ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 648/1181/18

За змістом ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При перевірці доводів касаційної скарги суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.

Статтею 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Ухвала апеляційного суду - це рішення стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку. Тому воно має відповідати тим же вимогам, що й рішення суду першої інстанції, тобто бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, як це передбачено ст. 370 КПК України. Крім того, ухвала апеляційного суду за змістом має відповідати вимогам ст. 419 цього Кодексу.

Положеннями ст. 419 КПК України визначено, що в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Цих вимог судами попередніх інстанцій дотримано.

Касаційний суд позбавлений можливості самостійно досліджувати докази, надавати їм іншу оцінку, ніж та, що була надана судами попередніх інстанцій, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскаржених рішеннях, та перевіряти ці рішення в частині неповноти судового розгляду чи невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, на що в тому числі вказує представник потерпілого у скарзі, а тому його доводи у цій частині відповідно до ст. 433 КПК України неприйнятні.

Натомість наведене згідно з ч. 1 ст. 409 КПК України належить до предмету перевірки суду апеляційної інстанції.

Апеляційний суд дотримався зазначених вимог закону, переглянув вирок в апеляційному порядку, перевірив доводи апеляційних скарг сторони обвинувачення, сторони захисту, представника потерпілого, які стосувалися неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, незгоди з оцінкою доказів, й дійшов висновку про те, що усі обставини, з`ясування яких могло мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого вироку, були всебічно досліджені в суді, тобто вимог статей 22, 94, 370, 373, 374 КПК України додержано.

Конституцією України задекларовано, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62).

Згідно зі ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.

Європейський Суд з прав людини наголошує, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення вини поза розумним сумнівом. Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Стаття 373 КПК України передбачає, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п. п. 1 та 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Пред`являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) КК України, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.

Відповідно до вимог ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні поряд з іншим підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Згідно зі ст. 92 КПК України обов`язок доказування покладений на сторону обвинувачення, тобто саме вони повинні доводити винуватість особи поза розумним сумнівом.

Суд першої інстанції, дотримуючись вимог ст. 337 КПК України, розглянув провадження в межах висунутого ОСОБА_7 та ОСОБА_6 обвинувачення за ч. 3 ст. 187 КК України, забезпечив сторонам усі можливості для реалізації своїх прав у судовому засіданні в рамках кримінального процесуального закону. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні й доведенні їх переконливості перед судом.

Місцевий суд безпосередньо дослідив, як це передбачено ст. 23 КПК України, а також надав оцінку доказам з урахуванням вимог ст. ст. 85-90, 94 КПК України з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупності - з точки зору їх достатності і взаємозв`язку.

Наведені норми закону вимагають від суду зробити ґрунтовну, всебічну оцінку сукупності усіх зібраних у справі доказів, співставити їх між собою та зробити остаточний висновок на підставі повного обсягу усіх досліджених доказів. Жоден окремо взятий доказ не має наперед встановленої сили. Тому суд робить свій висновок не на окремо взятому доказі, а на сукупності доказів (як прямих, так і непрямих), які доповнюють та уточнюють один одного.

Показання свідка ОСОБА_16 з огляду на положення ст. 85 КПК України суд визнав неналежним доказом у зв`язку з тим, що вони не стосуються пред`явленого обвинувачення.

Стосовно протоколів про результати проведення негласних (слідчих) розшукових дій від 12 січня 2018 року щодо ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_17 з додатками, то їх визнано судом недопустимими доказами, з таким рішенням погодився і суд апеляційної інстанції.

Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини в кримінальному процесі та ухвалення законного та справедливого рішення у справі.

Питання допустимості доказів вирішує суд під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Сторони кримінального провадження під час судового розгляду мають право подавати клопотання про визнання доказів недопустимими (ст. 89 КПК України).

Статтею 87 КПК України визначено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

За змістом ст. 31 Основного Закону кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 32).

Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Допит - це слідча дія, що проводиться за місцем проведення досудового розслідування або в іншому місці за погодженням із особою, яку мають намір допитати, шляхом її опитування, з метою одержання даних щодо обставин, які мають доказове чи інше значення для кримінального провадження.

Перед допитом встановлюється особа, роз`яснюються її права, а також порядок проведення допиту. У разі відмови підозрюваного відповідати на запитання, давати показання особа, яка проводить допит, зобов`язана його зупинити одразу після отримання такої заяви.

Особа має право не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі або які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею, близькими родичами чи членами її сім`ї кримінального правопорушення, а також щодо службових осіб, які виконують негласні слідчі (розшукові) дії, та осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами досудового розслідування.

У свою чергу негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК України. Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

Підстави проведення негласних слідчих (розшукових) дій визначено в ст. 246 КПК України.

За ст. 258 КПК України ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді. Спілкуванням є передання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв`язку будь-якого типу. Спілкування є приватним, якщо інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб.

Втручанням у приватне спілкування є доступ до змісту спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що спілкування є приватним. Одним із різновидів втручання у приватне спілкування є аудіо-, відеоконтроль особи, який проводиться без її відома, якщо є достатні підстави вважати, що розмови цієї особи або інші звуки, рухи, дії, пов`язані з її діяльністю або місцем перебування тощо, можуть містити відомості, які мають значення для досудового розслідування.

На підставі наведеного та відповідно до протоколів про результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо- та відеоконтролю щодо ОСОБА_7 , ОСОБА_6 і ОСОБА_17 від 12 січня 2018 року, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що в ході вказаних слідчих дій органом досудового розслідування фактично проводився саме допит підозрюваних, а не втручання в приватне спілкування. При цьому в ході проведення допиту, як правильно було встановлено місцевим судом, підозрюваним не було роз`яснено їх права, у тому числі не свідчити проти себе, право на захист, а тому судом першої інстанції обґрунтовано визнано вказані докази недопустимими відповідно до ст. 87 КПК України.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд до прикладу у справі № 666/5448/15-к.

Отже, доводи представника потерпілого про те, що згадані вище докази, отримані в результаті проведення НСРД, судом безпідставно визнано недопустимими, неприйнятні.

Що стосується решти досліджених доказів, то суд дійшов висновку, що вони зібрані з дотриманням вимог КПК України, зокрема, йдеться про:

- показання обвинувачених ОСОБА_7 і ОСОБА_6 , які вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України, не визнали та пояснили, що перебувають у дружніх відносинах, 20 листопада 2017 року вони ремонтували автомобіль у ОСОБА_18 , по сусідству з домоволодінням потерпілого ОСОБА_12 , після чого разом з ОСОБА_19 вживали алкогольні напої біля магазину «Лепесток», що у смт Білозерці. Надалі, за версією ОСОБА_7 , розійшлися по домівках. За показаннями ОСОБА_6 , під час вживання алкоголю до їх компанії підійшов раніше незнайомий йому чоловік, з яким ОСОБА_7 пішов до будинку потерпілого, як пояснив ОСОБА_7 , за поверненням боргу, згодом ОСОБА_6 почув крики, побіг у сторону домоволодіння, перескочив через паркан, заглянув у будинок, побачив там потерпілого і силует чоловіка із закритим обличчям, почув ОСОБА_7 , зрозумів, що це вони, сказав їм припинити і пішов до магазину, у подальшому до нього підійшли ОСОБА_7 із незнайомцем;

- показання потерпілого ОСОБА_12 , який вказав, що 20 листопада 2017 року на території свого домоволодіння зазнав нападу двох чоловіків у балаклавах, які наносили йому удари в область голови, після чого затягнули в будинок, де продовжували побиття й погрожували зброєю, вимагали гроші, якими зрештою заволоділи разом із іншим майном, зокрема, золотими прикрасами. Крім того, зазначив, що обвинувачені разом із дружинами приходили до нього з проханням забрати заяву та частково відшкодували шкоду, ОСОБА_7 він впізнав по голосу як одного із нападників;

- показання свідка ОСОБА_19 , який зазначив, що у день нападу у вечірній час був разом із обвинуваченими біля магазину «Лепесток», де вони вживали алкоголь, ОСОБА_7 разом із невідомим чоловіком відійшли, а він із ОСОБА_6 залишились та почули крики, після чого, ОСОБА_7 разом із незнайомим чоловіком повернулись, викликали таксі та поїхали разом із ОСОБА_6 , а він пішов додому;

- показання свідків ОСОБА_17 та ОСОБА_20 , які вказали, що восени 2017 року, були у гостях у ОСОБА_7 , де останній запропонував їм придбати золотий ланцюжок, ОСОБА_17 його впізнав як належний ОСОБА_12 , якого напередодні пограбували, після чого, разом із обвинуваченим їздили до м. Херсона, щоб здати ланцюжок до ломбарду;

- показання свідка ОСОБА_18 , який підтвердив показання обвинувачених щодо ремонту автомобіля восени 2017 року на території його домоволодіння;

- показання свідка ОСОБА_21 , який є сусідом ОСОБА_7 , та чув, що останній по телефону комусь казав, що має намір залишити місце проживання з метою уникнення відповідальності за вчинений злочин;

- протокол огляду місця події від 20 листопада 2017 року з додатками, згідно з яким оглянуто домоволодіння потерпілого та прилеглу територію, де виявлено сліди проникнення, боротьби, розкидані речі;

- протокол проведення слідчого експерименту з потерпілим ОСОБА_12 від 11 квітня 2018 року, відповідно до якого він показав обставини здійсненого на нього нападу;

- протоколи обшуку від 10 січня 2018 року за місцем проживання ОСОБА_7 і ОСОБА_6 ;

- протокол тимчасового доступу до інформації про зв`язки абонентів мобільного зв`язку ПрАТ «ВФ Україна» від 19 квітня 2018 року з довідкою про аналіз з`єднань абонентів;

- висновки експертів, інші письмові матеріали.

Суд першої інстанції у вироку дійшов висновку, що наведені вище докази є належними, допустимими, достовірними і у своїй сукупності доводять винуватість ОСОБА_7 у пред`явленому йому обвинуваченні за ч. 3 ст. 187 КК України, тобто у вчиненому за попередньою змовою групою осіб нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному з насильством, небезпечним для життя та здоров`я особи, яка зазнала нападу, з погрозою застосування такого насильства та з проникненням у житло (розбої).

Одночасно з цим, суд дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 187 КК України у ході судового розгляду не доведена поза розумним сумнівом.

Касаційні доводи скаржника щодо того, що одним і тим самим доказам у вироку надано різну оцінку, зокрема, суд взяв до уваги докази на підтвердження вини ОСОБА_7 та, одночасно з цим, відкинув ці ж докази щодо ОСОБА_6 , є необґрунтованими.

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК України).

Суд встановив фактичні обставини кримінального провадження і на підставі них зробив висновки щодо доведеності винуватості кожного з обвинувачених у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 187 КК України.

Судом встановлено, що саме ОСОБА_7 20 листопада 2017 року залишив місце, де він з ОСОБА_6 та ОСОБА_19 спільно вживали алкогольні напої, та пішов у напрямку домоволодіння потерпілого ОСОБА_12 . Потерпілий впізнав по голосу ОСОБА_7 як особу, що напала на нього. У подальшому, саме ОСОБА_7 намагався збути викрадене майно та висловився про свої наміри залишити місце проживання з метою уникнення відповідальності за вчинений злочин, що підтверджено сукупністю доказів.

У вироку спростовано твердження обвинуваченого ОСОБА_7 щодо його невинуватості за ч. 3 ст. 187 КК України, суд дійшов висновку, що вони спрямовані на уникнення останнім кримінальної відповідальності.

Що стосується ОСОБА_6 , то стороною обвинувачення не надано отриманих у передбаченому законом порядку беззаперечних доказів, які б підтверджували вчинення ним злочину.

У судовому засіданні потерпілий вказав про те, що ОСОБА_7 та ОСОБА_6 приходили до нього разом із дружинами з проханням забрати заяву та частково відшкодували йому шкоду, а також мала місце незначна неузгодженість між показаннями ОСОБА_6 та свідка ОСОБА_19 , у частині, яка не стосувалася безпосередньо вчинення нападу на ОСОБА_12 .

Однак, на переконання суду першої інстанції, з урахуванням усього обсягу досліджених доказів, цих даних очевидно недостатньо для висновку про винуватість ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 187 КК України, а отже, були підстави для виправдання останнього відповідно до ст. 373 КПК України.

При цьому показання потерпілого в частині, що стосується прохання забрати заяву та відшкодування шкоди, стали додатковим свідченням винуватості ОСОБА_7 , щодо якого було зібрано вдосталь доказів для засудження за ч. 3 ст. 187 КК України.

Стосовно доводів скаржника щодо м`якості призначеного ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 187 КК України покарання, то слід вказати таке.

Згідно зі статтями 50, 65 КК України суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення та відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Виходячи з принципів співмірності та індивідуалізації, це покарання за своїм видом і розміром повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Норми закону України про кримінальну відповідальність наділяють суд правом вибору у визначених законом межах заходу примусу певного виду і розміру. Призначення покарання потребує взяття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою.

Справедливість покарання має визначатися з урахуванням інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, а також інших осіб з погляду підвищення рівня їх безпеки, шляхом запобігання вчиненню нових злочинів і надання підстав правомірно очікувати відповідну протиправному діянню реакцію держави, що є важливим чинником юридичної захищеності людини.

При призначенні покарання ОСОБА_7 суди дотримались наведених положень закону.

Зокрема, враховано ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України є особливо тяжким злочином, обставини та наслідки його вчинення, особу ОСОБА_7 , який негативно характеризується, не має законного джерела доходу, його сімейний стан, ставлення до скоєного, те, що шкода завдана кримінальним правопорушенням не відшкодована. Обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання винному не встановлено.

Урахувавши обставини, які впливають на призначення винному покарання, серед яких і ті, про які йдеться у касаційній скарзі, суд дійшов висновку про необхідність призначення основного покарання за ч. 3 ст. 187 КК України у межах середнього розміру санкції цієї норми, у виді позбавлення волі на строк 9 років 6 місяців, а також застосував додаткове покарання у виді конфіскації майна. Суд апеляційної інстанції, погодився із призначеним ОСОБА_7 покаранням.

При цьому колегія суддів, відхиляючи аналогічні за своїм змістом доводи апеляційної скарги представника потерпілого, слушно зауважила, що, хоча наведені скаржником обставини і мають значення, однак суттєво не впливають на вид і розмір покарання, яке має бути призначене у даному випадку.

З такою позицією судів попередніх інстанцій погоджується і Верховний Суд, призначене засудженому покарання є справедливим, необхідним та достатнім для його виправлення й попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Правових підстав вважати його явно несправедливим через суворість або м`якість немає.

Відповідно до ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Згідно зі ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, окрім іншого, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я, в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається судом залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров?я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Усупереч доводам, викладеним у касаційній скарзі представника потерпілого, заявлений потерпілим ОСОБА_12 цивільний позов суд вирішив із додержанням правил глави 9 КПК України з огляду на положення статей 23, 1167 ЦК України.

Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновками апеляційного суду в цій частині, що розмір моральної шкоди, яку стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_12 відповідає критеріям розумності, виваженості і справедливості з урахуванням фізичних та моральних страждань потерпілого, конкретних обставин справи, наслідків вчиненого злочину і вважати його необґрунтовано заниженим підстав немає.

Суд апеляційної інстанції, дотримуючись вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК України, належним чином перевірив доводи апеляційних скарг, у тому числі представника потерпілого, проаналізував їх, дав на них вичерпні відповіді, навівши в ухвалі відповідне обґрунтування.

Постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374, 419 КПК України.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга представника потерпілого ОСОБА_11 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд