ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 755/21681/24

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві (далі - ГУ НП у м. Києві), в якому просив суд: скасувати арешт на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер обтяження: 9795937, зареєстрованого 05 травня 2010 року за № 9795937, реєстратором: Одинадцята київська державна нотаріальна контора, підстава обтяження: постанова від 20 квітня 2010 року, Оболонське РУ ГУ МВС України в м. Києві, слідчий СВ Гаврилюк І. Д., об`єкт обтяження 1/3 частини квартири, адреса: АДРЕСА_1 ; власник: ОСОБА_1 , заявник: Оболонське РУ ГУ МВС України в м. Києві.

Позовну заяву мотивував тим, що під час внесення відомостей до Державного реєстру речових прав укладання правочину, йому стало відомо, що 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка йому належить йому на підставі свідоцтва про право власності на житло, знаходиться під обтяженням на підставі постанови від 20 квітня 2010 року Оболонського РУ ГУ МВС України, слідчий ОСОБА_2 кримінальна справа № 05-19068, реєстратор: Одинадцята київська державна нотаріальна контора.

23 жовтня 2024 року від Оболонського УП ГУНП надійшов лист, де повідомлялось, що кримінальна справа № 05-19068, яка порушена 28 березня 2010 року за частиною другою статті 176 Кримінального кодексу України (далі - КК України), 29 квітня 2010 року направлена до суду з обвинувальним актом щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

01 листопада 2024 року від Оболонського районного суду міста Києва надійшла копія постанови про накладення арешту на майно та копія постанови Оболонського районного суду м. Києва. В постанові про накладення арешту зазначено, накласти арешт на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 без зазначення анкетних даних.

Згідно з постановою Оболонського районного суду міста Києва від 15 червня 2010 року, судом розглядалася кримінальна справа № 1-509/2010 за обвинуваченням ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Наголошував, що згідно з паспортними даними він як позивач у цій справі та власник вказаного нерухомого майна, на яке було накладено арешт в рамках цієї кримінальної справи - народився ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві Гаврилюк І. Д. помилково в постанові не зазначив анкетні дані ОСОБА_1 та наклав арешт на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , що належить йому - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до витягу з інформаційно-аналітичної системи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на 25 жовтня 2024 року є особою, стосовно якої: відомості про притягнення до кримінальної відповідальності - відсутні, відомості про наявність незнятої чи непогашеної судимості - відсутні, відомості про розшук - відсутні.

Згідно з інформаційною довідкою від 14 листопада 2024 року № 403766265 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, за адресою: АДРЕСА_1 , тип обтяження: арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження: 9795937, зареєстровано 05 травня 2010 року за № 9795937, реєстратором: Одинадцята київська державна нотаріальна контора, підстава обтяження: постанова від 20 квітня 2010 року, Оболонське РУ ГУ МВС України в м. Києві, Слідчий СВ Гаврилюк І. Д., об`єкт обтяження: 1/3 частини квартири, адреса: АДРЕСА_1 ; власник: ОСОБА_1 , заявник: Оболонське районне управління МВС України в м. Києві, постанова та супровідний лист від 05 травня 2010 року № 1390/2-32.

З урахуванням викладеного, позивач просив суд скасувати арешт, який помилково був накладений вказаною постановою Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві на частку його квартири. Наголошував, що він не перебував під слідством і судом і до кримінальної відповідальності, а ні по цій справі, а ні по іншій справі не притягувався.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано арешт нерухомого майна, накладений відповідно до постанови Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 20 квітня 2010 року на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , що належить на праві власності ОСОБА_1 : номер обтяження 9795937, зареєстрованого 05 травня 2010 року.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачу на праві власності належить 1/3 частина квартири АДРЕСА_2 , на яку накладено арешт постановою слідчого від 20 квітня 2010 року. Кримінальна справа, у межах якої було накладено арешт, розглядалася стосовно ОСОБА_1 , 1979 року народження, тоді як позивач є ОСОБА_1 , 1989 року народження, а його анкетні дані не збігаються з анкетними даними особи, щодо якої здійснювалося кримінальне провадження. Позивач раніше до кримінальної відповідальності не притягувався.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку, що накладений арешт безпідставно обмежує права позивача як власника спірного майна, а тому порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом скасування такого арешту, оскільки іншим способом відновити його порушені права неможливо.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року апеляційну скаргу ГУ НП у м. Києві залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень та ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують та не впливають на його законність.

У лютому 2026 року ГУ НП у м. Києві, в інтересах якої діє адвокат представник Кирилюком Є. С., подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року,в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 та у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 639/6295/16-ц, від 14 липня 2020 року у справі № 686/23977/18, від 08 липня 2020 року у справі № 612/808/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що оскільки спірний арешт накладений на майно позивача у кримінальній справі, яку розпочато в період дії Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року, тому вирішення питання щодо зняття такого арешту повинно здійснюватися за правилами КПК України 2012 року;

- проігнорували, що оскільки підставою для накладення арешту на майно позивача слугувала постанова слідчого Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві, яке відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є окремою юридичною особою публічного права (діючою) та має код ЄДРПОУ: 08672963, то саме Оболонське РУ ГУ МВС України в м. Києві є належним відповідачем у цій справі;

- не звернули увагу на те, що ГУ НП у м. Києві є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки воно не є правонаступником ГУ МВС України в м. Києві і позивачем не доведено порушення його прав та законних інтересів саме юридичною особою ГУ НП у м. Києві;

- не надали належну оцінку всім доводам та аргументам заявника тощо.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу ГУ НП у м. Києві від інших учасників справи не надходили.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 04 лютого 2026 року касаційну скаргу ГУ НП у м. Києві на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року, передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2026 року касаційну скаргу ГУ НП у м. Києві залишено без руху для усунення недоліків, зокрема запропоновано заявнику надати докази сплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ГУ НП у м. Києві з підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Дніпровського районного суду міста Києва матеріали справи № 755/21681/24; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У березні 2026 року матеріали справи № 755/21681/24 надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачу належить на праві власності 1/3 частки в квартирі АДРЕСА_2 .

20 квітня 2010 року слідчим СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві в рамках кримінальної справи № 05-19068 прийнято постанову про арешт 1/3 частини квартири АДРЕСА_3 та на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 , що належать ОСОБА_1 .

Зміст інформаційної довідки № 403766265 від 14 листопада 2024 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно свідчить про те, що за адресою: АДРЕСА_1 , тип обтяження: арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження: 9795937, зареєстровано 05 травня 2010 року за № 9795937, реєстратором: Одинадцята київська державна нотаріальна контора, підстава обтяження: постанова, б/н, 20 квітня 2010 року, Оболонське РУ ГУ МВС України в м. Києві, Слідчий СВ Гаврилюк І. Д., об`єкт обтяження: 1/3 частини квартири, адреса: АДРЕСА_1 , власник: ОСОБА_1 , заявник: Оболонське районне управління МВС України в м. Києві, постанова та супроводжуючий лист, вх. № 1390/2-32 від 05 травня 2010 року.

Відповідно до постанови Оболонського районного суду м. Києва від 15 червня 2010 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину передбаченого частиною другою статті 176 КК України.

Натомість власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_4 є позивач у справі - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Анкетні дані позивача, як власника спірного майна, - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 не співпадають з анкетними даними особи, стосовно якої розглядалася кримінальна справа в Оболонському районному суді м. Києва та була ухвалена постанова 15 червня 2010 року, - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Крім того судами було встановлено, що позивач народження, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, під слідством та судом не перебував та не перебуває.

Правове обґрунтування

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55)).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)). Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

У справі, яка переглядається, арешт на майно накладений у межах кримінального провадження за правилами КПК України 1960 року.

Згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року, арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Ця правова норма узгоджується з приписами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно, власником якого є позивач, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт підлягав скасуванню органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно із статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Після закриття чи закінчення розгляду кримінальної справи (кримінального провадження) відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення.

Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) обов`язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивачу на праві власності належить 1/3 частина квартири АДРЕСА_2 , на яку накладено арешт постановою слідчого від 20 квітня 2010 року. Кримінальна справа, у межах якої було накладено арешт, розглядалася стосовно ОСОБА_3 , 1979 року народження, тоді як позивач є ОСОБА_1 , 1989 року народження, а його анкетні дані не збігаються з анкетними даними особи, щодо якої здійснювалося кримінальне провадження. Позивач раніше до кримінальної відповідальності не притягувався.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що накладений арешт безпідставно обмежує права позивача як власника спірного майна, а тому порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом скасування такого арешту, оскільки іншим способом відновити його порушені права неможливо.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Частиною першою статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та зазначала про таке.

Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершено у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц, провадження № 14-496цс18) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11, провадження № 14-105цс19). Залежно від суб`єктного складу учасників такого спору його потрібно розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК України 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17). Якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц).

У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала наведені висновки щодо юрисдикції спорів та зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, потрібно розглядати за правилами цивільного судочинства. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та не скасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу (пункти 51, 52).

Отже, оскільки у справі, яка переглядається встановлено, що позивач ОСОБА_1 не є стороною кримінальної справи № 05-19068; арешт на його майно було накладено постановою слідчого СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві під час досудового розслідування на підставі положень КПК України 1960 року, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір у цій справі щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим та підлягає розгляду саме в порядку цивільного судочинства.

Посилання у касаційній скарзі на те, що ГУ НП у м. Києві є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки воно не є правонаступником ГУ МВС України в м. Києві, є необґрунтованими, з огляду на висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14 та від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, які підтримав Верховний Суд у постанові від 27 лютого 2020 року у справі № 826/27239/15, згідно з якими ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.

Оскільки після ліквідації УМВС його функції, завдання та повноваження по суті були покладені на ГУ НП, то останнє є належним відповідачем у цій справі.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що ГУ МВС України в м. Києві є належним відповідачем у цій справі.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 та у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 639/6295/16-ц, від 14 липня 2020 року у справі № 686/23977/18, від 08 липня 2020 року у справі № 612/808/18 є безпідставними, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявниці, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Оскільки чинне Оболонське управління поліції є відокремленим підрозділом ГУ НП у м. Києві без статусу юридичної особи, то саме ГУ НП у м. Києві як самостійна юридична особа та орган публічної влади, що забезпечує функціонування поліції на цій території, є належним відповідачем для відновлення приватно-майнового права позивача.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.

Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду