ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 673/14/24

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 15 листопада 2016 року на підставі договору позики вона передала відповідачам у борг 37 000,00 дол. США, які останні зобов`язалися повернути до 31 грудня 2020 року, або протягом семи календарних днів з моменту пред`явлення вимоги позикодавця, що підтверджується укладеним договором позики. При цьому за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за вказаним договором позичальники сплачують на користь позикодавця 3 % річних.

Відповідачі у передбачений договором строк грошові кошти не повернули.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:

- стягнути борг в розмірі 37 000,00 дол. США;

- 3 % річних за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2023 року у виді 3 330 дол. США;

- судові витрати 13 420,90 грн.

Рішенням Деражнянського районного суду Хмельницької області від 28 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 15 листопада 2016 року у розмірі 37 000,00 дол. СШАта три відсотки річних за період з 01 січня 2021 року по 23 лютого 2022 року, що становлять 1 274,21 дол. США. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Деражнянського районного суду Хмельницької області від 23 травня 2024 року в частині накладення арешту із забороною відчуження на 1/5 частки квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 .

Рішення суду першої інстанції щодо мотивоване тим, щоОСОБА_3 не спростував факт укладення договору позики та отримання від ОСОБА_1 позики в розмірі 37 000,00 дол. США, при цьому висновком експертизи підтверджено належність підпису в договорі відповідачу.

В позові до ОСОБА_2 відмовлено, оскільки згідно висновку експертизи підпис від її імені в графі « ОСОБА_2 » у договорі позики від 15 листопада 2016 року, виконаний не ОСОБА_2 .

Додатковим рішенням Деражнянськго районного суду Хмельницької області від 28 серпня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у виді витрат на призначення експертизи в розмірі 3 786,40 грн. Витрати ОСОБА_3 на призначення експертизи в розмірі 3 786,40 грн віднесено на його рахунок. Заяву представника відповідачів ОСОБА_5 про виправлення описки у рішенні Деражнянського районного суду Хмельницької області від 28 липня 2025 року залишено без задоволення.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 28 липня 2025 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно констатував, що між позивачкою та ОСОБА_3 був укладений договір позики від 15 листопада 2016 року, за яким позикодавець передав у власність, а позичальник прийняв грошові кошти в сумі 37 000,00дол. США, строком до 31 грудня 2020 року.

Тож, з врахуванням норми частини першої статті 1051 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), показання ОСОБА_3 щодо неотримання 37 000,00 дол. США грошової позики від позивачки не є допустимим доказом на спростування змісту договору позики. Водночас висновком судової-почеркознавчої експертизи від 11 лютого 2025 року № 1007/1008/24-26 підтверджено, що підпис від імені ОСОБА_3 у графі « ОСОБА_3 » у договорі позики від 15 листопада 2016 року, укладеному із позикодавцем ОСОБА_1 , виконано самим ОСОБА_3 . Вказаний висновок експертизи є належним та допустимим доказом на підтвердження належності підпису в документі і не спростований ОСОБА_3 .

У березні 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4 , на рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 28 липня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 лютого 2026 року, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права і просить скасувати в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3 та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 12 січня 2022 року у справі № 206/6401/18, від 31 січня 2024 року у справі № 448/852/21 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що виразилось у неналежній оцінці судами доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України)

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- встановивши факт підробки підпису одного з відповідачів, дійшли суперечливого висновку про часткову дійсність договору, однак, якщо підпис однієї сторони є підробленим, а підпис іншої виконано під впливом «збиваючих факторів» (що вказує на відсутність вільного волевиявлення), це ставить під сумнів достовірність усього документа в цілому;

- неправильно застосували статті 1046 ЦК України, оскільки договір позики є реальним і вважається укладеним лише з моменту передання грошей, а сам по собі текст договору, за відсутності належних доказів передачі коштів (розписки чи іншого документа), не може бути єдиним доказом укладення договору, особливо коли факт отримання коштів категорично заперечується;

- не дослідили належним чином питання платоспроможності позивачки та реальної можливості передачі такої суми, а також не встановили фактичних обставин передачі грошових коштів, що є обов`язковою умовою виникнення зобов`язання за договором позики відповідно до статті 1046 ЦК України;

- не дослідили належним чином зібрані докази, зокрема, інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо позивачки, яка спростовує її покази про продаж квартири (як джерело коштів для позики);

- суди необґрунтовано відхилили клопотання про призначення комплексної експертизи для визначення часу виготовлення документа, що позбавило скаржника можливості довести факт фальсифікації;

- суди встановили факт отримання коштів на підставі недопустимого доказу (договору, достовірність якого спростована);

- проігнорували, що на підставі висновку судово-почеркознавчої експертизи від 11 лютого 2025 року № 1007/1008/24-26 встановлено факт підроблення підпису ОСОБА_2 , який виконано іншою особою шляхом наслідування її підпису, з іншого боку, суди дійшли висновку про дійсність договору позики та поклали цей документ в основу рішення про стягнення грошових коштів із ОСОБА_3 ;

- проігнорували факт виникнення зобов`язання за договором позики, необхідний для встановлення факту передачі грошей позичальнику;

- не встановили джерело походження грошових коштів у сумі 37 000,00 дол. СШАу позивачки та не перевірили реальність походження та можливості передачі такої суми готівкою, що має істотне значення для правильного вирішення спору, тощо.

У червні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 28 липня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 лютого 2026 року залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів залишити без змін.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 березня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_3 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.↗, судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А.↗, Луспеник Д. Д.↗

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2026 року у задоволенні клопотання про зменшення розміру судового збору за подання касаційної скарги відмовлено. Касаційну скаргу залишено без руху, надано час на усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2026 року продовжено ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4., строк для усунення недоліків касаційної скарги на десять днів з моменту отримання копії цієї ухвали

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_4., з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 673/14/24 з Деражнянського районного суду Хмельницької області; відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду; встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 673/14/24.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 листопада 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) був укладений договір позики, згідно з умовами якого останній отримав позику у розмірі 37 000,00 дол. США для власних потреб та зобов`язався повернути таку ж саму суму до 31 грудня 2020 року включно (п. 1 Договору).

Сума позики прийнята в повному обсязі від позикодавця до підписання цього Договору (п. 2 Договору).

За домовленістю сторін позика є безпроцентною (п. 3 Договору).

Сторони свідчать, що одержання позики не пов`язане із здійсненням підприємницької діяльності будь-якої із сторін. Договір відповідає дійсним намірам сторін, укладений при ясній пам`яті внаслідок добровільного волевиявлення сторін, пов`язаних товариськими зв`язками (п. 4 Договору).

Згідно п. 5 Договору сума позики має бути повернута до 31 грудня 2020 року включно, або протягом семи календарних днів з моменту пред`явлення вимоги позикодавця. Наявність розписки у позичальників підтверджує виконання ними свого обов`язку.

Якщо позичальник не поверне позичену суму грошей (відповідну їх частину) до вказаного строку, позикодавець має право, починаючи з наступного дня після сплину строку повернення, пред`явити вимогу про повернення предмету договору.

За невиконання або неналежне виконання зобов`язань за вказаним договором сторони несуть відповідальність згідно чинного законодавства України, а саме позичальник сплачує на користь позикодавця 3% річних (стаття 625 ЦК України) (п.п. 7-8 Договору).

Згідно висновку експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 11 лютого 2025 року № 1007/1008/24-26 підпис від імені ОСОБА_3 у графі « ОСОБА_3 » у договорі позики від 15 листопада 2016 року, укладеному із позикодавцем ОСОБА_1 , виконано самим ОСОБА_3 .

Такий підпис виконаний під впливом збиваючих факторів природного характеру, до яких, зокрема можуть відноситися збиваючі причини внутрішнього характеру, це вікові зміни організму, його хворобливий стан, незвичайний психофізіологоічний чи емоційний стан, хвилювання, страх.

Підпис від імені ОСОБА_2 в графі « ОСОБА_2 » у договорі позики від 15 листопада 2016 року, укладеному із позикодавцем ОСОБА_1 виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою з ретельним наслідуванням якогось підпису ОСОБА_2 .

Наведені обставини підтверджуються матеріалами справи.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Такого висновку дійшов Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що судове рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Суди попередніх інстанцій встановили фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, врахували вказані норми матеріального права та дійшли правильного висновку про існування у ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 невиконаного на підставі договору позики від 15 листопада 2016 року грошового зобов`язання.

Суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно зазначили, що відповідно до п. 2 договору позики сума позики прийнята в повному обсязі від позикодавця позичальникам до підписання цього договору. Отже, зміст пункту 2 договору позики цілком підтверджує, що на момент укладення цього договору позичальник ОСОБА_3 отримав 37 000,00дол. США. При цьому відповідно до п. 5 договору позики, згідно з яким сума позики має бути повернута до 31 грудня 2020 року включно, або протягом семи календарних днів з моменту пред`явлення вимоги позикодавця. Наявність розписки у позичальників підтверджує виконання ними свого обов`язку. Тобто, п. 5 договору обумовлено порядок підтвердження виконання зобов`язання щодо повернення позики позичальниками, - що наявність розписки у позичальників підтверджує виконання ними свого обов`язку щодо повернення позики позикодавцю.

Отже, суди дійшли правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо отримання ОСОБА_3 позики в розмірі 37 000,00 дол. СШАпідлягають задоволенню, при цьому висновком експертизи підтверджено належність підпису в договорі відповідачу.

Посилання у касаційній скарзі на те, що встановивши факт підробки підпису одного з відповідачів з урахуванням висновку судово-почеркознавчої експертизи від 11 лютого 2025 року № 1007/1008/24-26, суди дійшли помилкового висновку про дійсність договору позики та поклали цей документ в основу рішення про стягнення грошових коштів із ОСОБА_3 , колегія суддів відхиляє як необгрунтовані.

Висновком судової почеркознавчої експертизи від 11 лютого 2025 року № 1007/1008/24-26 підтверджено, що підпис від імені ОСОБА_3 у графі « ОСОБА_3 » у договорі позики від 15 листопада 2016 року, укладеному із позикодавцем ОСОБА_1 , виконано самим ОСОБА_3 , як позичальником. Вказаний висновок експертизи є належним та допустимим доказом на підтвердження належності підпису в документі і не спростований ОСОБА_3 .

Аргументи касаційної скарги про те, що у справі не встановленофакт укладення договору позики та отримання від ОСОБА_1 позики в розмірі 37 000,00 доларів США, Верховний Суд відхиляє, оскількипозиція відповідача про відсутність розписки про отримання коштів в борг є хибною, спростовується змістом договору позики - відповідно до п. 2 договору сума позики прийнята в повному обсязі від позикодавця до підписання цього договору. Тому розписку про отримання позичальниками грошових коштів договір позики не вимагав.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Посилання заявника на застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду є безпідставними, оскільки висновки у наведених заявниками справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявниці, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Вказані доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, судом касаційної інстанції не встановлено.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду