ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 642/5482/25

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, заінтересовані особи: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей.

Заява обґрунтована тим, що з 20 грудня 2005 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який рішенням Люботинського районного суду Харківської області від 12 грудня 2022 року у справі № 630/389/22 було розірвано.

У шлюбі у них народилися дочки: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Указаним рішенням Люботинського районного суду Харківської області від 12 грудня 2022 року у справі № 630/389/22 місце проживання їхньої дочки ОСОБА_3 було визначено з батьком, а дочки ОСОБА_4 - з матір`ю.

Незважаючи на те, що місце проживання дочки сторін ОСОБА_4 було визначено з матір`ю, фактично її утримував та матеріально забезпечував батько.

17 серпня 2025 року ОСОБА_5 виїхала до Швейцарії у зв`язку з необхідністю довготривалого лікування, а їхні дочки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишилися з батьком та перебувають на його повному утриманні. Він створив належні умови для проживання дітей, забезпечує їх всім необхідним.

Таким чином, перебування матері дітей на довготривалому лікуванні за кордоном свідчить про їхнє повне утримання та виховання батьком, що відповідає найкращим інтересам дітей.

Встановлення факту самостійного утримання та виховання дітей необхідне заявнику з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Ухвалою Холодногірського районного суду м. Харкова від 19 листопада 2025 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2026 року, заяву ОСОБА_1 , залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивована тим, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків, не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, обставини щодо самостійного виховання та утримання дітей, на які посилається ОСОБА_1 , не можуть з`ясовуватися безвідносно до дій матері дітей, та підлягають встановленню у межах спору про право між батьками дітей у позовному провадженні.

У лютому 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ніколаєв В. О., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Холодногірського районного суду м. Харкова від 19 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2026 року в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, суди попередніх інстанцій не врахували, що рішення суду про самостійне виховання та утримання обох дочок, або будь якої з них, за законом є підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Застосувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, суди не врахували, що ухвалою від 19 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 127/3622/24 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, яку мотивувала тим, що висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 ґрунтувалися на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювалися положення Закону України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» викладено в новій редакції.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 зазначено, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється. Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.

У такий спосіб законодавець установив судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.

Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування.

Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.

Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях.

Таким чином, за відсутності заперечень з боку матері дітей, єдиним способом встановлення факту одноосібного утримання та виховання дітей ОСОБА_1 , є звернення до суду із відповідною заявою у порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги рішення Люботинського міського суду Харківської області від 18 грудня 2025 року у справі № 630/1485/25, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей, задоволено.

Встановлено факт, що на самостійному вихованні та утриманні ОСОБА_1 перебувають двоє дітей: малолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та неповнолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Тобто, спір про право з матір`ю дитини вже вирішений Люботинським міським судом Харківської області, а тому висновок апеляційного суду про необхідність звернення до суду із позовом з тим самим предметом, є помилковим.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 лютого 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ніколаєв В. О., на ухвалу Холодногірського районного суду м. Харкова від 19 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу

Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ніколаєв В. О., наухвалу Холодногірського районного суду м. Харкова від 19 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 лютого 2026 рокуз підстав, визначених пунктами 2, 3 частини другої статті 389ЦПК України; витребувано з Холодногірського районного суду м. Харковаматеріали цивільної справи № 642/5482/25; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У березні2026 року матеріали справи № 642/5482/25 надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18).

Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому разі між цими особами виникає спір про право.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він повинен здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Із настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення у порядку окремого провадження, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним дочок: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки у випадку його мобілізації діти залишиться без батьківського піклування.

Проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини. Крім того, обов`язково має бути досліджено і враховано інтереси дітей.

У контексті наведеного, Верховний Суд зазначає, що справа, яка є предметом касаційного перегляду, пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дітей.

Доведення факту самостійного виховання дітей батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків, зокрема з огляду на довготривале лікування за кордоном, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Факт одноосібного (самостійного) виховання дітей одним з батьків не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, у тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дітей.

Оскільки сімейним законодавством України не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (див.: пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про залишення заяви ОСОБА_1 без розгляду, оскільки вона не підлягає розгляду в порядку окремого провадження.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24), є необґрунтованими.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд формулює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Обставини справи № 127/3622/24, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, не є подібними до обставин справи, що переглядається. У зазначеній справі (№ 127/3622/24) заявниця звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту самостійного виховання військовослужбовцем дитини для звільнення з військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону У країни «Про військовий обов`язок і військову службу» (у редакції Закону № 3633-IX, який набрав чинності 18 травня 2024 року), в тому числі щодо застосування положень цієї статті з урахуванням унесених до неї змін.

Натомість у справі, яка є предметом касаційного перегляду, заявник просив встановили факт самостійного утримання та виховання дітей з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги рішення Люботинського міського суду Харківської області від 18 грудня 2025 року у справі № 630/1485/25, яким встановлено факт, що на самостійному вихованні та утриманні ОСОБА_1 перебувають двоє дітей: малолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та неповнолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки, по-перше, зазначене судове рішення ухвалене після постановлення судом першої інстанції оскаржуваної ухвали, а по-друге, жодним чином не впливає на правильність висновку суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про неможливість встановлення такого факту у порядку окремого провадження.

Чинним ЦПК України не передбачено можливості встановлення одного і того ж факту, що має юридичне значення, у порядку окремого та позовного проваджень, незалежно від зазначення різної мети з якою він встановлюється.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та зводяться до власного тлумачення заявником норм процесуального права.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду