ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 359/1636/20

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить із такого.

Згідно ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, визначені статтями 412-414 КПК.

За приписами ст. 370 вказаного Кодексу судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах касаційної скарги.

У поданій скарзі захисник не оспорює висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, правильності кваліфікації його дій і відповідно до положень ч. 2 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає оскаржені рішення судів у межах поданої касаційної скарги, зміст якої зводиться до доводів про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування приписів ст. 75 КК.

Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених статтями 50, 65 КК, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, покарання за своїм видом і розміром має бути відповідним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винуватого.

Як убачається з вироку, призначаючи покарання, місцевий суд врахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, яке є тяжким злочином проти безпеки руху та експлуатації транспорту, вчиненим з необережності внаслідок грубого порушення ПДР, що заподіяло непоправні наслідки у виді ампутації нижньої кінцівки потерпілого.

Суд врахував відомості про особу обвинуваченого, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, має місце реєстрації та місце постійного проживання. Водночас зважив на те, що ОСОБА_7 притягався до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення та на нього було накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 10 200 грн з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік. Також суд зважив, серед іншого, на соціальні зв`язки останнього, вік, стан здоров`я, врахував, що обвинувачений не є особою з інвалідністю та не є військовослужбовцем.

При цьому суд врахував як обставину, яка обтяжує покарання, вчинення злочину у стані алкогольного сп`яніння, та відсутність обставин, які його пом`якшують.

Суд також врахував посткримінальну поведінку обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, котрий відразу після ДТП не викликав швидку допомогу, до приїзду швидкої медичної допомоги не надав допомоги, зі слів потерпілого - не допомагав йому проходити реабілітацію, пов`язану з отриманими травмами внаслідок ДТП, не відшкодував завдану потерпілому ОСОБА_8 матеріальну та моральну шкоду.

З огляду на вказані обставини місцевий суд дійшов переконання, що виправлення обвинуваченого неможливе без ізоляції від суспільства, не встановив підстав для звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням та для застосування приписів ст. 69 КК, а тому призначив ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, прокурор та захисник подали апеляційні скарги, де вказували, що вирок місцевого суду підлягає скасуванню через невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі обвинуваченого внаслідок м`якості та суворості відповідно.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження за апеляційними скаргами прокурора та захисника, вмотивовано визнав, що місцевий суд належним чином не врахував дані про особу ОСОБА_7 та конкретні обставини кримінального правопорушення, у тому числі його характер і ступінь суспільної небезпечності та заподіяні наслідки. Зокрема, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на той факт, що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 286 КК, яке є тяжким злочином проти безпеки руху та експлуатації транспорту, ОСОБА_7 вчинив, керуючи транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, при цьому він проявив злочинну недбалість, порушив Правила дорожнього руху, в результаті чого водій мотоцикла ОСОБА_8 отримав тяжкі тілесні ушкодження, що вказує на підвищену суспільну небезпечність вчиненого кримінального правопорушення, оскільки воно є одним із найнебезпечніших правопорушень на транспорті при керуванні джерелом підвищеної небезпеки та може створювати загрозу життю та здоров`ю всіх учасників дорожнього руху - водіїв, пасажирів транспортних засобів та пішоходів.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зважив на відомості про особу обвинуваченого, які не отримали належної оцінки у місцевому суді, а також посткримінальну поведінку ОСОБА_7 , який свою вину не визнав, цивільний позов заперечував, не розкаявся у скоєному, відразу після ДТП не викликав швидку допомогу, не цікавився станом здоров`я потерпілого. В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції, вказуючи про те, що це саме потерпілий виїхав на зустрічну смугу, обвинувачений намагався перекласти провину на потерпілого, продовжував стверджувати про свою невинуватість, хоча в ході судового розгляду його вина була доведена в повному обсязі. При цьому ОСОБА_7 не намагався відшкодувати шкоду, завдану здоров`ю потерпілого, та навіть жодного разу не вибачився, отже, навіть після ухвалення щодо нього обвинувального вироку не усвідомив протиправність своєї поведінки, не здійснив заходів з відшкодування заподіяної шкоди, не зробив висновків щодо непоправності шкоди, яку заподіяв, що свідчить про відсутність у ОСОБА_7 критичної оцінки своїм діям, внаслідок яких ОСОБА_9 отримав тяжкі тілесні ушкодження, від яких він втратив нижню кінцівку та став особою з інвалідністю.

Апеляційний суд дійшов вмотивованого висновку про відсутність у ОСОБА_7 ознак жалю та каяття у вчиненому.

Аналогічні доводам касаційної скарги, доводи захисника в апеляційній скарзі про те, що ОСОБА_7 не визнав свою вину суді першої інстанції, оскільки не міг переступити через себе та зізнатися в тому, чого він не вчиняв, апеляційний суд обґрунтовано відхилив, оскільки вина обвинуваченого у порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що заподіяло потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, повністю доведена вироком суду, який з підстав невинуватості ОСОБА_7 ніким не оскаржувався та відповідно апеляційним судом не переглядався, а тому в цій частині вирок суду вважається законним та обґрунтованим.

Також апеляційний суд вмотивовано відхилив як безпідставні аналогічні доводам касаційної скарги посилання захисника на необхідність визнання відповідно до ч. 2 ст. 66 КК обставинами, які пом`якшують покарання обвинуваченого, його похилий вік та наявність хвороб; статус учасника бойових дій; наявність на утриманні дитини неповнолітнього віку, адже за своєю суттю обставинами, які пом`якшують покарання, визнаються такі обставини, які свідчать про зниження ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення або зменшення суспільної небезпечності особи, однак наведені захисником обставини не впливають на суспільну небезпечність вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення.

Крім того, наведені обставини, як і те, що він раніше не судимий, є особою похилого віку, пенсіонером, а його дії були скоєні з необережності, хоч і позитивно характеризують особу останнього, однак самі по собі, без урахування конкретних обставин вчинення кримінального правопорушення, не можуть свідчити про наявність таких обставин, які є належним підґрунтям до зменшення призначеного судом покарання, тоді як характер вчиненого кримінального правопорушення, а саме те, що ОСОБА_7 керував автомобілем в стані алкогольного сп`яніння та виїхав на зустрічну смугу руху, де зіткнувся із зустрічним мотоциклом під керуванням ОСОБА_8 , в результаті чого він отримав тяжкі тілесні ушкодження, вказує про підвищену суспільну небезпеку ОСОБА_7 , виправлення якого, на обґрунтоване переконання апеляційного суду, неможливе за умови призначення йому покарання, яке просить захисник, у виді 3 років позбавлення волі, тобто у мінімальних межах, визначених санкцією ч. 2 ст. 286 КК, і з урахуванням наведеного відсутні і підстави для застосування положень ст. 75 КК.

Отже, апеляційний суд дійшов вмотивованого переконання про безпідставність доводів захисника та обґрунтованість доводів, викладених у апеляційній скарзі прокурора про невідповідність призначеного місцевим судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість, з огляду на що призначив ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Такі висновки апеляційного суду колегія суддів Касаційного кримінального суду вважає обґрунтованими і правильними, призначене покарання є необхідним й достатнім для виправлення особи та попередження нових кримінальних правопорушень.

Санкція ч. 2 ст. 286 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років або без такого. При цьому обставини вчиненого ОСОБА_7 правопорушення і заподіяні ним наслідки, його посткримінальна поведінка та дані про особу, не дають підстав до твердження, що призначене йому покарання є явно несправедливим через суворість.

В розумінні ст. 414 КПК поняття «явно несправедливе покарання» охоплює своїм змістом не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Колегія суддів виходить із того, що застосування від імені держави до особи, визнаної винуватою, заходу примусу належить до дискреційних повноважень суду, які було належним чином реалізовано під час постановлення вироку в цьому провадженні. Явної несправедливості призначеного судом апеляційної інстанції покарання через суворість касаційним судом не встановлено. Переконливих доводів, які б спростовували або ставили під сумнів висновки суду апеляційної інстанції щодо виду та розміру призначеного покарання та слугували би підставою до висновку про необхідність призначення ОСОБА_7 більш м`якого покарання, в касаційній скарзі не наведено.

Що стосується доводів про безпідставне незастосування апеляційним судом положень ст. 75 КК, то колегія суддів виходить з такого.

За приписами ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд, крім передбачених в цій нормі випадків, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є умови і підстави, визначені ст. 75 КК, у їх взаємозв`язку з положеннями статей 50, 65 цього Кодексу.

Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема на відомостях про вчинений особою злочин, зміст протиправної поведінки.

Апеляційний суд, за доводами апеляційної скарги захисника, не вбачав обґрунтованих підстав до застосування положень ст. 75 КК, як і не вважав, що похилий вік ОСОБА_7 , наявність у нього хвороб, статусу учасника бойових дій та утримання членів своєї сім`ї є обставинами, що свідчать про зниження ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення або зменшення суспільної небезпечності особи.

До того ж призначення покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років унеможливлює звільнення від відбування цього покарання з випробуванням.

Наведені апеляційним судом мотиви суд касаційної інстанції вважає обґрунтованими. У касаційній скарзі відсутні посилання на будь-які обставини, які би підтверджували, що ОСОБА_7 змінив свої ціннісні орієнтири, змінив своє ставлення до вчиненого ним протиправного діяння, усвідомив реальні тяжкі наслідки своєї протиправної поведінки, відшкодовував шкоду, виявляв співчуття до потерпілого та вживав заходи для зменшення заподіяної шкоди здоров`ю ОСОБА_8 , який втратив кінцівку у молодому віці, до досягнення ним тридцятирічного віку.

Та обставина, що ОСОБА_7 є внутрішньо переміщеною особою, також не знижує рівень суспільної небезпеки вчиненого та особи, не вказує на те, що останній зможе виправитися без ізоляції від суспільства. Про інші обставини, які не були враховані судами попередніх інстанцій, в касаційній скарзі не йдеться.

Зважаючи на викладене, за оцінкою доводів касаційної скарги захисника Верховний Суд не встановив явної невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для зміни оскаржених судових рішень.

Оскаржений вирок апеляційного суду відповідає загальним вимогам до змісту вироку, визначеним статтями 370, 374, 420 КПК.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд