ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 466/5810/20

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що подана касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких суд відкидає докази обвинувачення.

За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Положеннями ст. 17 КПК визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.

Як регламентовано ст. 91 КПК, доказуванню у кримінальному провадженні підлягають, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК випадках - на потерпілого.

Обвинувальний вирок суд може постановити лише у разі, якщо винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій процесуальний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено і обвинувачений є винуватим у вчиненні цього кримінального правопорушення.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27 ч. 3 ст. 190; ч. 3 ст. 358 КК, а саме в тому, що вона, перебуваючи на посаді лікаря-терапевта, діючи умисно, за попередньою змовою з ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 і не встановленою досудовим розслідуванням особою, вносила до офіційних медичних виписок недостовірні відомості про перебування ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 на стаціонарному лікуванні у медичному закладі з установленням їм відповідних діагнозів, забезпечивши підписання вищевказаних медичних виписок ОСОБА_8 та ОСОБА_9 від імені ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , а також власноруч підписала виписку ОСОБА_10 й виписки ОСОБА_9 (від 18 березня 2013 року № 18124 і від 07 червня 2019 року № 22627), засвідчила їх (медичні виписки) відтиском штампа й печатки медичного закладу, надавши цим документам офіційних реквізитів, й у такий спосіб підробила вказані медичні виписки, які були використані

ОСОБА_8 та ОСОБА_9 для отримання висновків лікарських комісій. За цими медичними документами, що були видані на підставі завідомо підроблених медичних виписок, в отриманні яких сприяла ОСОБА_7 , яка умисно вчинила зазначені вище дії як пособник у реалізації умислу ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на заволодіння грошима шляхом обману, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 незаконно отримали грошові кошти в розмірі 301 050 грн як одноразову допомогу внаслідок захворювання, отриманого в період проходження служби в органах внутрішніх справ, чим було завдано матеріальної шкоди Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області у великому розмірі.

ОСОБА_7 заперечувала винуватість в інкримінованих їй кримінальних правопорушеннях. Водночас орган досудового розслідування на підтвердження висунутого ОСОБА_7 обвинувачення посилався, зокрема, на показання свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , які вказували, що у періоди, зазначені у відповідних виписках, вони не проходили стаціонарного лікування в лікарні швидкої медичної допомоги, а самі виписки отримали від невстановленої особи. Крім того, сторона обвинувачення посилалася на показання свідків - медичних працівників і членів відповідних комісій, які, за твердженням прокурора, однозначно підтвердили, що за відсутності виписок про стаціонарне лікування позитивні рішення щодо встановлення інвалідності або професійного захворювання не могли бути ухвалені. На думку сторони обвинувачення, саме ці виписки стали визначальним елементом механізму заволодіння коштами. Також на підтвердження обвинувачення прокурор посилався на низку медичних документів та висновків експертів (№ 2819, № 2821, № 4136).

Місцевий суд, з урахуванням вимог кримінального процесуального закону, перевірив надані прокурором докази та встановив, що сторона обвинувачення не довела необхідними й допустимими доказами того, що ОСОБА_7 вчинила інкриміновані їй кримінальні правопорушення, передбачені ч. 5 ст. 27 ч. 3 ст. 190;

ч. 3 ст. 358 КК, а тому виправдав її за пред`явленим обвинуваченням.

Не погодившись із таким рішенням суду, прокурор подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати виправдувальний вирок і ухвалити новий - яким визнати ОСОБА_7 винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27 ч. 3 ст. 190; ч. 3 ст. 358КК та призначити їй на підставі приписів ст. 70 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

Під час апеляційного перегляду кримінального провадження щодо ОСОБА_7 апеляційний суд перевірив доводи, викладені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення, і, з наведенням в ухвалі відповідних мотивів, визнав їх безпідставними та дійшов висновку про обґрунтованість виправдувального вироку щодо ОСОБА_7 за ч. 5 ст. 27 ч. 3 ст. 190; ч. 3 ст. 358 КК.

Верховний Суд погоджується з указаними висновками апеляційного суду.

Так, суть пред`явленого ОСОБА_7 обвинувачення полягала у тому, що вона підробила офіційні медичні виписки шляхом внесення до них завідомо неправдивих відомостей, їх підписання та засвідчення печаткою і штампом медичного закладу, внаслідок чого ці документи були використані іншими особами для отримання висновків лікарських комісій та подальшого незаконного заволодіння одноразовою грошовою допомогою шляхом обману. Таким чином, інкриміновані

ОСОБА_7 кримінальні правопорушення, передбачені ч. 3 ст. 358 КК та ч. 5 ст. 27 ч. 3 ст. 190 цього Кодексу, є тісно взаємопов`язаними, оскільки підроблені документи стали засобом вчинення шахрайства, пособництво у якому було інкриміновано виправданій.

Суд зауважує, що предметом підробки за ст. 358 КК є, зокрема, офіційні документи. У кримінальних провадженнях, пов`язаних із підробленням документів, висновок експерта є одним із ключових доказів, оскільки саме він дозволяє встановити факт підроблення документа та інші обставини, що мають істотне значення для кримінального провадження.

Тому, з огляду на інкриміновані ОСОБА_7 діяння та встановлені судами попередніх інстанцій обставини, одними з основних доказів у цьому кримінальному провадженні, якими прокурор обґрунтовував пред`явлене ОСОБА_7 обвинувачення були три висновки експертів (№ 2819, № 2821 та № 4136). У двох цих висновках предметом для порівняльного дослідження експерта було використано вільні зразки почерку та підпису ОСОБА_13 (№ 2819, № 2821), а в одному - вільні та експериментальні зразки (№ 4136).

Зокрема, як указує сторона обвинувачення в касаційній скарзі, зазначеними висновками експертів встановлено належність почерку ОСОБА_7 та виконання нею окремих підписів на досліджуваних виписках про перебування на стаціонарному лікуванні.

Водночас, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керуючись доктриною «плодів отруєного дерева», визнав дані, що містяться у вказаних вище висновках експертів недопустимими доказами, у зв`язку з недопустимістю даних щодо вільних та експериментальних зразків почерку і підпису виправданої, з огляду на таке.

Так, суди встановили, що згідно із запитом від 17 квітня 2020 року слідчий витребовував у КНП КЛШМД м. Львова для проведення почеркознавчої експертизи документи із особистими зразками почерку та підпису працівників указаної установи ( ОСОБА_12 , ОСОБА_14 та ОСОБА_13 ). Цього ж дня органу досудового розслідування направлено документи із особистими зразками почерку та підпису (вільними зразками) працівників указаного медичного закладу, а саме 9 заяв, без зазначення анкетних даних працівників, яких ці документи стосуються.

Водночас зі змісту висновків експертів № 2821, № 2819 та № 4136 вбачається, що експертам було надано 11 заяв (вільних зразків почерку та підпису), складених від імені ОСОБА_15 , які використовували експерти під час проведення дослідження, а також 3 заяви від імені ОСОБА_12 .

Отже, суди встановили, що слідчий отримав від медичного закладу всього 9 заяв (вільних зразків почерку і підпису), без зазначення анкетних даних працівників, яких ці документи стосуються, однак, як убачається з висновків № 2821, № 2819 та № 4136, предметом дослідження експертів було 11 заяв, складених лише від імені ОСОБА_15 , та ще 3 заяви від імені ОСОБА_12 , а тому колегія суддів погоджується з обґрунтованими висновками судів попередніх інстанцій про недоведення обставин стосовно, передбачених кримінальним процесуальним законом, процесуальних шляхів збирання вільних зразків підпису і почерку ОСОБА_15 , на яких базувалися висновки експертів.

Тобто, Верховний Суд констатує, що в кримінальному провадженні стосовно

ОСОБА_7 сторона обвинувачення не надала доказів щодо процесуального порядку отримання повного обсягу фактичних даних, на підставі яких було проведено експертизи та, зокрема, зроблено висновки про належність почерку ОСОБА_7 та виконання нею окремих підписів на досліджуваних виписках про перебування на стаціонарному лікуванні. Указане обґрунтовано ставить під сумнів допустимість як доказів вільних зразків підпису ОСОБА_15 та висновків експертів, на яких вони базувалися, а тому ці сумніви, як і належить відповідно до ч. 4 ст. 17 КПК, суди обґрунтовано витлумачили на користь виправданої.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що прокурор ні в апеляційному, ні в касаційному порядку не оскаржував рішення судів про визнання недопустимими висновків експертів № 2821, № 2819 та № 4136 (останній додатково буде розглянуто нижче), через недопустимість вільних зразків почерку та підпису ОСОБА_7 , використаних експертами під час проведення досліджень. Отже, виправдувальний вирок, ухвалений, зокрема, з цих підстав, з огляду на межі апеляційного перегляду, не міг бути переглянутий у частині висновків про визнання недопустимими вільних зразків почерку та підпису, а відтак ці висновки, покладені, серед іншого, в основу виправдувального вироку, взагалі не могли бути спростовані.

На відміну від висновків експертів № 2821 та № 2819, предметом дослідження експерта, за результатами якого складено висновок № 4136, були не лише вільні зразки, про які йшлося вище, а й експериментальні зразки підпису ОСОБА_15 , отримані на підставі постанови слідчого від 17 квітня 2020 року. Перш за все Суд зауважує, що зі змісту висновку № 4136 неможливо встановити, на підставі яких саме зразків підпису та почерку (вільних чи експериментальних) експерт сформулював відповідні висновки. Ба більше, місцевий суд визнав недопустимим доказом протокол відібрання у ОСОБА_7 експериментальних зразків почерку та підпису від 21 квітня 2020 року, оскільки ОСОБА_7 не було повідомлено про її процесуальний статус, не роз`яснено процесуальних прав, зокрема, можливості відмовитися від надання таких зразків, а їх відібрання проведено оперативним працівником без письмового доручення слідчого/прокурора, тобто неуповноваженою особою.

Так, за змістом приписів ст. 41 КПК, оперативні підрозділи здійснюють, зокрема, слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора. Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою, крім випадків, передбачених законом.

Водночас суди констатували відсутність у матеріалах провадження письмового доручення, на підставі якого оперативний працівник мав право відбирати зразки для експертного дослідження у ОСОБА_7 , а з резолюції на постанові слідчого

(« ОСОБА_16 . До виконання. 21.04.2020. Підпис») неможливо встановити особу, яка її наклала.

Крім того, як убачається з оскаржуваного судового рішення і технічного запису судового засідання в суді апеляційної інстанції, прокурор повідомила про відсутність доказів на підставі яких можна було би встановити особу, яка доручила оперативному співробітнику відібрання експериментальних зразків у ОСОБА_7 .

Відповідно до частин 1, 2 ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Недопустимий доказ не може бути використаний під час прийняття процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд під час ухвалення судового рішення.

Суд неодноразово зазначав, що критеріями допустимості доказів є належні суб`єкт, джерело, процесуальна форма, фіксація та належна процедура та вид способу формування доказової основи, що за відповідними процесуальними приводами суд перевіряє додержання передбаченого кримінальним процесуальним законом порядку їх отримання.

КПК встановлює критерії допустимості доказів, які в разі їх належного застосування є дієвим засобом втілення такої засади кримінального провадження, як законність, у контексті дотримання вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначені критерії підлягають застосуванню з урахуванням положень ч. 1 ст. 412 КПК. Суд зобов`язаний перевіряти законність, повноту і правильність порядку отримання доказів і відхиляти ті з них, які були одержані зі значними непоправними порушеннями встановленого порядку.

З урахуванням наведеного вище, колегія суддів уважає, що суди, керуючись вимогами статей 86, 87 КПК, дійшли обґрунтованого висновку про визнання недопустимим доказом копії протоколу відібрання експериментальних зразків почерку та підпису ОСОБА_7 від 21 квітня 2020 року, зокрема, з підстав того, що вони були отримані особою, яка не мала на це відповідних процесуальних повноважень, тобто ці докази отримані з порушенням порядку, встановленого КПК, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. А з огляду на те, що вказані вище «базові докази» отримані з порушенням порядку, встановленого КПК і правильно визнані судом першої інстанції недопустимими, то похідний від них висновок експерта № 4136, є також недопустимим.

Крім того,апеляційний суд обґрунтовано погодився з наданою місцевим судом оцінкою показань ОСОБА_7 , яка заперечила свою винуватість, а також допитаних судом першої інстанції свідків, та правильно зазначив, що жоден зі свідків не надав суду інформації про те, що ОСОБА_7 причетна до виготовлення виписок з історій хвороб ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 чи забезпечила підписання вищевказаних медичних виписок від імені ОСОБА_11 , ОСОБА_12 або їх засвідчення відтиском штампу та печатки медичної установи.

Водночас Суд зауважує, що, з урахуванням обґрунтованого визнання судами вказаних вище висновків експертів (№ 2821, № 2819 та № 4136) недопустимими доказами, узагальнені посилання прокурора на показання свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_8 щодо отримання ними медичних виписок від сторонньої особи за грошову винагороду, а також на показання медичних працівників і членів комісій про те, що без таких документів позитивні рішення щодо встановлення інвалідності або професійного захворювання не могли бути ухвалені, самі по собі є недостатніми для спростування висновку суду про недоведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих їй діянь.

Також, неспроможними є доводи у касаційній скарзі прокурора про те, що суд апеляційної інстанції невмотивовано залишив поза увагою твердження прокурора про істотне порушення місцевим судом вимог кримінального процесуального закону під час вирішення клопотання сторони обвинувачення, в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 99 КПК, про надання оригіналів документів.

Колегія суддів звертає увагу, що прокурор, крім іншого, в апеляційній скарзі, посилаючись на необґрунтовану відмову місцевого суду у задоволенні клопотання про дослідження оригіналів медичних документів, ставив питання про скасування виправдувального та ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_7 , однак не клопотав про повторне дослідження обставин встановлених під час кримінального провадження, відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що апеляційний суд виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 цього Кодексу.

За приписами ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Як убачається з оскаржуваного судового рішення і технічного запису судового засідання, апеляційний суд дотримався вказаних вище положень кримінального процесуального закону та, зокрема, на виконання вказівок Верховного Суду, з`ясовував в учасників судового провадження питання про необхідність дослідження зазначених прокурором оригіналів документів в суді апеляційної інстанції, про дослідження яких сторона обвинувачення клопотала в місцевому суді. Однак, прокурор ці докази апеляційному суду не надала та вказала, що не вбачає підстав для їх дослідження, просила лише про перевірку правильності відмови суду першої інстанції у задоволенні відповідного клопотання про дослідження оригіналів медичної документації.

Водночас сторона захисту в апеляційному суді наполягала на дослідженні вказаних оригіналів документів, обґрунтовуючи це, зокрема, необхідністю призначення альтернативної експертизи, що можливо реалізувати лише за наявності оригіналів документів. Незважаючи на це, прокурор не скористався наданою законом можливістю подати апеляційному суду оригінали документів для їх дослідження, відмовився від їх надання.

Так, відповідно до ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Згідно зі ст. 26 КПК сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. Суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом.

Таким чином, апеляційний суд діяв у межах повноважень, зокрема, визначених приписами ст. 404 КПК, з дотриманням засад змагальності та диспозитивності, а тому, колегія суддів не вбачає порушень кримінального процесуального закону, про які стверджує прокурор.

З огляду на наведене вище, доводи прокурора щодо аспектів відсутності порушень стосовно права на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, неповідомлення ОСОБА_7 її процесуального статусу та процесуальних прав, не мають у цій справі вирішального значення та не впливають на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, а отже і на результат касаційного розгляду.

Апеляційний суд, спираючись на наявні в матеріалах кримінального провадження докази, на підставі яких було висунуто обвинувачення ОСОБА_7 , дійшов правильного висновку про необґрунтованість доводів прокурора та водночас підтвердив обґрунтованість висновків місцевого суду щодо виправдання ОСОБА_7 за пред`явленим їй обвинуваченням.

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду та вважає їх правильними.

Отже, твердження, наведені прокурором у касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків, викладених у оскаржуваному судовому рішенні, і не містять вагомих доводів, які би свідчили про те, що рішення було ухвалено з істотними порушеннями норм процесуального права або з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, які можуть поставити під сумнів його законність.

Ураховуючи наведене вище, колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги прокурора, а тому ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд