ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 496/503/22

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що подані скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Положеннями ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Під час вирішення питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 КПК.

З огляду на вимоги ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновку суду про доведеність винуватості ОСОБА_19 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених районним судом, а також правильності кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 286 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині касатори не оскаржують.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Відповідно до ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства (ч. 5 ст. 128 КПК).

Під час вирішення цивільного позову суд зобов`язаний об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати учасників та характер правовідносин, що склалися між ними, встановити розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також визначити порядок її відшкодування.

За приписами ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Згідно з узвичаєною практикою застосування зазначених положень цивільного законодавства, за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов`язків, відповідальність несе організація, з якою працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу.

Тобто не вважається особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка керує транспортним засобом під час виконання нею своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, якщо з нею не укладено цивільно-правового договору.

Тлумачення ч. 1 ст. 1172 ЦК свідчить, що відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, настає лише у випадках, коли заподіювач шкоди не тільки перебуває з такою юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, а й заподіяв відповідну шкоду саме у зв`язку та під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків. Виконанням працівником своїх трудових (службових) обов`язків є виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча й виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов`язків працівника (див. постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2019 року у справі № 355/1394/16-ц, постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2020 року у справі № 905/1391/19, постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року у справі № 349/381/19).

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, цивільні позови до ТОВ «Аванта Транс» подали: представник цивільних позивачів ОСОБА_12 , ОСОБА_10 (в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_20 ) та ОСОБА_11 - адвокат ОСОБА_29 ; представник цивільних позивачів ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 (в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_17 ) і ОСОБА_18 - адвокат ОСОБА_30 .

На обґрунтування підстав пред`явлення цивільних позовів до ТОВ «Аванта Транс» адвокат ОСОБА_29 вказував на такі обставини, а саме: ДТП, внаслідок якої потерпілим завдано шкоди, сталося за участі тягача MAN TGX 18.480 із напівпричепом «SCHWARZMULLER SPA-ЗЕ», який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу належить ТОВ «Аванта Транс»; ОСОБА_19 на момент ДТП перебував на посаді водія ТОВ «Аванта Транс» на підставі наказу про прийняття на роботу. Адвокат ОСОБА_31 до того ж зазначала, що ОСОБА_19 , керував належним ТОВ «Аванта Транс» автомобілем MAN TGX 18.480 із напівпричепом «SCHWARZMULLER SPA-ЗЕ», перебуваючи у трудових відносинах з товариством та виконуючи роботу. А тому, на думку представників цивільних позивачів, з урахуванням статей 1187 та 1172 ЦК саме ТОВ «Аванта Транс» є відповідальним за шкоду, завдану її працівником - водієм ОСОБА_19 .

В той же час, суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент ДТП ОСОБА_19 , керуючи автомобілем, не виконував трудових обов`язків перед ТОВ «Аванта Транс», а користувався транспортним засобом в особистих цілях та на підтвердження цих обставин суд послався на: заяву ОСОБА_19 від 08 жовтня 2021 року; наказ від 08 жовтня 2021 року № 08/10/21-01 директора ТОВ «Аванта Транс»; акт приймання-передачі від 08 жовтня 2021 року.

З урахуванням наведеного суд встановив, що під час скоєння ДТП ОСОБА_19 володів та користувався автомобілем на законних підставах, оскільки транспортний засіб йому було передано в тимчасове користування для власних потреб, а не для виконання трудових обов`язків. З огляду на вказане та з урахуванням приписів ст. 1187 ЦК суд дійшов висновку, що саме ОСОБА_19 є власником джерела підвищеної небезпеки, у зв`язку з чим цивільні позови пред`явлені до неналежного відповідача (ТОВ «Аванта Транс»), а тому їх (цивільні позови) залишив без задоволення.

Не погоджуючись із вироком районного суду, зокрема в частині вирішення цивільних позовів, представник потерпілих ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 . ОСОБА_16 (в інтересах яких діє законний представник ОСОБА_17 ) та ОСОБА_18 - адвокат ОСОБА_8 , подав апеляційну скаргу, за наслідками розгляду якої просив ухвалити новий вирок, яким зокрема, задовольнити у повному обсязі цивільний позов цих потерпілих.

Так, адвокат в апеляційній скарзі,посилаючись на надані в суді першої інстанції показання ОСОБА_19 про те, що автомобіль MAN TGX 18.480 на 09 та 10 жовтня 2021 року він взяв у ТОВ «Аванта Транс» на підставі договору оренди з директором цього товариства, наголошував, що в жодному із наданих суду документів (заяві ОСОБА_19 від 08 жовтня 2021 року, наказі від 08 жовтня 2021 року № 08/10/21-01 директора ТОВ «Аванта Транс» та акті приймання-передачі від 08 жовтня 2021 року) не згадується, що передача транспортного засобу здійснюється на підставі договору оренди, не зазначено його номер і дату, та матеріали справи не містять жодних доказів, які би підтверджували факт укладення такого договору, до того ж нотаріально посвідченого. З огляду на що, як вважає ОСОБА_8 , відсутня правова підстава для передачі транспортного засобу в особисте користування, а отже водій ОСОБА_19 не може за наведених обставин вважатися ні володільцем джерела підвищеної небезпеки, ні тим більше, його власником, про що помилково зазначив суд першої інстанції. Крім того, стверджував про те, що документи, надані суду є неналежними доказами, адже вони не можуть підтверджувати той факт, що ОСОБА_19 був володільцем джерела підвищеної небезпеки в розумінні ст. 1187 ЦК. З огляду на вказане, на думку скаржника, моральна шкода, завдана потерпілим під час ДТП має відшкодовуватися саме роботодавцем водія ОСОБА_19 - ТОВ «Аванта Транс».

Апеляційні скарги на вирок районного суду щодо ОСОБА_19 також подав представник потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 - адвокат ОСОБА_9 , у яких також указував про помилковість висновку суду першої інстанції про те, що ОСОБА_19 , керуючи автомобілем, під час скоєння ДТП не виконував трудових обов`язків перед ТОВ «Аванта Транс». Наголошував про ненадання цивільним відповідачем належних доказів на підтвердження факту передачі транспортного засобу у користування ОСОБА_19 , а це, на його думку, має бути нотаріально посвідчений договір найму транспортного засобу. Що стосується заяви ОСОБА_19 від 08 жовтня 2021 року та наказу № 08/10/21-01, то, на переконання адвоката ОСОБА_9 , вони можуть свідчити лише про намір сторін вступити в орендні правовідносини.

Одеський апеляційний суд ухвалою від 17 жовтня 2023 року вирок районного суду щодо ОСОБА_19 залишив без змін, та як і суд першої інстанції, під час перевірки доводів апеляційних скарг апелянтів в частині питання вирішення цивільних позовів зосередив свою увагу і надав ключового значення заяві ОСОБА_19 від 08 жовтня 2021 року, наказу від 08 жовтня 2021 року № 08/10/21-01 директора ТОВ «Аванта Транс» та акту приймання-передачі від 08 жовтня 2021 року.

Однак взагалі не перевірив вищевказаних доводів скаржників та не зазначив у своїй ухвалі мотивованих підстав, на яких вважав ці доводи необґрунтованими, не сформулював своїх висновків, а лише, продублювавши вирок, формально погодився з висновком суду першої інстанції про те, що саме ОСОБА_19 володів автомобілем MAN TGX 18.480 під час ДТП, проте не зазначив, (1) з посиланням на закон, на якій саме правовій підставі було засноване це володіння, з огляду на приписи ч. 2 ст. 1187 ЦК, (2) чи було необхідно для виникнення такої правової підстави укладати правочин у відповідній формі, про які зазначали представники цивільних позивачів.

У контексті викладеного суд касаційної інстанції нагадує про те, що функція апеляційного суду, виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених у статтях 2, 7 КПК, полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства та з урахуванням особливостей, передбачених статтями 404, 405 КПК.

Ухвала апеляційного суду - це рішення стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, і вона повинна відповідати вимогам статей 370, 419 КПК.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотримання вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведенні належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно з положеннями ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені належні й достатні мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та положення закону, яким він керувався. Здійснюючи апеляційний перегляд, суд зобов`язаний проаналізувати і зіставити з наявними у провадженні даними всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. У разі залишення поданої скарги без задоволення суд повинен переконливо аргументувати свою позицію, адже справедливість судового рішення не має викликати сумнів. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 цього Кодексу завданнями та загальними засадами кримінального провадження.

Цих вимог апеляційний суд під час перегляду кримінального провадження щодо ОСОБА_19 не дотримався.

Крім того, Одеський апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, дійшов висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано призначив ОСОБА_19 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК, з додатковим покаранням у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на певний строк.

Оцінюючи правильність застосування ст. 69 КК, суд касаційної інстанції ураховує, що частина 1 цієї норми надає повноваження суду у виключних випадках призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції закону за це кримінальне правопорушення лише «за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину». Таке формулювання означає, що застосування ст. 69 КК можливе, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним у законі: вони (1) можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 ст. 66 КК, і (2) істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Тобто для застосування судом положень ст. 69 КК повинні бути встановлені пом`якшуючі покарання обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості саме вчиненого кримінального правопорушення. У кожному випадку факт зниження ступеня тяжкості кримінального правопорушення повинен оцінюватися судом з урахуванням індивідуальних особливостей конкретного кримінального провадження. Проте, у будь-якому разі, встановлені обставини, що пом`якшують покарання, мають настільки істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б явно недоцільним і несправедливим.

Як убачається з матеріалів провадження, представник потерпілих - адвокат ОСОБА_8 у апеляційній скарзі, навівши конкретні доводи, чому, на його думку, положення ст. 69 КК застосовано неправильно, зокрема стверджував і про те, що було встановлено лише одну пом`якшуючу покарання обставину, просив скасувати вирок районного суду і ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_19 покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Апеляційний суд залишив скаргу без задоволення і, мотивуючи в ухвалі свою позицію щодо правильного застосування судом першої інстанції до ОСОБА_19 ст. 69 КК, хоча й послався на дані про особу засудженого, тяжкість вчиненого ним кримінального правопорушення, відсутність обставин, що обтяжують покарання та наявність щирого каяття, добровільного відшкодування засудженим завданих збитків, а також позицію потерпілих, однак в ухвалі не обґрунтував того, чи було встановлено у цьому провадженні декілька пом`якшуючих покарання обставин (з огляду на указаний вище довід адвоката Стогнія) та як вони істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_19 діяння, наслідком якого є заподіяння фізичної шкоди здоров`ю семи потерпілих та смерть двох потерпілих.

Таким чином, Суд вважає, що висновок апеляційного суду щодо правильності застосування судом першої інстанції до засудженого положень ст. 69 КК є передчасним та невмотивованим, так само як і в частині перевірки доводів апелянтів щодо неправильного, на їх думку, вирішення цивільних позовів, а тому постановлене за результатом такої процедури судове рішення не можна вважати таким, що відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у зв`язку з чим воно підлягає скасуванню з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, а касаційні скарги представників потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_8 - частковому задоволенню.

Підчас новогорозглядусуду необхідноусунути вказані недоліки, перевіритидоводи, зазначенів апеляційнихскаргах апелянтів, дати на них вичерпні відповіді, тапостановити законне, обґрунтоване й вмотивованесудоверішення зурахуваннямтого, що за тих самих установлених обставин призначення ОСОБА_19 покарання за ч. 3 ст. 286 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу є неправильним застосуваннямзакону Українипро кримінальнувідповідальність, що призвело до м`якості покарання.

Згідно з ч. 3 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду в суді першої чи апеляційної інстанції.

Враховуючи, що ОСОБА_19 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, з метою запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 КПК, зокрема переховуванню його від суду, колегія суддів вважає за необхідне обрати йому запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк 60 днів.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд