав чіткого розуміння юридичних наслідків і подальшої поведінки учасника суспільних відносин щодо подальшої реалізації права на працю. У цьому контексті позивач уважає, що відсутність належного (персонального) попередження про можливе звільнення є грубим порушенням трудових гарантій. Водночас, наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ у подібних правовідносинах.

14. У касаційній скарзі ОСОБА_1 стверджує, що суди не надали оцінку його доводом про наявність соціального статусу, який передбачає наявність пільг та гарантій при звільненні. Суди не врахували висновок Верховного Суду у справі № 640/26135/19 щодо необхідності перевірки вказаних обставин.

15. Також позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права в частині ненадання оцінки його аргументам про те, що він є інвалідом ІІІ групи і, відповідно, має право на пільгу, передбачену пунктом 14 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх захисту» щодо переваженого права на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємств, установ, організації.

16. Наостанок позивач зазначає, що відповідно до Закону № 1697-VII всі прокурори органів прокуратури мають єдиний статус, а відтак, увільнення одних прокурорів від атестації та необхідність її проходження іншими, свідчить про дискримінаційний характер Закону № 113-ІХ.

17. Ухвалою від 14 січня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

18. Офіс Генерального прокурора надіслав відзив на касаційну скаргу позивача, у якому просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

19. Ухвалою від 27 липня 2022 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.

IV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини

20. ОСОБА_1 з 1991 працював в органах прокуратури України.

21. 07 грудня 2018 року на підставі наказу Генерального прокурора України № 1250ц ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів, його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.

22. На вказаній посаді позивач працював по день звільнення.

23. 11 жовтня 2019 року на ім`я Генерального прокурора позивачем подано заяву, у якій він дав згоду на переведення (призначення) на будь-яку адміністративну посаду заступника керівника підрозділу в Офісі Генерального прокурора відповідно до пункту 14 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» зі змінами і доповненнями.

24. Наказом Генерального прокурора від 24 жовтня 2019 року № 1193ц ОСОБА_1 звільнено із займаної посади та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 25 жовтня 2019 року.

25. Листом Департаменту кадрової роботи та державної служби від 01 листопада 2019 року № 1441-2396вих-19 позивача повідомлено, що Генеральним прокурором прийнято рішення про відхилення його заяви від 11 жовтня 209 року та звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

V. Нормативне регулювання та позиція Верховного Суду

26. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

27. Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

28. Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

29. Спірні правовідносини обумовлені незгодою ОСОБА_1 з наказом Генеральної прокуратури України від 24 жовтня 2019 року № 1193ц про його звільнення з посади та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ з 25 жовтня 2019 року.

30. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

31. Принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали повноваження на вчинення певних дій та в подальшому діяли виключно в межах тих повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), у поєднанні з принципом законності вимагає, щоб такі дії органів державної влади були ще й правовими.

32. Стаття 43 Конституції України гарантує кожному захист від незаконного звільнення.

33. Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

34. Таким чином адміністративний суд повинен з`ясувати не лише чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також чи було його рішення прийнято на законних підставах та чи відповідає воно, зокрема, критеріям обґрунтованості, розсудливості та пропорційності.

35. Стаття 4 Закону № 1697-VII визначає, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

36. Незалежність прокурора забезпечуються, серед іншого, особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо (стаття 16 Закону № 1697-VII).

37. 25 вересня 2019 року набув чинності Закон № 113-IX, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку із чим до Закону № 1697-VII були внесені зміни. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. Приведення у відповідність із вимогами статті 14 Закону № 1697-VII кількісного складу органів прокуратури здійснюється, крім іншого, шляхом проведення атестації на виконання вимог Закону № 113-ІХ. У тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно словами «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».

38. Згідно з пунктами 6, 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

39. Пунктом 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ установлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

40. Згідно з пунктом 11 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур.

41. Так, на виконання вимог Закону № 113-IX затверджено Порядок № 221.

42. За визначенням, що міститься у пункті 1 розділу І цього Порядку, атестація прокурорів - це встановлена розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

43. Відповідно до пунктів 2, 4 Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.

44. Як обумовлено пунктом 9 Порядку № 221, атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

45. Заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто (пункт 10 Порядку № 221).

46. Відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

47. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прямо передбачене підпунктом 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX і пов`язане, зокрема, з неподанням прокурором Генеральної прокуратури України у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

48. Тобто в даному випадку юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі зазначеної норми (пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII), є виключно неподання прокурором зазначеної вище заяви.

49. Повертаючись до підстав касаційного оскарження судових рішень у даній справі, колегія суддів уважає за необхідне надати оцінку наведеним позивачем у касаційній скарзі аргументам.

Щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, як підстави для звільнення на підставі пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX

50. Зі змісту пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX висновується, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом обіймають посади в Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї з таких підстав:

1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію;

2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;

3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;

4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

51. Синтаксичний розбір абзацу першого цього пункту вказує на таке: «<…> прокурори <…> звільняються <…> Генеральним прокурором <…> на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї з таких підстав <…>.

52. Такий розбір і аналіз цієї норми дає змогу зробити висновок про те, що: по-перше, підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1 - 4 пункту 19 цього розділу, зокрема, й неподання у встановлений строк заяви про переведення в Офіс Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; по-друге, закон не вимагає додаткової підстави для звільнення, зокрема, такої, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Закон визначає, що звільнення відбувається не з підстав, установлених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, а на підставі цього пункту, що є нормативною підставою.

53. Отже, фактологічною підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1- 4 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, а нормативною підставою є пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

54. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у справах № 160/6204/20, № 200/5038/20-а, № 440/2682/20, № 540/1456/20, № 640/24727/19, № 160/5745/20, № 640/1208/20, № 640/25705/19, № 420/4777/20, № 160/6596/20, № 280/4314/20 та ін.

55. Крім того, загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді передбачені статтею 51 Закону № 1697-VII. Пункт 9 частини першої цієї статті встановлює, що прокурор звільняється з посади у разі, зокрема, ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

56. Безпосередні умови звільнення прокурора з посади передбачені статтями 52- 60 цього Закону, норми яких кореспондуються з нормами щодо загальних умов звільнення, що встановлені частиною першою статті 51 цього Закону. Зокрема, щодо приписів пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону, то їм корелюють положення статті 60 цього Закону, якими конкретизовано підстави звільнення прокурора з посади в разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

57. Водночас, дію статті 60 зупинено до 1 вересня 2021 року (абзац четвертий пункту 2 розділу II Закону № 113-IX), а тому з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, прокурора не може бути звільнено з посади в період зупинення дії цієї норми, тобто в період проходження ним атестації.

58. За такого нормативного регулювання спірні правовідносини, які пов`язані з проходженням прокурором публічної служби та звільнення з підстави, що оспорюється у цьому позові, урегульовані спеціальними законодавчими актами.

59. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 20 жовтня 2021 року у справах № 640/25298/19, № 280/3705/20, № 420/4196/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 540/1782/20, від 27 жовтня 2021 року у справі № 280/3703/20, від 04 листопада 2021 року у справі № 120/4051/19-а і Суд не вбачає підстав для відступу від неї.

60. При цьому необхідно зауважити, що Закони №1697-VII та № 113-ІХ, які претендують на застосування до спірних правовідносин, були прийняті в різний час. Так, Закон №1697-VII, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, прийнятий 14 жовтня 2014 року (набрав чинності 15 липня 2015 року), а Закон № 113-ІХ, положення якого передбачають реалізацію першочергових заходів із реформи органів прокуратури, прийнятий 19 вересня 2019 року (набрав чинності 25 вересня 2019 року, крім окремих його приписів, що не мають значення для цієї справи). Тобто, Закон № 113-ІХ, який визначає способи і форми правового регулювання спірних правовідносин, набрав чинності у часі пізніше.

Щодо доводів про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 815/1554/17 щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII

61. Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

62. З аналізу справи № 815/1554/17, на яку посилається скаржник, слідує, що правовідносини у ній виникли у лютому 2017 року з приводу звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII без відповідної конкретизації підстави для звільнення - ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Натомість, у справі, що розглядається, підставою для звільнення ОСОБА_1 є неподання ним заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію, як того вимагає Закон № 113-ІХ.

63. До того ж, у справах № 815/1554/17 та № 260/1670/19 правовідносини відрізняються матеріально-правовим регулюванням, фактичними обставинами та часом виникнення.

64. Більше того, виникнення спірних правовідносин у справі № 815/1554/17 та прийняття у ній судових рішень відбулось до набрання чинності Законом № 113-ІХ, що також унеможливлює застосування висновків Верховного Суду при розгляді справи за позовом ОСОБА_1 .

Щодо необхідності застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України.

65. Як слідує з оскаржуваних рішень, судами попередніх інстанцій не встановлено порушення гарантій трудових прав позивача, встановлених законодавством про статус прокурора, під час прийняття відповідачем оспорюваного наказу.

66. Особливості звільнення прокурорів, визначені положеннями Закону № 113-ІХ та Закону № 1697-VII, є спеціальними також по відношенню й до тих, які визначені статтею 40 КЗпП України.

67. Крім того, пунктами 1, 21 розділу І Закону № 113-ІХ внесено зміни до КЗпП України та Закону № 1697-VII.

68. Зокрема, статтю 32 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус».

69. Статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 421, частин першої, другої і третьої статті 492, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

70. На підставі викладеного Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо необґрунтованості посилання позивача на істотні порушення відповідачем вимог трудового законодавства при звільненні, оскільки порядок такого звільнення у межах спірних правовідносин, у тому числі щодо попередження про наступне вивільнення, врегульовано положеннями спеціального законодавства, а саме - Закону № 113-ІХ.

71. Такий правовий підхід щодо застосування норм права у подібних правовідносинах застосований Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2021 року у справі № 560/4176/19 і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від нього.

72. У цьому контексті Суд, оцінивши аргументи скаржника про наявність у нього пільги у вигляді переважного права на залишення на роботі, зазначає про їх необґрунтованість, адже норма Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» підлягала б застосуванню у разі, якщо б ОСОБА_1 було звільнено за загальними підставами, визначеними Законом № 1697-VII. Водночас, питання звільнення позивача врегульовано Законом № 113-ІХ. Крім того, у нормі, на застосуванні якої наполягає позивач, йдеться мова про переважне право залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємств, установ, організації. Водночас, у даному випадку підставою звільнення позивача є неподання ним заяви, що передбачена пунктом 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

73. Суд відхиляє посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 640/26135/19, у якій, як він зазначає, викладена позиція щодо необхідності перевірки вказаних обставин (щодо пільг у працівника), оскільки у цій справі Суд не висловлював таку позицію та взагалі не досліджував указане питання, натомість, направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку із нез`ясуванням причин відсутності прокурора на атестації.

Щодо тверджень у касаційній скарзі про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій про неподання позивачем заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора

74. Пунктами 9, 10 розділу І Порядку № 221 визначено, що атестація проводиться на підставі письмової заяви, зокрема, прокурора Генеральної прокуратури України про переведення на посаду в Офісі Генерального прокурора, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Така заява подається у строк до 15 жовтня 2019 року (включно) та підписується прокурором особисто. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

75. У зв`язку з тим, що заява позивача від 11 жовтня 2019 року подана у довільній формі, тобто, не відповідає формі заяви, встановленій у додатку 2 до Порядку № 221, відповідач зробив висновок про неможливість участі позивача у проходженні атестації.

76. Проте, як обґрунтовано зазначає скаржник, Закони № 1697-VII та № 113-IX, а також Порядок № 221 не передбачають ототожнення невідповідності поданої позивачем заяви від 11 жовтня 2019 року формі, встановленій додатком 2 до Порядку, неподанню такої заяви взагалі.

77. Таким чином саме неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію в силу вимог пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

78. Суди попередніх інстанцій установили, що 11 жовтня 2019 року ОСОБА_1 , маючи намір продовжити службу в органах прокуратури, подав на ім`я Генерального прокурора заяву про переведення на посаду в Офісі Генерального прокурора.

79. У поданій заяві зазначено: «Даю згоду на переведення (призначення) мене на будь-яку адміністративну посаду заступника керівника підрозділу в Офіс Генерального прокурора відповідно до п. 14 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» із змінами та доповненнями.».

80. На підставі викладеного можна констатувати, що заява ОСОБА_1 від 11 жовтня 2019 року дійсно не відповідала формі, встановленій додатком 2 до Порядку № 221, проте це не може вказувати на неподання такої заяви взагалі.

81. Водночас, подана позивачем заява, для визначення її відповідності вимогам закону, мала містити у собі такі відомості: про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації.

82. Натомість, зі змісту заяви ОСОБА_1 убачається, що він має бути переведений на посаду в Офіс Генерального прокурора з огляду на пільги, передбачені пунктом 14 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а не за результатами проходження атестації.

83. Тож ураховуючи на означену в пункті 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ імперативність проходження атестації прокурорами, як умови можливості переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, невиявлення позивачем у поданій заяві згоди на застосування до нього процедури атестації унеможливлювало прийняття відповідачем рішення про допущення його до її проходження.

84. Відтак, подану позивачем заяву від 11 жовтня 2019 року не можна вважати такою, у якій він надав згоду на застосування процедури та умов проведення атестації і саме це є підставою для висновку про неподання ним заяви, передбаченої пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ та пунктом 9 Порядку № 221.

85. Зважаючи на викладене, колегія суддів уважає слушними висновки судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем правомірно відмовлено у допущенні позивача до проходження атестації у зв`язку з відсутністю заяви прокурора про намір пройти атестацію.

86. Твердження скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного в ухвалі від 10 березня 2021 року у справі № 640/23134/19 у контексті протиправності дій відповідача щодо прийняття наказу про звільнення до розгляду заяви позивача від 11 жовтня 2019 року колегія суддів уважає необґрунтованими, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах, а не ухвалах Верховного Суду. Натомість, в ухвалах Суд вирішує процедурні питання, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

87. Водночас принагідно зауважити, що Законом № 113-IX та Порядком № 221 не визначено обов`язок Генерального прокурора розглядати заяви прокурорів, подані відповідно до пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, із наданням письмової відповіді. Між тим, сам по собі факт неподання прокурором Генеральної прокуратури України визначеної Законом № 113-IX заяви про переведення та про намір пройти атестацію є безальтернативною підставою для видання Генеральним прокурором наказу про звільнення такого прокурора. Відтак, посилання скаржника на те, що його заяву від 11 жовтня 2019 року розглянуто після видання наказу є безпідставними, оскільки лист Департаменту кадрової роботи від 01 листопада 2019 року № 1441-2396вих-19 є лише інформуванням позивача про прийняте Генеральним прокурором рішення - звільнення позивача з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

Щодо доводів про неврахування судами попередній інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а у контексті помилковості висновків судів щодо ототожнення невідповідності поданої позивачем заяви формі, встановленій додатком 2 до Порядку № 221, неподанню такої заяви взагалі.

88. Дійсно, у названій постанові Верховний Суд зазначив про те, що Закони № 1697-VII та № 113-IX, а також Порядок № 221 не передбачають ототожнення невідповідності поданої прокурором заяви формі, встановленій додатком 2 до Порядку, неподанню такої заяви взагалі.

89. Понад те, фактичні обставини справи № 200/13482/19-а, а також межі касаційного перегляду судових рішень у ній дещо відрізняються від тих, які встановлено та заявлено у цій справі. Зокрема, у справі № 200/13482/19-а суди встановили, що позивач (прокурор) подав заяву про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію. Однак, у зв`язку з відсутністю у заяві позивача третього та четвертого абзаців заяви, форма якої встановлена у додатку 2 до Порядку, відповідач зробив висновок що така заява не відповідає встановленій формі, що унеможливлює подальшу участь позивача у проходженні атестації.

90. Отже, на відміну від ОСОБА_1 , у справі № 200/13482/19-а позивач (прокурор) у поданій Генеральному прокурору заяві висловив згоду на проходження процедури атестації.

91. Аналіз справ № 640/22809/19 та № 200/13482/19-а свідчить, що фактичні обставини у цих справах є відмінними. У свою чергу, норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, повинні застосовуватись у сукупності з конкретними обставинами кожної справи.

92. Відтак, висновки Верховного Суду у справі № 200/13482/19-а в окресленій скаржником частині не підлягають застосуванню у справі за позовом ОСОБА_1 , при цьому не свідчать про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень пункту 10 та підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

Стосовно застосування пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ та дискримінаційного характеру процедури атестації

93. Відповідно до пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

94. При цьому, прокурори звільняються на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї з підстав, визначених пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

95. Отже, ОСОБА_1 в силу Закону № 113-ІХ уважався таким, що персонально попереджений про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України № 1697-VII за наявності обставин, визначених пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

96. Вказані положення Закону № 113-IX на день їх виконання відповідачами і прийняття оскаржуваного наказу були (та є) чинними, неконституційними у встановленому законом порядку не визнавалися. Відтак, правові підстави для їх незастосування відсутні.

97. У Рішенні від 08 липня 2003 року № 15-рп/2003 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців» (справа про атестацію державних службовців) Конституційний Суд України зазначив, що атестація є одним із способів перевірки та оцінки кваліфікації працівника, його знань і навичок. Вона передбачена частиною шостою статті 96 Кодексу законів про працю України, положення якого поширюються і на державних службовців з урахуванням особливостей, установлених Законом України «Про державну службу». Згідно із цією нормою атестацію можуть проводити власник або уповноважений ним орган. Такими органами відповідно до законодавства України є, зокрема, всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Атестація окремих категорій державних службовців передбачена й іншими законами України, зокрема й «Про прокуратуру».

98. Запровадження Законом № 113-IX атестації прокурорів Генеральної прокуратури України як однієї з умов для їх переведення в Офіс Генерального прокурора пов`язане, зокрема, зі створенням передумови для побудови системи прокуратури, кадровим перезавантаженням органів прокуратури та способом перевірки та оцінки кваліфікації чинних прокурорів на відповідність їх посадам прокурора в таких органах. Така атестація визначена законодавцем та відбувалася у спосіб і порядок, що є чинними і стосуються усіх прокурорів, які має намір пройти атестацію, а тому не може вважатися протиправною чи такою, що носить дискримінаційний характер щодо позивача.

99. Увівши в дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, законодавець вказав, які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації. Наслідки неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю.

100. Отже, на переконання колегії суддів, у спірних правовідносинах позивач перебував у стані повної правової визначеності, коли, маючи відповідну освіту та досвід професійної діяльності, не міг не усвідомлювати юридичних наслідків неподання заяви, яка містить визначені Законом № 113-IX відомості.

101. За таких обставин колегія суддів уважає безпідставними доводи позивача про незрозумілість та нечіткість положень пункту 6 у сукупності з пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ щодо юридичних наслідків і подальшої реалізації прокурором права на працю.

102. Окремо Верховний Суд зазначає, що запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України, дійсно, певною мірою є втручанням у приватне життя особи прокурора в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності). Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України. Міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи в аспекті професійної діяльності в цьому разі є повністю співставною зі ступенем втручання держави з аналогічною метою в діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016.

103. У даному випадку звільнення позивача ґрунтується на положеннях національного законодавства і колегія суддів не вбачає підстав для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства на формування корпусу прокурорів системи органів прокуратури України та приватним інтересом заявника на продовження служби в органах прокуратури, оминаючи процедуру атестації.

Щодо доводів позивача про те, що увільнення прокурорів, які займають адміністративні посади, від атестації та необхідність її проходження іншими прокурорами, свідчить про дискримінаційний характер Закону № 113-ІХ.

104. Згідно з підпункту 1 пункту 8 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX положення щодо проходження прокурорами атестації, передбачені цим розділом, не поширюються на Генерального прокурора, а також прокурорів, яких після набрання чинності цим Законом призначено на адміністративні посади, передбачені пунктами 1-15 частини першої статті 39 Закону України «Про прокуратуру».

105. З конструкції указаної норми слідує, що положення щодо проходження прокурорами атестації не поширюються на тих прокурорів, які після набрання чинності Законом № 113-IX призначені на адміністративні посади в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах. При цьому, порядок призначення прокурора на адміністративну посаду врегульовано статтею 39 Закону № 1697-VII.

106. Тобто, в підпункті 1 пункту 8 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX йдеться мова саме про тих прокурорів, які вже призначені на адміністративні посади Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур.

107. Натомість, позивач проходив службу в Генеральній прокуратурі України і мав можливість її продовжити на посаді в Офісі Генерального прокурора лише пройшовши процедуру атестації, визначену Законом № 113-IX, на що повинен був надати згоду шляхом подання відповідної заяви.

108. Відтак, у вказаному позивачем аспекті не вбачається, що Закон № 113-IX має риси дискримінаційного характеру. Переведення прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних і місцевих прокуратур в Офіс Генерального прокурора, обласні та окружні прокуратури шляхом проходження атестації та призначення прокурорів на адміністративні посади в оновлені органи прокуратури є відмінними за своїми процедурами та нормативними механізмами. Зокрема, процедура переведення прокурорів шляхом проходження атестації урегульована Законом № 113-IX, а призначення прокурорів на адміністративні посади в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах - Законом № 1697-VII. У свою чергу, атестація визначена Законом № 113-IX і стосується усіх без винятку прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних і місцевих прокуратур, які мали намір продовжити службу в оновлених органах прокуратури.

109. На підставі викладеного Верховний Суд, ураховуючи правове регулювання спірних правовідносин у зіставленні з обставинами справи, дійшов висновку, що у зв`язку з неподанням ОСОБА_1 заяви, передбаченої пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ та пунктом 9 Порядку № 221, Генеральний прокурор правомірно, керуючись підпунктом 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, видав спірний наказ від 24 жовтня 2019 року № 1193ц, яким звільнила позивача з посади заступника начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 25 жовтня 2019 року.

110. З огляду на це колегія суддів погоджується з позицією судів першої та апеляційної інстанцій про те, що наказ від 24 жовтня 2019 року № 1193ц відповідає вимогам закону, прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому підстави для його скасування відсутні. Відповідно, відсутні підстави для задоволення позовних ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

111. Наведені позивачем у касаційній скарзі доводи та аргументи не спростовують наведених у цій постанові висновків.

112. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

113. Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

114. Відтак, оскільки підстави для скасування чи зміни судових рішень відсутні, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

115. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд