ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 554/4897/16-ц

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (далі - УПФУ Полтавської області, управління) та Головного управління державної казначейської служби України у Полтавській області (далі - ГУ ДКСУ у Полтавській області) про відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що з 09 квітня 2002 року до 04 листопада 2010 року він працював на посаді судді Апеляційного суду Полтавської області, а з 05 листопада 2010 року відповідно до постанови Верховної Ради України від 07 жовтня 2010 року звільнений з посади у відставку і з цього часу отримує щомісячне довічне грошове утримання. Зазначав, що Управління Пенсійного фонду України у Ленінському районі м. Полтави (далі - УПФУ у Ленінському районі м. Полтави), правонаступником якого є УПФУ Полтавської області, починаючи з 01 січня 2012 року незаконно відмовляло у перерахуванні довічного щомісячного грошового утримання при збільшенні мінімальної заробітної плати, з якої нараховується щомісячне грошове утримання працюючого судді, а після ухвалення рішень Ленінського районного суду м. Полтави від 29 серпня 2012 року та від 12 червня 2013 року та постанови Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 листопада 2015 року щодо здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання відповідач умисно ухиляється від їх виконання. Стверджував, що такими діями відповідач порушує принцип незалежності, недоторканості суддів та їх гарантії, які визначені Конституцією України та законами України, принижує його честь судді, змушуючи постійно звертатися до суду за захистом порушеного права, витрачаючи час на складання процесуальних документів. Крім того, відповідач позбавив своєчасного і належного отримання щомісячного довічного грошового утримання для забезпечення його життєдіяльності, чим завдало позивачеві моральної шкоди у розмірі 150 000 грн.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 16 травня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовували рішення тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності неправомірних рішень, дій чи бездіяльності відповідачів під час виконання судових рішень та факту завдання позивачу моральної шкоди.

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2017 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що УПФУ Полтавської області починаючи з 01 січня 2012 року незаконно відмовляло у перерахуванні довічного щомісячного грошового утримання при збільшенні мінімальної заробітної плати, з якої нараховується щомісячне грошове утримання працюючого судді, чим завдало позивачу моральної шкоди, оскільки він змушений постійно звертатись до суду за захистом порушеного права, втрачати час на складання процесуальних документів та постійно отримувати дискомфорт та негативні емоції від незаконних дій відповідача, який також порушує принцип незалежності, недоторканості суддів та їх гарантії, визначені Конституцією та Законами України.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що ОСОБА_1 працював на посаді судді Апеляційного суду Полтавської області з 09 квітня 2002 року до 04 листопада 2010 року, а з 05 листопада 2010 року відповідно до постанови Верховної Ради України від 07 жовтня 2010 року звільнений з посади у відставку і з цього часу отримує щомісячне довічне грошове утримання.

Оскільки з 01 січня 2012 року суддівська винагорода (грошове забезпечення) працюючого судді збільшилася, позивач звернувся до відповідача із заявою про перерахування щомісячного грошового утримання.

Постановою Ленінського районного суду м. Полтави від 29 серпня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2013 року, визнано неправомірними дії УПФУ в Ленінському районі м. Полтави щодо відмови ОСОБА_1 у перерахуванні довічного грошового утримання та зобов`язано відповідача здійснити перерахунок щомісячного довічного грошового утримання з 05 січня 2012 року відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суддів», яке виконано відповідачем 25 березня 2013 року.

Постановою Ленінського районного суду м. Полтави від 12 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2015 року, визнано неправомірними дії УПФУ в Ленінському районі м. Полтави щодо відмови ОСОБА_1 у перерахуванні довічного грошового утримання та зобов`язано відповідача здійснити перерахунок щомісячного довічного грошового утримання, визначено такий спосіб виконання судового рішення: щомісячно, починаючи з 01 січня 2013 року, у разі зміни грошового утримання працюючого судді Апеляційного суду Полтавської області здійснювати перерахунок щомісячного грошового утримання у розмірі 90 відсотків від суми грошового утримання працюючого судді. Зазначене судове рішення виконане відповідачем 27 листопада 2013 року.

Постановою Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 11 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 січня 2016 року, визнано неправомірними дії УПФУ в Ленінському районі м. Полтави щодо відмови ОСОБА_1 у перерахуванні щомісячного довічного грошового утримання та зобов`язано відповідача здійснити перерахунок утримання з 01 вересня 2015 року і виплачувати його в розмірі 90 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді, що виконується відповідачем згідно з розпорядженням від 19 квітня 2016 року № 140458.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п`ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею1167 ЦК України, відповідно до яких така шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати у порушенні права власності, у порушені нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми при настанні інших негативних наслідків. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до статей 10, 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, крім випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року).

Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам, врахувавши наведені вище норми права, суди дійшли правильного висновку про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження завдання моральної шкоди, понесених моральних страждань, не доведено наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача.

Заявник посилається на сам факт наявності рішень судів у зазначених адміністративних справах, якими встановлено неправомірність дій УПФУ Полтавської області. Вказаними судовими рішеннями визнано протиправними дії управління щодо відмови у перерахуванні довічного грошового утримання, проте будь-яких інших обставин, зокрема щодо заподіяння позивачу моральної шкоди, причинного зв`язку між такою шкодою та діями відповідача ними не встановлено.

Посилання в касаційній скарзі на частину першу статті 1167 ЦК України як на правову підставу відшкодування моральної шкоди є необґрунтованим, оскільки суди врахували зміст указаної норми, проте відмовили у зв`язку з недоведенням факту завдання позивачеві такої шкоди.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Отже, доводи заявника зводяться до незгоди з висновком судів попередніх інстанцій про недоведення завдання йому моральної шкоди, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про невиконання відповідачем остаточних судових рішень, як підстави для відшкодування моральної шкоди. У цій справі підставою вимог відшкодування моральної шкоди є неправомірні дії відповідача щодо неперерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання, а не виконання остаточного судового рішення про виплату позивачу належних сум.

Крім того, Верховний Суд враховує, що задоволення судами в інших справах вимог позивача про визнання дій відповідача неправомірними та зобов`язання відповідача вчинити відповідні дії є свідченням відновлення порушених прав позивача.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

За наслідками розгляду касаційної скарги встановлено, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, відповідно до статті 410 ЦПК України суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, оскільки відсутні підстави для скасування судових рішень.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду