ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/5115/21-ц

Описова частина

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на свою користь заподіяну їй майнову шкоду (компенсацію) у розмірі 800 000,00 грн.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вночі з 22 листопада 2014 року на 23 листопада 2014 року в результаті вчинення терористичного акту/актів під час проведення антитерористичної операції в смт. Оленівка Бахмутського району Донецької області снарядами був пошкоджений її житловий будинок, що знаходився по АДРЕСА_1 , а також присадибні будівлі та споруди, все внутрішнє оздоблення будинку та майно, що знаходилось у ньому.

У зв`язку з цим вона подала заяву до правоохоронних органів, за наслідками розгляду якої була порушена кримінальна справа.

У результаті пошкоджень її будинок має нежитловий стан, потребує капітального ремонту і його неможливо використовувати для проживання, що підтверджується звітом про обстеження від 23 вересня 2015 року, тому вимушена була разом із чоловіком переїхати до м. Запоріжжя, де на теперішній час вони проживають у гуртожитку.

З огляду на положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» вважає, що має право на компенсацію за рахунок держави заподіяної їй майнової шкоди у визначеному нею розмірі, тому просила суд відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України заподіяну терористичним актом шкоду у розмірі 800 000,00 грн за пошкоджене належне їй на праві власності майно, розташоване на АДРЕСА_1 .

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 травня 2022 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не надала підтвердження щодо наявності обвинувального вироку, який набрав законної сили стосовно заподіяння їй майнової шкоди в результаті терористичного акту, відповідно до статті 258 КК України.

Також суд указав на те, що, пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна до ухвалення рішення суду добровільно повинен передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування. Проте позивачка не передала зруйноване житло місцевій державній адміністрації або органам місцевого самоврядування, об`єктам господарювання. Недотримання вимог частини дев`ятої статті 86 Кодексу цивільного захисту населення України унеможливлює застосування інших норм Кодексу цивільного захисту населення України, а саме: забезпечення ОСОБА_1 житлом або виплати грошової компенсації за рахунок держави. Окрім цього, суд вважав, що позивака обрала неналежний спосіб захисту порушеного права.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 травня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з державного бюджету в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 в порядку компенсації 50 000,00 грн.

Установивши, що належний позивачці будинок зруйновано та відновленню не підлягає в результаті обстрілу під час проведення АТО, а державою на момент виникнення спірних правовідносин та протягом тривалого часу після їх виникнення не було розроблено правовий механізм відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну під час проведення антитерористичної операції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 має право на грошову компенсацію від держави саме внаслідок невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

02 січня 2023 року Кабінет Міністрів України звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року в справі № 308/9708/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року в справі № 635/6172/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

04 січня 2023 року Державна казначейська служба України звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року в справі № 219/11736/16-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року в справі № 910/378/19, від 19 червня 2018 року в справі № 910/23967/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

05 січня 2023 року ОСОБА_1 до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року, в якій просить її скасувати на направити справу на новий апеляційний розгляд.

Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Касаційні скарги аргументовані тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні справи.

Кабінет Міністрів України у касаційній скарзі зазначав, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, в повному обсязі покладається на рф, як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Державна казначейська служба України у своїй касаційній скарзі посилається на те, що, починаючи з 24 лютого 2022 року, Держава робить всі максимально можливі дії та заходи, щоб захистити громадян та їх майно від протиправних посягань з боку держави-агресора. В подальшому, після отримання доступу до активів та майна російської федерації, заблокованих за кордоном, можливим буде реалізація в повній мірі права кожної особи на відшкодування завданої шкоди її майну.

Позивачка не просить захистити право власності на належне їй майно від посягань з боку держави, а відстоює право на відшкодування шкоди, заподіяної іншими особами, за рахунок Держави Україна. При цьому, не надала жодних доказів, які б стосувались розрахунку витрат, заподіяних їй протиправним, на її думку, невиконанням саме Державою Україна свого позитивного обов`язку щодо ефективного контролю.

Також зазначає, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що відповідно до показників опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України, спричинену майнову шкоду, яку вона зазнала в результаті руйнування будинку, оцінила в 800 000,00 грн, оскільки зазначена сума складала середню вартість звичайного будинку в смт. Оленівка Бахмутського району Донецької області. Суд апеляційної інстанції вказаним обставинам не надав належної правової оцінки. Крім того, належним чином не обґрунтував відсутність в Україні компенсації завданої їй шкоди впродовж тривалого часу; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту майна.

Вважає, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. Визначаючи розмір такої компенсації, суд апеляційної інстанції враховував фактичні обставини справи, проте є незрозумілим, із яких підстав суд дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 50 000,00 грн та на підставі яких критеріїв установив, що ця сума компенсації є справедливою у відношенні до повної втрати нею та її родиною єдиного житла і всього майна. Вона та її чоловік є пенсіонерами та особами похилого віку, тобто є особливо уразливою категорією громадян, тому, очевидно, що така сума компенсації за невиконання Державою свого обов`язку є винятково несправедливою, а відповідно прийняте рішення не може вважатися законним та справедливим.

Відзив/заперечення на касаційні скарги не надходили.

Ухвалами Верховного Суду від 23 січня та 23 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційними скаргами ОСОБА_1 , Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року.

Витребувано з Печерського районного суду міста Києва справу № 757/5115/21-ц за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення майнової шкоди (компенсації), спричиненої в результаті вчинення терористичних актів під час проведення АТО.

Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2023 року справу № 757/5115/21 призначено до судового розгляду.

Обставини справи, які встановили суди

Суди встановили, що ОСОБА_1 є співвласником будинку АДРЕСА_1 . Її частка у праві власності становить 1/9.

Вночі з 22 листопада 2014 року на 23 листопада 2014 року в результаті вчинення терористичного акту/актів під час проведення антитерористичної операції в смт. Оленівка Бахмутського району Донецької області прямим влучанням снаряду зазначений житловий будинок та внутрішнє його оздоблення були пошкоджені.

Відповідно до акту перевірки матеріально-побутового стану від 15 грудня 2014 року та звіту про обстеження пошкодженого майна і визначення розміру спричиненої шкоди від 23 вересня 2015 року також пошкоджені шиферне покриття даху будинку, стіни фасаду, внутрішні інженерні системи (електропроводка, опалення), вибиті всі вікна, частково зруйнована кухня, сарай та загорожа. Зазнали пошкоджень і особисті речі, меблі та побутова техніка, що знаходилися в будинку.

На час обстеження будинок має нежилий стан і не може використовуватися для подальшого проживання в ньому.

За зверненням ОСОБА_1 від 29 листопада 2020 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 02 грудня 2020 року зареєстровано провадження № 22020050000000206 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України.Досудове розслідування встановило, що в ніч з 22 листопада 2014 року на 23 листопада 2014 року в зоні проведення АТО (смт. Оленівка Бахмутського району Донецької області) під час збройного протистояння між військовослужбовцями Збройних Сил України та представниками терористичної організації «ДНР», невстановленими особами здійснено артилерійський обстріл, внаслідок якого пошкоджено будинок АДРЕСА_1 та внутрішнє оздоблення будинку. У результаті вказаних дій потерпілій ОСОБА_1 заподіяно значну матеріальну шкоду.

На час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному упровадженні триває.

Згідно з довідками від 03 вересня 2018 року ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеними особами, їх місце перебування за адресою: АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалась на неотримання від держави відшкодування за пошкоджене (знищене) її майно, на яке вона та її чоловік мають право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Як на підставу для задоволення вимог посилалась на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій є посилання заявників на :

- неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 квітня2022 року в справі № 308/9708/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року в справі № 635/6172/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України);

- неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року в справі № 219/11736/16-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року в справі № 910/378/19, від 19 червня 2018 року в справі № 910/23967/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України)

- неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з такого.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

У статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справа № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) зроблено висновок, що «передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов`язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов`язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. Позитивні обов`язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір».

Згідно зі змістом позовних вимогу у цій справі позивачка вважає, що вона має право на відшкодування майнової шкоди за рахунок держави за пошкодження (знищення) її майна згідно зі статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Вказує на порушення її прав, зокрема через недотримання державою зобов`язань щодо відсутності протягом тривалого часу адміністративного механізму відшкодування шкоди, що була спричинена.

Позивачка, серед іншого, стверджувала, що вже з огляду на сам факт руйнування її майна внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов`язана відшкодувати шкоду в розмірі реальної вартості такого майна.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Проте суди попередніх інстанцій під час розгляду справи, яка переглядається, не встановили, що руйнування її майна відбулася саме внаслідок дій Держави України, тому справа не стосується права на відшкодування майнової шкоди, завданої саме відповідачем. Жодних причинно-наслідкових зв`язків між проведенням силами Держави України АТО та руйнування майна позивачки суди не встановлювали. Обставин порушення державою негативного конвенційного обов`язку для відшкодування матеріальної шкоди (за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи) в позовній заяві ОСОБА_1 не зазначила. При цьому, порушувати права та свободи може не тільки держава, навіть на території, де вона проводить АТО.

Якщо ж позивачка вважає, що руйнування її майна відбулось внаслідок діяння рф, то за це не може бути відповідальною Україна. Згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Рф як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Україна є об`єктом збройної агресії з боку рф, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIIIЗаяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви). Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях. Рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України (пункт 3 Заяви).

Позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як відбулось руйнування її майна внаслідок артилерійського обстрілу, знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для її майна.

Отже, установлені судами попередніх інстанцій обставини справи не підтверджують порушення Державою Україною її обов`язку щодо вжиття належних заходів та недопущення руйнування будинку позивачки внаслідок артилерійського обстрілу.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом до Держави Україна про відшкодування майнової шкоди, завданої її майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, посилалась на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, обґрунтовуючи розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку, керуючись статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Разом із цим, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Тому суди зробили правильний висновок, що посилання позивачки, як на правову підставу позову, норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є помилковими.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до Порядку внесені зміни, які набули чинності 08 вересня 2020 року та якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією рф.

Відповідно до абзацу 2 пункту 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».

На час пред`явлення позову про відшкодування матеріальної шкоди зазначений Порядок існував, ним визначений механізм надання та розмір грошової компенсації постраждалим за зруйноване майно від держави, позивачка не скористалась зазначеним механізмом для отримання компенсації, проте підстав для покладення на Державу Україну обов`язку відшкодувати у повному обсязі заподіяну майну позивачки шкоду не має, відповідно до викладеного.

Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягнення моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку може передбачати відшкодування як моральної, так і майнової шкоди, зокрема за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи.

Вимоги про компенсацію (відшкодування) моральної шкоди в цій справі позивачка не заявляла.

Разом із тим основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша статті 264 ЦПК України).

Суд першої інстанції, вирішуючи цей спір, відмовив у позові, пославшись на те, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях. Окрім того, суд зазначив про обраний позивачкою неналежний спосіб захисту порушеного права, що свідчить про те, що вона не позбавлена права отримання компенсації, оскільки такий порядок існує.

Водночас, суд першої інстанції не врахував, що присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягнення моральної шкоди і такої вимоги в цій справі позивачка не заявляла.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18 (провадження № 61-3393св21).

Враховуючи викладене, а також те, що суд першої інстанції, зробивши правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову, належним чином не мотивував відхилення доводів позивачки в частині права на відшкодування майнової шкоди внаслідок порушення державою негативного обов`язку щодо забезпечення дотримання майнових прав позивачки, рішення суду першої інстанції слід змінити в мотивувальній частині.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Апеляційний суд, перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, на зазначене уваги не звернув та помилково скасував рішення суду першої інстанції у повному обсязі, виходячи з того, що ОСОБА_1 має право на грошову компенсацію від держави саме внаслідок порушення нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому, поза увагою суду залишилось те, що з вимогами про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 не зверталась.

Щодо клопотання Кабінету Міністрів України про участь у судовому засіданні

Від Кабінету Міністрів України надійшло клопотання про участь у судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (ZHUK v. UKRAINE, № 45783/05, § 32, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Згідно статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі і такої необхідності колегія суддів не вбачає, тому підстави для задоволення клопотання відсутні.

Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду