ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 826/7011/16

1. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, про визнання нечинною постанови та зобов`язання вчинити певні дії, у якому просила:

- визнати постанову Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1181 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» у частині внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року № 189 «Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме» нечинною з 25 грудня 2015 року;

- стягнути з Кабінету Міністрів України кошти на відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням.

2. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 01 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково.

Визнано нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1181 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» в частині внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року № 189 «Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме» з моменту набрання судовим рішенням законної сили.

3. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що Кабінет Міністрів України, прийнявши постанову № 1181 від 25 грудня 2015 року, позбавив дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, гарантованого їм державою права на отримання тимчасової допомоги у розмірі не меншому від встановленого Сімейного кодексу України мінімуму - 30% прожиткового мінімуму. Крім того, було скасовано мінімальний гарантований рівень державної соціальної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання батьків яких невідоме.

4. Відмовляючи у задоволенні позову у частині стягнення з Кабінету Міністрів України матеріальної шкоди, завданої прийняттям незаконного рішення, суди виходили з недоведеності наявності всіх умов, визначених статтею 1166 Цивільного кодексу України, для відшкодування матеріальної шкоди.

5. Постановою Верховного Суду від 03 березня 2020 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 01 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2017 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення коштів на відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, та направлено справу на новий розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.

6. Скасовуючи рішення в частині, Верховний Суд виходив з того, що під час розгляду справи суди не врахували, що у цій справі позивач, у частині позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди, звернувся до неналежного відповідача.

7. Мінсоцполітики має статус юридичної особи публічного права та відповідно до закону може бути суб`єктом юридичної відповідальності, включаючи матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду.

8. У цій справі Мінсоцполітики залучено до участі у справі у якості третьої особи. Разом з тим, виходячи з вищенаведеного, позовна вимога з приводу відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної прийняттям оскаржуваної постанови, має бути пред`явлена і до Мінсоцполітики. Тобто суди мали залучити Мінсоцполітики до участі у справі в якості співвідповідача, зокрема в частині позовної вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди.

9. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 вересня 2020 року до участі у справі в якості другого відповідача залучено Міністерство соціальної політики України.

10. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 квітня 2021 року залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, у задоволенні позовної вимоги про стягнення коштів на відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням відмовлено.

11. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги стягнення коштів на відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що враховуючи характер заявленого спору, підставою для невиплати позивачу тимчасової допомоги слугувала відмова Управління праці і соціального захисту населення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, яка, при цьому, не є предметом оскарження, а тому обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже, не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.

12. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернулась із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 квітня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу про відшкодування Міністерством соціальної політики України заявленої матеріальної шкоди, заподіяної позивачці неправомірним рішення Кабінету Міністрів України, безпосереднім розробником якого було саме Міністерство соціальної політики України.

13. Судами попередніх інстанцій установлено, що Кабінетом Міністрів України 25 грудня 2015 року прийнято постанову № 1181 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» (далі - Постанова № 1181), яка набрала чинності 15 січня 2016 року і якою, серед іншого, внесено зміни до Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року № 189 (далі - Порядок № 189).

14. Приписами підпункту 4 пункту 4 Постанови № 1181 зазначено про те, що абзац 1 пункту 8 викладено у наступній редакції: « 8. Тимчасова допомога надається на дітей у розмірі, що дорівнює різниці між 50 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім`ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців».

15. На підставі частини восьмої статті 181 Сімейного кодексу України (у редакції до 24 грудня 2015 року) та Порядку № 189 (у редакції до 25 грудня 2015 року) позивачка протягом останніх років одержувала на утримання своєї малолітньої дитини тимчасову державну допомогу дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів.

16. У березні 2016 року позивачка звернулась до Управління праці і соціального захисту населення Подільської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про призначення тимчасової допомоги, подавши документи за переліком, згідно з пунктом 6 Порядку № 189, проте, отримала відмову обґрунтовану посиланням на Постанову № 1181, якою внесено зміни до Порядку № 189.

17. Наведене стало підставою для звернення позивачки до суду з позовом.

18. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 826/7011/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 234/14299/15-ц в частині, згідно якої, саме Мінсоцполітики має нести відповідальність за наслідки, які були заподіяні прийняттям оскаржуваної постанови.

19. Зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції не застосували при розгляді та вирішенні справи статтю 56 Конституції України, частину другу статті 182 Сімейного кодексу України, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», статтю першу, частину першу статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, Закон України «Про охорону дитинства», Конвенцію про права дитини, Закон України «Про Кабінет Міністрів України». Суди надали невірне тлумачення статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України, статтям 22 та 1166 Цивільного кодексу України.

20. Кабінет Міністрів України подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 квітня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

21. У відзиві на касаційну скаргу Кабінет Міністрів України зазначає, що підставою для невиплати позивачці тимчасової допомоги слугувала відмова Управління праці і соціального захисту населення Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, проте, позивачка взагалі не оскаржує цю відмову, що виключає можливість для суду надати їй оцінку та встановити обставини, якими обумовлюється невиплата тимчасової допомоги у заявлений період, позаяк, з повідомлення про відмову у наданні вказаної державної допомоги позивачці не вбачається, що підставою для такої відмови була саме Постанова № 189.

22. Згідно з положеннями частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України (майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

23. Отже, для відшкодування матеріальної шкоди за правилами статті 1166 Цивільного кодексу України необхідно довести такі факти:

- неправомірність прийнятого рішення, вчиненої дії, допущеної бездіяльності суб`єкта владних повноважень;

- наявність шкоди, заподіяної особі, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров`я тощо);

- причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, заподіяною незаконним рішенням, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, який виражається у тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди;

- вина заподіювача шкоди, за виключенням випадків, коли у силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.

24. Згідно зі статтею 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

25. Отже, поняття «збитки» включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

26. Як установлено судами попередніх інстанцій, підставою для невиплати позивачці тимчасової допомоги слугувала відмова Управління праці і соціального захисту населення Подільської районної в м. Києві державної адміністрації оформлена повідомленням від 30 березня 2016 року № 140.

27. Оскільки позивачкою не оскаржується відмова Управління праці і соціального захисту населення Подільської районної в м. Києві державної адміністрації оформлена повідомленням від 30 березня 2016 року № 140, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виключається можливість надання судом їй оцінки та встановити обставини, якими обумовлюється невиплата тимчасової допомоги у заявлений період, позаяк, з повідомлення про відмову у наданні вказаної державної допомоги позивачці не вбачається, що підставою для такої відмови була саме Постанова № 189.

28. Зважаючи на встановлені обставини справи, Суд дійшов висновку про те, що позивачкою обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, який не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та спричиненим цим діянням наслідкам, що є самостійною та достатньою підставою для відмови в позові.

29. Також Суд критично оцінює посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 826/7011/16, та Великої Палати Верховного Суду висловлену у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 234/14299/15-ц в частині, згідно якої, саме Мінсоцполітики має нести відповідальність за наслідки, які були заподіяні прийняттям оскаржуваної постанови.

30. Так, у справі № 826/7011/16, Суд дійшов висновку про те, що Мінсоцполітики залучено до участі у справі у якості третьої особи. Разом з тим, позовна вимога з приводу відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної прийняттям оскаржуваної постанови, має бути пред`явлена і до Мінсоцполітики. Тобто суди мали залучити Мінсоцполітики до участі у справі в якості співвідповідача, зокрема, у частині позовної вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди, оскільки саме Мінсоцполітики, як головний виконавець оскаржуваної постанови, володіє повною та достовірною інформацією, необхідною для розрахунку розміру шкоди, ймовірно заподіяної позивачу неправомірним рішенням суб`єкта владних повноважень. Тому залучення Мінсоцполітики як співвідповідача у цій справі відповідатиму принципу ефективності судового захисту, закріпленого статтями 2 та 5 Кодексу адміністративного судочинства України. Тобто у справі № 826/7011/16 Верховним Судом не було зроблено висновку про те, що саме Мінсоцполітики має відшкодовувати матеріальну шкоду, заподіяну прийняттям оскаржуваної постанови, а лише зазначено, що вимога про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної прийняттям оскаржуваної постанови, має бути пред`явлена і до Мінсоцполітики.

31. У справі № 234/14299/15-ц Велика Палата Верховного Суду переглядаючи рішення суду апеляційної інстанції, який закрив провадження у справі про відшкодування шкоди, завданої через недоплату належних соціальних виплат, з тих підстав, що спір не належить розгляду у порядку адміністративного судочинства, дійшла висновку про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Тобто у межах справи № 234/14299/15-ц не вирішувалось питання, чи має саме Мінсоцполітики нести відповідальність за наслідки, які були заподіяні прийняттям оскаржуваної постанови.

32. Зазначене є свідченням того, що посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 826/7011/16, та Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 234/14299/15-ц, не є релевантним до обставин цієї справи.

33. У ході касаційного перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій не підтвердились обставини, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження, а саме неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 826/7011/16, та Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 234/14299/15-ц.

34. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, при дотриманні норм процесуального права; у них повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки судів щодо встановлених обставин є правильними, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,