ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 280/3770/22

1. У червні 2022 року ІНФОРМАЦІЯ_1» (далі - Інститут, позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач), у якому просив стягнути з відповідача витрати, пов`язані з його утриманням під час навчання у закладі вищої освіти, у розмірі 271 757,09 грн.

2. На обґрунтування позовних вимог ІНФОРМАЦІЯ_1» від 09.12.2021 № 1926 ОСОБА_1 відраховано з навчання за академічну неуспішність та наказом начальника Інституту від 17.12.2021 № 246 виключено зі списків особового складу. Цим же наказом відповідачу оголошено суму витрат, пов`язаних з його утриманням під час навчання, у розмірі 271 757,09 грн та надано 30 календарних днів для їх добровільного відшкодування. Оскільки ОСОБА_1 у повідомленні від 14.12.2021 висловив незгоду з визначеною сумою витрат та відмовився від їх добровільного відшкодування, Інститут звернувся до суду з цим позовом.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

3. Згідно з витягом із наказу ректора ІНФОРМАЦІЯ_1» від 17.07.2019 № 1162 ОСОБА_1 зараховано на перший курс денної форми навчання до Інституту за ступенем вищої освіти бакалавра за державним замовленням для Збройних Сил України.

4. Між Міністерством оборони України в особі начальника Інституту та ОСОБА_1 укладено контракт про проходження військової служби (навчання) у Збройних Силах України курсантами вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу закладу вищої освіти (далі - Контракт).

5. Відповідно до пункту 1 Контракту ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання відшкодувати Міністерству оборони України витрати, пов`язані з його утриманням під час навчання, у разі дострокового розірвання Контракту через небажання продовжувати навчання або недисциплінованість чи відмови від подальшого проходження військової служби після закінчення закладу вищої освіти у випадках, визначених частиною десятою статті 25 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Контракт підписаний відповідачем добровільно. Доказів оскарження його умов у судовому порядку матеріали справи не містять.

6. Наказом ректора ІНФОРМАЦІЯ_1» від 09.12.2021 № 1926 ОСОБА_1 відраховано з навчання за академічну неуспішність.

7. Наказом тимчасово виконуючого обов`язки начальника Інституту від 15.12.2021 № 33-РС із ОСОБА_1 достроково розірвано Контракт через систематичне невиконання його умов та звільнено з військової служби у запас за підпунктом «ж» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

8. Наказом начальника Інституту від 17.12.2021 № 246 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Інституту та всіх видів забезпечення, оголошено суму витрат, пов`язаних із його утриманням під час навчання, у розмірі 271 757,09 грн, з яких: грошове забезпечення - 254 082,28 грн, продовольче забезпечення - 407,10 грн, речове забезпечення - 17 165,73 грн, забезпечення тимчасового розміщення (проживання) - 89,16 грн, медичне забезпечення - 12,82 грн. Цим же наказом відповідачу надано 30 календарних днів для добровільного відшкодування зазначених витрат.

9. ОСОБА_1 був ознайомлений із розрахунком витрат, пов`язаних із його утриманням під час навчання в Інституті, що підтверджується його особистим підписом у повідомленні від 17.12.2021. У добровільному порядку зазначені витрати відповідач не відшкодував, у зв`язку із чим Інститут звернувся до суду з цим позовом.

10. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 14.11.2022 позов задоволено. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 30.03.2023 це рішення скасовано в частині стягнення 254 082,28 грн грошового забезпечення та відмовлено в задоволенні позову в цій частині; в іншій частині рішення залишено без змін.

11. Постановою Верховного Суду від 01.02.2024 касаційні скарги Інституту та ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14.11.2022 і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 30.03.2023 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

12. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що у разі дострокового розірвання контракту з курсантом відшкодуванню підлягають фактично понесені витрати за видами забезпечення, у тому числі грошове забезпечення.

13. Водночас Верховний Суд констатував порушення судами попередніх інстанцій процесуальних норм під час вирішення питання про поновлення Інституту строку звернення до адміністративного суду та вказав на необхідність ухвалити відповідне процесуальне рішення під час нового розгляду.

14. Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 26.02.2024 заяву Інституту про поновлення строку звернення до адміністративного суду задоволено, визнано поважними причини його пропуску та поновлено цей строк.

15. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 22.04.2024, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 10.07.2024, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Інституту витрати, пов`язані з його утриманням під час навчання, у розмірі 271 757,09 грн.

16. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач добровільно підписав контракт, був відрахований з навчання за академічну неуспішність, його ознайомлено з розрахунком витрат і надано строк для добровільного їх відшкодування. За висновком суду першої інстанції, подані Інститутом довідки-розрахунки підтверджують заявлені витрати, а відповідач їх не відшкодував.

17. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності у відповідача обов`язку відшкодувати витрати, пов`язані з його утриманням під час навчання.

18. Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду суд апеляційної інстанції зазначив, що до спірних правовідносин застосовується місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), перебіг якого розпочався 20.12.2021. При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що первісну позовну заяву у справі № 280/1853/22 Інститут надіслав засобами поштового зв`язку 17.01.2022, тобто в межах установленого законом строку. Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 04.02.2022 цю позовну заяву залишено без руху у зв`язку з несплатою судового збору, а ухвалою від 20.05.2022, оприлюдненою 23.05.2022, повернуто позивачу. Повторну позовну заяву Інститут подав через підсистему «Електронний суд» 22.06.2022, яку зареєстровано судом першої інстанції 23.06.2022. Урахувавши наведені обставини, тривалість пропущеного строку та послідовність дій позивача, спрямованих на звернення до суду й повторне подання належним чином оформленої позовної заяви після її повернення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про добросовісність процесуальної поведінки Інституту та відсутність підстав не погодитися з висновком суду першої інстанції, викладеним в ухвалі від 26.02.2024, щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду та його поновлення.

19. Щодо доводів про сплату 17 674,81 грн суд апеляційної інстанції зауважив, що хоча в матеріалах справи міститься квитанція АТ КБ «ПриватБанк» від 03.04.2023 на відповідну суму, доказів зарахування цих коштів у погашення спірного зобов`язання не подано.

20. Крім того, постановою від 10.07.2024 суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про застосування частини четвертої статті 7 КАС України, не встановивши для цього правових підстав.

21. Не погоджуючись із рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 22.04.2024 та постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 10.07.2024, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 28.04.2022 у справі № 420/9196/20, від 06.04.2023 у справі № 400/4280/20, від 11.05.2023 у справі № 400/4281/20 та від 19.07.2023 у справі № 400/4478/20, просить скасувати вказані судові рішення.

22. За доводами скаржника, суди попередніх інстанцій неправильно застосували пункт 13 розділу I Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260), оскільки виплачене курсанту грошове забезпечення є винагородою за військову службу, прирівнюється за своєю правовою природою до заробітної плати та не підлягає поверненню.

23. Скаржник також наводить доводи про безпідставність висновків суду апеляційної інстанції щодо відмови у застосуванні частини четвертої статті 7 КАС України, зазначаючи, що законодавством України не передбачено обов`язку військовослужбовця повертати належним чином нараховані та виплачені суми грошового забезпечення у зв`язку з розірванням контракту або звільненням з військової служби, незалежно від підстав такого звільнення. У зв`язку із цим вважає, що положення Порядку відшкодування курсантами та особами офіцерського складу витрат, пов`язаних з їх утриманням у закладах вищої освіти (далі - Порядок № 964) та Порядку розрахунку витрат, пов`язаних з утриманням курсантів у вищих навчальних закладах, затвердженого спільним наказом від 16.07.2007 № 419/831/240/605/537/219/534 (далі - Порядок № 419), у частині відшкодування витрат на грошове забезпечення мають дискримінаційний характер та суперечать частині третій статті 17, статтям 22, 41, 43 Конституції України, статті 25 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), статті 16 Закону України від 06.12.1991 № 1934-XII «Про Збройні Сили України», статтям 2, 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України.

24. На підтвердження своєї позиції скаржник посилається на постанову Пленуму Верховного Суду від 28.06.2024 № 9 про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України окремого положення пункту 3 Порядку відшкодування особами витрат, пов`язаних з їх утриманням у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2017 № 261 (далі - Порядок № 261), у частині відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням.

25. Крім того, ОСОБА_1 порушує питання про звернення до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України конституційного подання стосовно відповідності Конституції України положень пункту 3 Порядку № 964 у частині відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням курсантів та осіб офіцерського складу. На обґрунтування цього клопотання посилається на постанову Пленуму Верховного Суду від 28.06.2024 № 9 та наголошує на подібності правового регулювання, установленого Порядками № 964 та № 261.

26. Окремо скаржник указує на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28.04.2022 у справі № 420/9196/20, та безпідставність поновлення позивачу строку звернення до суду. Наголошує, що позивач пропустив місячний строк звернення до адміністративного суду, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України, а тому позов підлягав залишенню без розгляду.

27. У цьому контексті скаржник зазначає, що перебіг строку звернення до суду розпочався з дати його виключення зі списків особового складу Інституту 17.12.2021 та, на його думку, закінчився 16.01.2022. При цьому повернення первісної позовної заяви у справі № 280/1853/22 внаслідок невиконання позивачем вимог процесуального закону не є об`єктивно непереборною обставиною та не може слугувати поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Звертає увагу, що ухвала Запорізького окружного адміністративного суду від 20.05.2022 про повернення первісної позовної заяви позивачем не оскаржувалася, а повторне звернення до суду відбулося лише у червні 2022 року. Також наголошує, що запровадження воєнного стану 24.02.2022 не могло бути підставою для поновлення пропущеного строку, оскільки останній закінчився ще до його запровадження.

28. Також скаржник указує, що суди попередніх інстанцій не врахували сплати ним на користь позивача 17 674,81 грн, що, на його думку, підтверджується квитанцією АТ КБ «ПриватБанк» від 03.04.2023, а тому стягнення цієї суми повторно є безпідставним.

29. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.08.2024 для розгляду цієї справи визначено колегію суддів у складі: Єресько Л.О.↗ (суддя-доповідач), Соколов В.М.↗, Губська О.А.

30. Ухвалою Верховного Суду від 03.09.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, а ухвалою від 01.10.2024 відкрито касаційне провадження № К/990/31641/24.

31. У зв`язку з обранням судді Губської О.А. до Великої Палати Верховного Суду на підставі розпорядження заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 16.10.2026 № 1372/0/78-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи для заміни судді Губської О.А. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.10.2026 визначено такий склад колегії суддів: Єресько Л.О.↗ (головуючий суддя, суддя-доповідач), Соколов В.М.↗, Загороднюк А.Г.↗

32. У відзиві на касаційну скаргу Інститут просить залишити її без задоволення, посилаючись на законність стягнення фактичних витрат на утримання курсанта, у тому числі грошового забезпечення, а також на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 01.02.2024 у цій справі та в інших справах із подібними правовідносинами.

33. Ухвалою Верховного Суду від 16.10.2026 закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.

34. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права у межах, визначених статтею 341 КАС України, виходить із такого.

35. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

36. За приписами частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

37. Спір у цій справі виник щодо наявності у ОСОБА_1 обов`язку відшкодувати фактичні витрати, пов`язані з його утриманням у вищому військовому навчальному закладі, у зв`язку з достроковим розірванням контракту про проходження військової служби (навчання) та відрахуванням із закладу вищої освіти за академічну неуспішність.

38. Правове регулювання відносин, пов`язаних із виконанням громадянами України військового обов`язку та проходженням військової служби, здійснюється, зокрема, Законом № 2232-XII. Відповідно до частини шостої статті 2 цього Закону військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів належить до видів військової служби.

39. Частиною десятою статті 25 Закону № 2232-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено обов`язок курсантів у разі дострокового розірвання контракту з визначених цією нормою підстав відшкодувати Міністерству оборони України та іншим уповноваженим центральним органам виконавчої влади витрати, пов`язані з їх утриманням у закладі вищої освіти, відповідно до порядку й умов, установлених Кабінетом Міністрів України. У разі відмови від добровільного відшкодування витрат таке відшкодування здійснюється у судовому порядку.

40. Постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2006 № 964 затверджено Порядок відшкодування курсантами та особами офіцерського складу витрат, пов`язаних з їх утриманням у закладах вищої освіти (далі - Порядок № 964). Відповідно до пункту 3 цього Порядку відшкодування здійснюється у розмірі фактичних витрат, пов`язаних, зокрема, з грошовим, продовольчим, речовим та медичним забезпеченням, перевезенням, оплатою комунальних послуг і вартості спожитих енергоносіїв. Пунктом 4 Порядку № 964 передбачено здійснення розрахунку фактичних витрат закладом вищої освіти згідно з нормами утримання курсантів, а пунктами 5 і 6 установлено умови визначення розміру таких витрат залежно від передбачених ними обставин проходження служби та навчання.

41. На виконання Порядку № 964 затверджено Порядок № 419. За змістом підпункту 2.1.1 пункту 2.1 цього Порядку витратами на грошове забезпечення є отримане курсантом щомісячне грошове забезпечення за період навчання; фактичні дані беруться з розрахункових відомостей та інших документів, що підтверджують його виплату.

42. Отже, обов`язок відшкодування витрат на утримання курсанта у випадках, визначених законом, установлено безпосередньо частиною десятою статті 25 Закону № 2232-XII, тоді як Порядок № 964 і Порядок № 419 визначають види відповідних витрат, механізм та особливості їх обчислення. Відтак твердження скаржника про відсутність законодавчої підстави для відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням, не враховує наведеного спеціального правового регулювання.

43. У цій справі питання застосування частини десятої статті 25 Закону № 2232-XII та положень Порядку № 964 вже було предметом касаційного перегляду. У постанові від 01.02.2024 Верховний Суд, аналізуючи висновки, викладені у постанові від 06.04.2023 у справі № 400/4280/20, виходив із того, що у разі дострокового розірвання контракту з курсантом відшкодуванню підлягають фактичні витрати за видами забезпечення, у тому числі грошове забезпечення (пункти 34- 36 зазначеної постанови).

44. Зокрема, у пункті 36.1 постанови від 01.02.2024 Верховний Суд визнав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про застосування до спірних правовідносин щодо стягнення виплаченого курсанту грошового забезпечення Порядку № 260, а не Порядку № 964. Таким чином, питання вибору нормативного регулювання та можливості включення грошового забезпечення до фактичних витрат на утримання курсанта вже отримало правову оцінку суду касаційної інстанції під час попереднього перегляду цієї справи.

45. За змістом частини п`ятої статті 353 КАС України висновки і мотиви, з яких скасовано рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Відповідно, ухвалюючи рішення після направлення справи на новий розгляд, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з наведеного висновку Верховного Суду щодо застосування до спірних правовідносин спеціального Порядку № 964.

46. Посилання скаржника на пункт 13 розділу I Порядку № 260 не спростовує цього висновку, оскільки зазначений Порядок визначає механізм виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, тоді як предметом цього спору є відшкодування витрат на утримання курсанта у зв`язку з достроковим розірванням контракту. Регулювання виплати грошового забезпечення та спеціально встановлений законом обов`язок компенсувати бюджетні витрати на утримання курсанта не є тотожними правовідносинами.

47. З аналогічних підстав посилання на пункт 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України не змінює правової оцінки спірних правовідносин, позаяк у цьому випадку йдеться не про повернення безпідставно набутого грошового забезпечення, а про виконання передбаченого законом і контрактом обов`язку з відшкодування фактичних витрат на утримання особи під час навчання.

48. Оцінюючи доводи скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06.04.2023 у справі № 400/4280/20, від 11.05.2023 у справі № 400/4281/20 та від 19.07.2023 у справі № 400/4478/20, колегія суддів виходить із такого.

49. У постанові від 06.04.2023 у справі № 400/4280/20 Верховний Суд, застосовуючи положення частини десятої статті 25 Закону № 2232-XII, Порядку № 964 та Порядку № 419, виходив із того, що у разі дострокового розірвання контракту з курсантом з передбачених законом підстав відшкодуванню підлягають фактичні витрати, пов`язані з його утриманням у вищому військовому навчальному закладі, у тому числі витрати на грошове забезпечення. Водночас Верховний Суд скасував судові рішення з направленням справи на новий розгляд з огляду на неповне з`ясування обставин щодо ознайомлення відповідача з розрахунком відповідних витрат та надання йому можливості добровільно їх відшкодувати. Отже, наведена постанова не містить висновку про неможливість стягнення виплаченого курсанту грошового забезпечення.

50. Щодо постанови Верховного Суду від 11.05.2023 у справі № 400/4281/20 колегія суддів зазначає, що у цій справі Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виходив із неповного з`ясування обставин, які мали значення для правильного вирішення спору. Зокрема, суди попередніх інстанцій не встановили обставин реалізації відповідачем, який мав статус учасника бойових дій, права на державну цільову підтримку для здобуття вищої освіти, не з`ясували її складових та не зіставили їх із витратами, заявленими до відшкодування. Крім того, Верховний Суд звернув увагу на необхідність дослідження обставин отримання відповідачем грошового забезпечення як військовослужбовцем, не пов`язаного з його утриманням в Інституті. Отже, у цій постанові Верховний Суд не сформулював остаточного висновку щодо стягнення грошового забезпечення курсанта, а вказав на необхідність установлення обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

51. Подібних висновків Верховний Суд дійшов у постанові від 19.07.2023 у справі № 400/4478/20. У цій справі Верховний Суд також звернув увагу на неврахування судами попередніх інстанцій обставин наявності у відповідача статусу учасника бойових дій та права на відповідні пільги під час здобуття вищої освіти. Окремо Верховний Суд зазначив, що поза увагою судів залишилися обставини щодо отримання відповідачем грошового забезпечення як військовослужбовцем, яке не пов`язане з утриманням в Інституті та за своєю правовою природою є аналогом заробітної плати. Водночас наведені обставини Верховний Суд визначив як такі, що потребують установлення під час нового розгляду справи, у зв`язку із чим скасував судові рішення та направив справу до суду першої інстанції.

52. Натомість у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій виходили з установлених обставин проходження відповідачем військової служби (навчання) за контрактом, його дострокового розірвання з передбачених законом підстав, відрахування відповідача з навчання та наявності витрат на його утримання, підтверджених відповідними довідками-розрахунками. При цьому питання застосування до спірних правовідносин частини десятої статті 25 Закону № 2232-XII та положень Порядку № 964 у взаємозв`язку з Порядком № 419 уже було предметом касаційного перегляду у цій справі. У постанові від 01.02.2024 Верховний Суд, урахувавши висновок, викладений у постанові від 06.04.2023 у справі № 400/4280/20, дійшов висновку, що у разі дострокового розірвання контракту з курсантом відшкодуванню підлягають фактичні витрати за видами забезпечення, у тому числі грошове забезпечення, та визнав помилковим застосування до цих правовідносин Порядку № 260 замість Порядку № 964.

53. За таких обставин наведені скаржником постанови Верховного Суду не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності у відповідача обов`язку відшкодувати витрати, пов`язані з його утриманням під час навчання, та не дають підстав для висновку про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

54. Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 зараховано до Інституту за державним замовленням, із ним укладено контракт про проходження військової служби (навчання), який достроково розірвано у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту, а відповідача відраховано з навчання за академічну неуспішність. Суди також виходили з наявності довідок-розрахунків витрат на утримання курсанта та відсутності належного підтвердження їх добровільного відшкодування в заявленому до стягнення розмірі.

55. З огляду на встановлені обставини та зазначене правове регулювання колегія суддів не вбачає підстав уважати, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, визначивши наявність у відповідача обов`язку відшкодувати фактичні витрати на його утримання, у тому числі грошове забезпечення.

56. Згідно з частиною п`ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Частиною третьою статті 123 КАС України передбачено наслідки виявлення пропуску строку звернення до суду після відкриття провадження у справі, зокрема залишення позову без розгляду за відсутності заяви про поновлення строку або якщо наведені підстави визнано неповажними.

57. У постанові від 01.02.2024 Верховний Суд погодився з тим, що до спірних правовідносин застосовується саме місячний строк звернення до адміністративного суду, проте встановив, що під час первісного розгляду справи суд першої інстанції не ухвалив належного процесуального рішення щодо поновлення пропущеного строку, а суд апеляційної інстанції не усунув цього порушення. Саме з огляду на необхідність розглянути питання поновлення строку із зіставленням доводів сторін справу було направлено на новий розгляд (пункти 37- 43 постанови).

58. Як убачається з установлених судами попередніх інстанцій обставин, під час нового розгляду ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 26.02.2024 заяву Інституту про поновлення строку звернення до суду задоволено, а суд апеляційної інстанції, перевіряючи відповідні доводи апеляційної скарги, навів мотиви, з яких погодився з таким процесуальним рішенням.

59. Визначаючи початок перебігу місячного строку, суд апеляційної інстанції виходив із дати, наступної за виключенням відповідача зі списків особового складу Інституту, з урахуванням правил обчислення процесуальних строків, та встановив його перебіг із 20.12.2021. Первісну позовну заяву у справі № 280/1853/22 Інститут надіслав засобами поштового зв`язку 17.01.2022, тобто в межах цього строку. Відтак довід скаржника про те, що вже первісне звернення до суду було несвоєчасним, не узгоджується із встановленою судом апеляційної інстанції хронологією процесуальних дій.

60. Водночас колегія суддів ураховує, що подання первісного позову саме по собі не означає безумовної поважності причин пропуску строку під час повторного звернення після повернення позовної заяви. Відповідні причини підлягають оцінці з урахуванням усіх обставин, які вплинули на можливість своєчасного звернення до суду, та добросовісності процесуальної поведінки позивача.

61. Суд апеляційної інстанції установив, що після залишення первісного позову без руху ухвалою від 04.02.2022 цю позовну заяву повернуто ухвалою від 20.05.2022, оприлюдненою 23.05.2022. Повторну позовну заяву Інститут сформував у підсистемі «Електронний суд» 22.06.2022, а 23.06.2022 її зареєстровано судом першої інстанції. Оцінюючи послідовність цих дій, причини повернення первісного позову та обставини, що мали місце у відповідний період, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про поважність причин пропуску строку.

62. Посилання скаржника на те, що воєнний стан запроваджено після спливу первісного місячного строку звернення до суду, не спростовує наведених висновків. Суд апеляційної інстанції врахував не лише факт запровадження воєнного стану, а й первісне звернення Інституту до суду в межах установленого строку, обставини повернення позовної заяви та строки повторного звернення. Саме сукупність цих обставин, а не запровадження воєнного стану як самостійна і безумовна підстава, була предметом оцінки суду апеляційної інстанції.

63. Неоскарження Інститутом ухвали про повернення первісної позовної заяви також не виключало можливості повторного звернення до адміністративного суду відповідно до частини восьмої статті 169 КАС України та саме по собі не вирішувало питання поважності причин пропуску строку. У цій справі суди попередніх інстанцій вирішили таке питання у передбаченому процесуальним законом порядку.

64. Посилання на постанову Верховного Суду від 28.04.2022 у справі № 420/9196/20 не свідчить про неправильне застосування судами попередніх інстанцій частини п`ятої статті 122 КАС України. У згаданій постанові суд касаційної інстанції розглядав питання дотримання строку звернення до адміністративного суду з позовом про відшкодування витрат, пов`язаних з утриманням курсанта у вищому військовому навчальному закладі. У цій справі первісне звернення Інституту до суду за правилами цивільного судочинства відбулося після спливу місячного строку, а подальше звернення до адміністративного суду було пов`язане з помилковим визначенням судової юрисдикції. Натомість у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що первісний адміністративний позов у справі № 280/1853/22 Інститут подав у межах установленого частиною п`ятою статті 122 КАС України строку, а питання його поновлення виникло у зв`язку з повторним зверненням після повернення позовної заяви. При цьому суди попередніх інстанцій надали оцінку обставинам повернення первісного позову, строкам повторного звернення та процесуальній поведінці позивача. Отже, відмінність обставин, які мали визначальне значення для вирішення питання про поновлення строку звернення до суду, не дає підстав для висновку про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції Верховного Суду, викладеної у зазначеній постанові.

65. За таких обставин колегія суддів не встановила неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права під час вирішення питання про поновлення Інституту строку звернення до суду, а доводи касаційної скарги в цій частині не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

66. Стосовно доводів скаржника про сплату ним 17 674,81 грн колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції перевірив відповідні аргументи та врахував наявність у матеріалах справи квитанції АТ КБ «ПриватБанк» від 03.04.2023, водночас указавши на відсутність доказів зарахування зазначених коштів саме в погашення спірного зобов`язання.

67. Доводи касаційної скарги у цій частині фактично спрямовані на переоцінку дослідженої судами квитанції та встановлення обставин проведення й зарахування платежу, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених частиною другою статті 341 КАС України. Відтак наведені аргументи не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

68. Отже, наведені у касаційній скарзі доводи щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при вирішенні питання про відшкодування витрат на грошове забезпечення курсанта, безпідставного поновлення позивачу строку звернення до адміністративного суду та неврахування часткового відшкодування витрат не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і не свідчать про неправильне застосування ними норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

69. Вирішуючи клопотання ОСОБА_1 про звернення до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України конституційного подання стосовно відповідності Конституції України положень пункту 3 Порядку № 964 у частині відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням курсантів та осіб офіцерського складу, колегія суддів виходить із такого.

70. За змістом статей 50- 52 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» конституційне подання є однією з форм звернення до Конституційного Суду України, а до суб`єктів права на конституційне подання належить, зокрема, Верховний Суд.

71. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 46 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів приймає Пленум Верховного Суду.

72. Частиною четвертою статті 7 КАС України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання стосовно конституційності відповідного акта.

73. Подібний підхід до вирішення клопотання про внесення конституційного подання застосував Верховний Суд у постанові від 14.08.2026 у справі № 640/9719/19, у якій виходив із необхідності встановлення підстав уважати відповідний нормативний акт таким, що суперечить Конституції України, та за відсутності таких підстав відмовив у задоволенні заявленого клопотання.

74. На обґрунтування свого клопотання ОСОБА_1 посилається, зокрема, на постанову Пленуму Верховного Суду від 28.06.2024 № 9, якою вирішено звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України окремого положення пункту 3 Порядку № 261 у частині відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням осіб, які навчалися у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських.

75. Однак за результатами розгляду зазначеного конституційного подання Конституційний Суд України ухвалив Рішення від 29.09.2026 № 5-р/2026, яким визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), окреме положення абзацу другого пункту 3 Порядку № 261 щодо відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням.

76. У пункті 4.5 мотивувальної частини цього Рішення Конституційний Суд України за наслідками аналізу законодавчого регулювання підготовки поліцейських дійшов висновку, що грошове забезпечення осіб, які навчаються у відповідних закладах вищої освіти, є не заробітною платою, а винагородою за навчання, оскільки особа не виконує покладених на поліцію повноважень, а лише набуває спеціальних навичок, необхідних для виконання таких повноважень. Використання терміна «грошове забезпечення» стосовно осіб, які навчаються, і стосовно поліцейських під час виконання ними службових повноважень не означає тотожності правової природи цих виплат.

77. У пункті 6.6.2 мотивувальної частини Рішення Конституційний Суд України звернув увагу на те, що відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням, визначається залежно від фактичних видатків держави на навчання особи, не встановлюється у твердій однаковій сумі для всіх осіб і не передбачає додаткових санкцій чи штрафів, що виходили б за межі фактично витрачених коштів. За результатами перевірки Конституційний Суд України дійшов висновку про конституційність відповідного нормативного регулювання.

78. Водночас колегія суддів зауважує, що Рішення Конституційного Суду України від 29.09.2026 № 5-р/2026 стосується правового регулювання відшкодування грошового забезпечення осіб, які навчалися у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, та не вирішує безпосередньо питання конституційності пункту 3 Порядку № 964. Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку з відшкодуванням витрат на утримання курсанта вищого військового навчального закладу та регулюються частиною десятою статті 25 Закону № 2232-XII і Порядком № 964.

79. Разом із тим наведене Рішення Конституційного Суду України не підтверджує доводи скаржника про те, що сама лише виплата грошового забезпечення під час навчання та віднесення періоду навчання до проходження служби виключають можливість установлення обов`язку відшкодувати відповідні витрати. Водночас при вирішенні цієї справи колегія суддів виходить насамперед зі спеціального нормативного регулювання військової служби (навчання) та з висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 01.02.2024 у цій самій справі.

80. Отже, ураховуючи правові позиції Конституційного Суду України та висновки Верховного Суду щодо застосування спеціального нормативного регулювання спірних правовідносин, зокрема викладені у постанові від 01.02.2024 у цій справі, колегія суддів не вбачає підстав уважати, що положення пункту 3 Порядку № 964 у частині відшкодування витрат, пов`язаних із грошовим забезпеченням курсантів, суперечать Конституції України. За таких обставин відсутні передбачені частиною четвертою статті 7 КАС України підстави для звернення до Пленуму Верховного Суду з метою вирішення питання щодо внесення відповідного конституційного подання, а тому клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

81. Підсумовуючи викладене, колегія суддів зазначає, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності правових підстав для стягнення витрат, пов`язаних з утриманням відповідача у закладі вищої освіти, а також не свідчать про порушення судами норм процесуального права під час вирішення питання про поновлення строку звернення до суду.

82. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

83. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

84. Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та скасування оскаржуваних судових рішень.

85. З огляду на результат касаційного перегляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд