ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 905/994/25

1. 19.09.2025 Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "АКПІБ", Промінвестбанк, Банк, позивач) звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом до Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент з питань реєстрації КМДА, Департамент, відповідач-1) і Маріупольської міської ради Донецької області (далі - Маріупольська міськрада, Міськрада, відповідач-2) про визнання права власності на нерухоме майно: 12/100 багатоквартирного будинку (банк в цілому), який в цілому складається з багатоквартирного житлового будинку, прибудови та чотирьох гаражів, розташоване за адресою: вул. Азовстальська, буд. 19/1, м. Маріуполь, Донецька обл., згідно з технічним паспортом, складеним 02.04.2008 Маріупольським бюро технічної інвентаризації (далі - Маріупольське БТІ), вказане майно складається з таких приміщень: літ. "А1-1" і літ. "А-10" загальною площею 344,10 м2, "А1-п" (підвал) загальною площею 324,2 м2, гараж "Б-1" (групи приміщень №№ 6, 7, 8, 9) загальною площею 110,6 м2 (далі - спірне майно, спірні об`єкти нерухомості, спірні нежитлові приміщення), право власності на яке виникло на підставі свідоцтва про право власності від 07.06.1996, виданого Маріупольським БТІ на підставі рішення Маріупольського міськвиконкому від 06.10.1993 № 405, та зареєстровано Маріупольським БТІ, про що здійснено запис до реєстрової книги № 1 за реєстровим № 321 від 07.06.1996, посилаючись на положення статей 16, 328, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 48, 50 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статей 2, 3, 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

2. Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що:

1) право власності Банку не визнається Департаментом, яким прийнято рішення від 07.07.2025 № 79789634 про відмову в державній реєстрації права власності, незважаючи на те, що право власності на спірне майно підтверджується свідоцтвом про право власності від 07.06.1996, технічним паспортом на громадський будинок (банк) № 19, вул. Азовстальська, м. Маріуполь, виданий Маріупольським БТІ 02.04.2008 за № 223;

2) нездійснення державної реєстрації нерухомого майна за позивачем надалі призведе до того, що Міськрада набуде право на це майно як безхазяйне.

3. Господарський суд Донецької області рішенням від 26.01.2026 (суддя Огороднік Д. М.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 (головуючий - Стойка О. В., судді Попков Д. О., Склярук О. І.), у задоволенні позову відмовив повністю.

4. Рішення та постанова мотивовані недоведеністю порушення відповідачами прав позивача з огляду на те, що:

1) Департамент з питань реєстрації КМДА не є особою, яка не визнає, заперечує чи оспорює право власності Промінвестбанку на спірні об`єкти нерухомості або якимось чином претендує на вказані об`єкти, відповідач-1 не має жодного майнового інтересу щодо них, а є виключно одним із суб`єктів, який здійснює повноваження у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Оскільки Департамент є неналежним відповідачем, суд відмовляє у задоволенні позову щодо нього (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц). Натомість стосовно Маріупольської міськради у позовній заяві взагалі не було наведено обставин, якими обґрунтовується позов щодо зазначеного органу місцевого самоврядування;

2) позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження права власності на спірне майно, що складається з приміщень, вказаних у технічному паспорті, оскільки технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а зі свідоцтва про право власності від 07.06.1996 відомо тільки про частку у розмірі 12/100 багатоквартирного житлового будинку, тобто неможливо встановити, на які конкретні приміщення та якою саме площею (у м2) Банком набуто право власності. Таким чином, визнання судом права власності за позивачем може призвести до невизначеності розміру об`єктів права власності (гаражів, підвалів тощо), які належать іншим співвласникам багатоквартирного будинку, та до порушення їх прав;

3) ПАТ "АКПІБ", подаючи позов до відповідачів із підстав, заявлених у позовній заяві, бажав отримати судове рішення про встановлення права власності за умови, що відповідачі таке право не заперечують, не оспорюють, і за умови невизначеності у правовстановлюючих документах. Разом із тим позивач не вказав таких підстав позову, як відсутність усього пакета документів, їх втрати, що призвело до розгляду спору саме з тих підстав, які були визначені позивачем. Тобто фактично Банк звернувся до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа, оскільки у наявному свідоцтві про право власності немає відомостей про опис та технічну характеристику майна та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення, що не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами 3, 5 статті 376 ЦК України);

4) Банк не надав жодного доказу на підтвердження обставин вжиття Міськрадою заходів, спрямованих на вчинення реєстраційних дій щодо спірного майна як безхазяйного або здійснення публікації у засобах масової інформації оголошення про безхазяйне майно, яке є предметом цього спору. Отже, на теперішній час відсутній спір між позивачем та відповідачем-2 щодо права власності на спірні об`єкти нерухомості як безхазяйне майно.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що належними відповідачами у цій справі мають бути інші співвласники багатоквартирного житлового будинку, які мають у власності решту часток у спільній частковій власності на будинок, оскільки фактично Позивач вимагає визначити в натурі його ідеальну частку у виді конкретних ймовірно нежитлових приміщень загальною площею 796,90 м2, наявність яких відображено лише в технічному паспорті, складеному 02.04.2008 Маріупольським БТІ.

Разом із тим апеляційний суд відхилив доводи скаржника про подання позову до Маріупольської міськради як до власника земельної ділянки, на якій розташовано спірне майно, із посиланням на відповідну практику Верховного Суду (постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18), позаяк у процесі розгляду справи в суді першої інстанції Банк підставою позову до відповідача-2 визначав майбутнє право на отримання спірного майна як безхазяйного у власність територіальної громади (у разі невизнання за позивачем права власності на нього), тоді як за змістом положень частини 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

5. Не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, ПАТ "АКПІБ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, наголошуючи на тому, що:

1) суди не врахували висновків щодо застосування положень статті 392 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті наявності права особи, яка є власником нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, за обставин втрати документів щодо майна, розташованого на тимчасово окупованій території України, якщо таке право не визнається іншою особою (зокрема, державою), на захист такого порушеного права в порядку позовного провадження на підставі статті 392 ЦК України), викладених у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.04.2025 у справі № 201/9106/24 та в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.02.2026 у справі № 336/10861/25;

2) суди не врахували висновків щодо застосування норми статті 392 ЦК України (у контексті того, що позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц;

3) суди не врахували висновку щодо застосування положень статті 392 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована), викладеного у пункті 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18;

4) апеляційний суд не врахував викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.02.2022 у справі № 308/8430/19 висновку щодо застосування принципу диспозитивності (у контексті того, що при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог), унаслідок чого суд апеляційної інстанції обґрунтував постанову спростуванням вимог про виділ майна в натурі, які позивач не заявляв, а відповідні доводи Банку щодо предмета спору по суті не розглянув;

5) на теперішній час відсутній висновок щодо комплексного застосування норм статті 392 ЦК України та частини 3 статті 3, абзацу 1 пункту 3 частини 3 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у подібних правовідносинах, а саме щодо можливості захисту права власності, зареєстрованого органами бюро технічної інвентаризації до 01.01.2013, шляхом визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України у випадку неотримання з об`єктивних причин інформації та документів на відповідний запит державного реєстратора про підтвердження державної реєстрації такого права;

6) суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема надану Банком копію технічного паспорта від 02.04.2008, виготовленого Маріупольським БТІ станом на поточну дату.

Узагальнений виклад позиції іншого учасника справи

7. Департамент з питань реєстрації КМДА у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.

Маріупольська міськрада не скористалася правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Розгляд справи Верховним Судом

8. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 03.08.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ "АКПІБ" на рішення Господарського суду Донецької області від 26.01.2026 і постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 у справі № 905/994/25 та призначив розгляд цієї справи в судовому засіданні на 08.09.2026.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

9. Банк утворено згідно з рішенням установчих зборів засновників 28.04.1992 із найменуванням "Українській акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та надалі змінено його найменування на ПАТ "АКПІБ" на підставі рішення загальних зборів акціонерів від 21.05.2009.

10. На підставі рішення Маріупольського міськвиконкому від 06.10.1993 № 405 Маріупольське БТІ 07.06.1996 видало Промінвестбанку свідоцтво про право власності, яким засвідчено, що 12/100 багатоквартирного будинку, розташованого на вул. Азовстальській, 19/1 у м. Маріуполі (багатоквартирний житловий будинок, прибудова та чотири гаражі), належать Банку на праві колективної власності.

11. 04.12.2015 між ПАТ "АКПІБ" (орендар) та Маріупольською міськрадою (орендодавець) укладено договір оренди стосовно двох земельних ділянок на вул. Азовстальській, 19/1 у м. Маріуполі: земельної ділянки площею 0,0188 га, кадастровий номер 1412300000:01:005:0024; земельної ділянки площею 0,1238 га, кадастровий номер 1412300000:01:005:0023, зі строком оренди 10 років із правом пролонгації.

Між цими сторонами підписано акти приймання передачі земельних ділянок в оренду з реєстрацією речового права (права користування земельними ділянками) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

12. Національний банк України рішенням від 25.02.2022 відкликав банківську ліцензію та прийняв рішення про ліквідацію ПАТ "АКПІБ".

Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 25.02.2022 № 130 розпочато процедуру ліквідації Промінвестбанку строком на 3 роки.

Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням від 18.11.2024 № 1162 продовжила строк управління майном ПАТ "АКПІБ" на строк дії воєнного стану та на 6 місяців із дати припинення чи скасування воєнного стану, а також продовжила повноваження ліквідатора.

Включення нерухомого майна - будівлі, що розташована на вул. Азовстальській, 19/1 у м. Маріуполі, до активів Банку, ринкова вартість якої становить 2 366 558 грн (спірне майно), підтверджується витягом зі звіту про оцінку активів Промінвестбанку.

13. 13.05.2025 ПАТ "АКПІБ" звернувся до Департаменту з питань реєстрації КМДА із заявою про здійснення державної реєстрації права власності на будівлю за адресою: вул. Азовстальська 19/1, м. Маріуполь, Донецька обл.

19.05.2025 державний реєстратор Департаменту прийняв рішення № 78978241 про зупинення розгляду цієї заяви до надання відомостей про технічну характеристику багатоквартирного будинку з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва та направлення запиту для отримання відомостей про зареєстровані речові права до 01.01.2013;

07.07.2025 Департамент з питань реєстрації КМДА прийняв рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій за заявою Промінвестбанку у зв`язку з ненаданням відомостей про технічні характеристики багатоквартирного будинку з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, яке (рішення) є чинним.

14. 19.09.2025 Банк повторно звернувся до іншого державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації КМДА про державну реєстрацію на будівлю за адресою: вул. Азовстальська, 19/1, м. Маріуполь, Донецька обл.

25.09.2025 зазначену заяву залишено без руху у зв`язку з направленням запиту до Комунального підприємства Маріупольського БТІ "Маріупольська нерухомість".

08.01.2026 відповідач-1 прийняв рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій за заявою ПАТ "АКПІБ" у зв`язку з ненаданням відомостей про технічні характеристики багатоквартирного будинку з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

15. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

16. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновки місцевого та апеляційного господарських судів про те, що:

1) Департамент з питань реєстрації КМДА не є особою, яка не визнає, заперечує або оспорює право власності Промінвестбанку на спірні об`єкти нерухомості, не має жодного майнового інтересу щодо них, а є лише одним із суб`єктів, який здійснює повноваження у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно;

2) позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження права власності на спірне майно, що складається з приміщень, зазначених у технічному паспорті, оскільки технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а зі свідоцтва про право власності від 07.06.1996 убачається належність Промінвестбанку на праві власності тільки частки у розмірі 12/100 багатоквартирного житлового будинку, у зв`язку з чим неможливо встановити, на які конкретні приміщення та якою саме площею Банком набуто право власності. Таким чином, визнання судом права власності за позивачем може призвести до невизначеності розміру об`єктів права власності (гаражів, підвалів тощо), які належать іншим співвласникам багатоквартирного будинку, та до порушення їх прав;

3) ПАТ "АКПІБ", подаючи позов до відповідачів із підстав, заявлених у позовній заяві, бажав отримати судове рішення про встановлення права власності за умови, що відповідачі таке право не заперечують, не оспорюють, і за умови невизначеності у правовстановлюючих документах. Разом із тим позивач не вказав таких підстав позову, як відсутність усього пакета документів чи їх втрати, що призвело до розгляду спору саме з тих підстав, які були визначені позивачем. Тобто фактично Банк звернувся до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа, оскільки у наявному свідоцтві про право власності немає відомостей про опис і технічну характеристику майна, та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення, що не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами 3, 5 статті 376 ЦК України);

4) Банк не надав жодного доказу на підтвердження обставин вжиття Міськрадою заходів, спрямованих на вчинення реєстраційних дій щодо спірного майна як безхазяйного або здійснення публікації у засобах масової інформації оголошення про безхазяйне майно, яке є предметом цього спору. Отже, на теперішній час відсутній спір між позивачем та відповідачем-2 щодо права власності на спірні об`єкти нерухомості як безхазяйне майно.

17. Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про недоведеність порушення відповідачами (невизнання, заперечення або оспорювання) права власності Промінвестбанку на спірні об`єкти нерухомості та пред`явлення Банком цього позову до Департаменту як неналежного відповідача з огляду на таке.

18. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

19. Зі змісту положень статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.

Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.

Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України, є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права -може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

20. Аналогічні загальні висновки щодо застосування статті 392 ЦК України, на які послався суд першої інстанції на обґрунтування позиції щодо відмови в задоволенні позову, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц.

21. Верховний Суд зауважує, що на час видачі Банку свідоцтва про право власності від 07.06.1996 діяли Правила державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджені наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.1995 № 56, відповідно до пункту 1.4 та підпункту "в" пункту 1.5 яких державну реєстрацію об`єктів нерухомого майна здійснюють державні підприємства - бюро технічної інвентаризації місцевих органів державної виконавчої влади на підставі відповідних правовстановлюючих документів (додаток № 1), за рахунок коштів власників нерухомого майна. До об`єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, відносяться вбудовані в жилі будинки нежилі приміщення (як частини цього будинку).

За змістом пункту 7 додатка № 1 "Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб" до цього Переліку включено рішення місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо права власності на об`єкти нерухомого майна.

22. Таким чином, як достовірно встановлено судами попередніх інстанцій, право власності ПАТ "АКПІБ" на частку у розмірі 12/100 багатоквартирного будинку, розташованого на вул. Азовстальській, 19/1 у м. Маріуполі, було зареєстровано Маріупольським БТІ шляхом видачі свідоцтва про право власності від 07.06.1996 на підставі рішення Маріупольського міськвиконкому від 06.10.1993 № 405, тобто відповідно до чинного на той час законодавства, чим спростовуються доводи скаржника про часткову втрату Банком правовстановлюючих документів на тимчасово окупованій території України як передумову для визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

23. Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Абзацом 1 пункту 3 частини 3 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 26.07.2022) передбачено, що під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.

24. Водночас колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).

Однак за власною ініціативою суд не може залучити до участі в справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача (наведену правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17).

25. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 4-376цс18, пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2).

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).

26. Пред`явлення позовної вимоги до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові та виключає як необхідність у Верховного Суду надавати оцінку іншим аргументам скаржника, так і необхідність подальшого з`ясування питань застосування позовної давності при визнанні позовної вимоги обґрунтованою (схожі за змістом висновки сформульовано в пункті 8.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20 та в пункті 59 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.12.2021 у справі № 5015/3683/11 відповідно).

27. Ураховуючи правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц (див. пункт 19 цієї постанови), і зважаючи на достовірно встановлені судами попередніх інстанцій та не спростовані скаржником обставини про те, що: 1) у відзивах на позов Департамент і Міськрада зазначили й обґрунтували, що вони не є особами, які не визнають, заперечують, оспорюють або якимось чином ставлять під сумнів право власності Промінвестбанку на спірні нежитлові приміщення як 12/100 багатоквартирного будинку на вул. Азовстальській, 19/1 у м. Маріуполі, яке (право власності) оформлено належним правовстановлюючим документом - свідоцтвом про право власності від 07.06.1996; 2) маючи ніким не оспорюване право власності на 12/100 багатоквартирного будинку, позивач фактично вимагає визнати право власності на конкретні приміщення із визначеною загальною площею (796,90 м2) та найменуванням, які зазначені лише в технічному паспорті, без надання будь-яких правовстановлюючих документів щодо набуття права власності на спірні нежитлові приміщення; 3) визнання за Банком права власності на спірне майно може призвести до невизначеності розміру об`єктів права власності (гаражів, підвалів тощо), які належать іншим співвласникам багатоквартирного будинку, та до порушення їхніх прав, колегія суддів вважає правильним підсумковий висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову до Департаменту з питань реєстрації КМДА як неналежного відповідача, який не має жодного майнового інтересу щодо спірних об`єктів нерухомості, а є виключно суб`єктом, що здійснює повноваження у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

28. При цьому Верховний Суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що Маріупольська міськрада може бути належним відповідачем у цій справі як власник землі, позаяк у силу вимог статті 120 Земельного кодексу України визнання права власності на об`єкт нерухомості надає власнику право отримати земельну ділянку під таким об`єктом у власність або в користування.

Такий висновок суду першої інстанції цілком відповідає викладеному у пункті 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 висновку про те, що за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

29. У зв`язку з наведеним суд касаційної інстанції наголошує на помилковості висновку суду апеляційної інстанції (із посиланням на нібито аналогічний висновок суду першої інстанції, який (висновок) у дійсності цим судом не формулювався) про те, що належними відповідачами у цій справі мають бути інші співвласники багатоквартирного житлового будинку, які мають у власності решту часток у спільній частковій власності на будинок, оскільки фактично Позивач вимагає визначити в натурі його ідеальну частку у виді конкретних ймовірно нежитлових приміщень загальною площею 796,90 м2, наявність яких відображено лише в технічному паспорті, складеному 02.04.2008 Маріупольським БТІ.

Адже насправді оскаржуване рішення не містить жодних вказівок місцевого господарського суду щодо відмови в задоволенні позову до Маріупольської міськради саме з його пред`явлення до Міськради як неналежного відповідача, а мотивоване передусім тим, що Банк не надав жодного доказу на підтвердження обставин вжиття відповідачем-2 заходів, спрямованих на вчинення реєстраційних дій щодо спірного майна як безхазяйного або здійснення публікації у засобах масової інформації оголошення про безхазяйне майно, яке є предметом цього спору, що свідчить про відсутність між позивачем і відповідачем-2 спору щодо права власності на спірні об`єкти нерухомості як безхазяйне майно.

30. Однак з огляду на те, що суд першої інстанції підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, звернутих до Маріупольської міськради, обґрунтовано визначив недоведеність невизнання, заперечування, оспорювання або якихось сумнівів Міськради щодо права власності Промінвестбанку на спірні нежитлові приміщення, вказаний помилковий висновок апеляційного суду не призвів до ухвалення неправильної по суті постанови, а тому не може бути достатньою підставою для їх скасування, позаяк відповідно до частини 2 статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

31. Також колегія суддів наголошує на тому, що у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 509/5080/18, від 29.03.2023 у справі № 446/2455/21 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.03.2025 у справі № 922/1097/24 викладено загальний для всіх категорій цивільних і господарських спорів висновок про те, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно спочатку встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Схожий за змістом правовий висновок сформульовано в пункті 22 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 (див. пункт 25 цієї постанови).

32. Отже, враховуючи зазначені вище правові позиції Верховного Суду про те, що відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли загалом правильного висновку про відмову в задоволенні позову до Міськради з огляду на недоведеність порушення нею прав чи інтересів Банку щодо державної реєстрації права власності на спірні нежитлові приміщення.

33. Позивач у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме:

якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України

34. Суд касаційної інстанції не бере до уваги доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування: 1) норми статті 392 ЦК України (у контексті того, що позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц; 2) положень статті 392 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована), викладеного у пункті 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, оскільки зміст оскаржуваних рішення та постанови переконливо свідчить про те, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду якраз відповідно до зазначених правових висновків, на неврахуванні яких (висновків) помилково наголошує скаржник (див. пункти 19, 20, 27, 28 цієї постанови).

35. Водночас колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків: 1) щодо застосування положень статті 392 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті наявності права особи, яка є власником нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, за обставин втрати документів щодо майна, розташованого на тимчасово окупованій території України, якщо таке право не визнається іншою особою (зокрема, державою), на захист такого порушеного права в порядку позовного провадження на підставі статті 392 ЦК України), викладених у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.04.2025 у справі № 201/9106/24 та в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.02.2026 у справі № 336/10861/25, 2) щодо застосування принципу диспозитивності (у контексті того, що при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог), викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.02.2022 у справі № 308/8430/19, з огляду на таке.

36. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

37. На відміну від цієї справи, у межах розгляду якої Банк визначав підставою позову прийняття державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації КМДА рішення про відмову в здійсненні державної реєстрації речового права позивача у відповідному реєстрі, а не втрату правовстановлюючих документів на спірне майно, ухвалюючи постанову від 02.04.2025 у справі № 201/9106/24, в якій в порядку окремого провадження розглядалася заява Маріупольської міськради про встановлення факту володіння нежитловою будівлею на праві комунальної власності, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, виходячи із протилежних фактичних обставин - втрати (знищення) оригіналів правовстановлюючих документів на нежитлову будівлю (будівлю школи), розташовану на тимчасово окупованій території, виснував, що факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки є порядок захисту порушеного права, а саме звернення до суду в порядку позовного провадження шляхом подання позовної заяви про визнання права власності на спірне нежитлове приміщення (стаття 392 ЦК України), а не заяви про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження.

38. У свою чергу, колегія суддів вважає нерелевантним до спірних правовідносин викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.02.2022 у справі № 308/8430/19 висновок щодо застосування норм статей 13, 264 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у контексті необхідності дотримання судом принципу диспозитивності цивільного судочинства), а саме про те, що ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору, а при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, оскільки, по-перше, насправді оскаржуване рішення свідчить про те, що суд першої інстанції у межах цієї господарської справи не розглядав і не вирішував спір про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, з огляду на відсутність пред`явлення Банком відповідного позову до співвласників багатоквартирного житлового будинку на вул. Азовстальській, 19/1 у м. Маріуполі. По-друге, самі по собі посилання апеляційного суду на норми статей 358, 364, 367 ЦК України на обґрунтування ймовірного порушення прав інших співвласників вказаного будинку в разі задоволення цього позову не означають розгляду судом спору про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності (див. пункт 29 цієї постанови).

39. Водночас суд касаційної інстанції не бере до уваги безпідставне посилання скаржника на висновок (у контексті наявності права особи, яка є власником нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, за обставин втрати документів щодо майна, розташованого на тимчасово окупованій території України, якщо таке право не визнається іншою особою (зокрема, державою), на захист такого порушеного права в порядку позовного провадження на підставі статті 392 ЦК України), викладений в пункті 46 ухвали Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.02.2026 у справі № 336/10861/25, якою було відмовлено фізичній особі у відкритті касаційного провадження за її касаційною скаргою, позаяк зазначену ухвалу Верховний Суд не постановляв за результатами розгляду касаційної скарги по суті, а тому така ухвала не є джерелом правозастосовчої практики у розумінні положень частини 4 статті 236 та частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки, на відміну від постанови Верховного Суду, не може містити правового висновку щодо питання застосування певної норми матеріального чи процесуального права у подібних правовідносинах (схожий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 922/787/20 (пункт 53), від 10.12.2024 у справі № 911/3337/21 (пункт 30), від 12.05.2026 у справі № 907/801/20 (пункт 46)).

40. Наведене вище переконливо свідчить як про різні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, так і про їх різне правове регулювання у справах №№ 201/9106/24, 308/8430/19 і в цій справі (№ 905/994/25), у зв`язку з чим немає підстав для висновку про подібність правовідносин у зазначених справах.

41. Таким чином, за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями правовідносини у справах №№ 201/9106/24, 308/8430/19 та у справі № 905/994/25, що наразі розглядається, не є подібними з огляду на істотні відмінності в нормативно-правовому регулюванні прав та обов`язків сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, і, як наслідок, виключає застосування вказаних скаржником правових висновків як нерелевантних для вирішення цього господарського спору.

42. Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження з огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до висновків щодо застосування положень статті 392 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц, що наразі виключає як закриття касаційного провадження у частині зазначеної підстави касаційного оскарження, так і скасування оскаржуваних рішення та постанови.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України

43. Тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

44. Зі змісту пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що зазначена норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

45. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

46. Ураховуючи відмову суду першої інстанції в задоволенні позову передусім із підстав пред`явлення Банком позову до Департаменту як неналежного відповідача та відсутності порушення (Міськрадою) відповідачем-2 прав позивача, що згідно з усталеними висновками Великої Палати Верховного Суду є самостійними достатніми підставами для відмови в позові (див. пункти 24- 28, 31, 32 цієї постанови), колегія суддів відхиляє передчасні доводи скаржника про необхідність формування Верховним Судом висновків щодо комплексного застосування норм статті 392 ЦК України та частини 3 статті 3, абзацу 1 пункту 3 частини 3 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у подібних правовідносинах, а саме щодо можливості захисту права власності, зареєстрованого органами бюро технічної інвентаризації до 01.01.2013, шляхом визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України у випадку неотримання з об`єктивних причин інформації та документів на відповідний запит державного реєстратора про підтвердження державної реєстрації такого права.

47. Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із зазначеної підстави (схожий висновок про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку щодо питання застосування наведеної скаржником норми права викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 916/1852/20, від 11.01.2022 у справі № 924/1263/19, від 05.07.2022 у справі № 904/7077/20, від 15.11.2022 у справі № 916/596/21, від 28.02.2023 у справі № 910/13661/21, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 07.11.2023 у справі № 910/3733/23, від 23.01.2024 у справі № 904/1270/22, від 14.05.2024 у справі № 904/2130/23, від 08.10.2024 у справі № 912/2326/23, від 12.11.2024 у справі № 922/5494/23, від 28.01.2025 у справі № 924/1330/23, від 25.02.2025 у справі № 916/5340/23, від 25.08.2026 у справі № 912/3101/25).

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України

48. За змістом норм пункту 4 частини 2 статті 287 та пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою касаційного оскарження є недослідження судом зібраних у справі доказів, однак за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

49. На обґрунтовування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник посилається на відсутність дослідження судами зібраних у справі доказів, зокрема наданої Банком копії технічного паспорта від 02.04.2008, виготовленого Маріупольським БТІ станом на поточну дату.

50. Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

51. Таким чином, за змістом положень пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

52. Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи позивача зводяться передусім до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як зазначено вище, скаржник при цьому належним чином не обґрунтував у касаційній скарзі наявності хоча би однієї з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

53. За таких обставин, а саме за умови відсутності підтвердження будь-якої з інших підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 ГПК України, колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у справі доказів, а тому підстава касаційного оскарження, визначена пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

54. Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цієї підстави.

55. Таким чином, дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

56. Із наведених раніше мотивів Верховний Суд погоджується з обґрунтованими доводами відповідача-1, викладеними у відзиві на касаційну скаргу.

57. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

58. Отже, визначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження з огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до висновків щодо застосування положень статті 392 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц, що наразі виключає як закриття касаційного провадження у частині зазначеної підстави касаційного оскарження, так і скасування оскаржуваних рішення та постанови.

59. У свою чергу, інші підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, також не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із цих підстав.

60. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам із урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, як наслідок, оскаржувані рішення та постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

61. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

62. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

63. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що доводи позивача, викладені у касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, у зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги і скасування оскаржуваних рішення та постанови.

Розподіл судових витрат

64. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд