ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 473/216/24

1. Описова частина

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про скасування рішення та відновлення меж земельної ділянки.

Позовна заява ОСОБА_1 обґрунтована тим, що у 2009 році її батько - ОСОБА_3 набув у власність земельну ділянку площею 0,2201 га, розташовану по АДРЕСА_1 , призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 4822084201:04:003:0006. Право власності було посвідчено державним актом на право власності на земельну ділянку від 14 грудня 2009 року, зареєстрованим у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010948800241.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. За заявою ОСОБА_1 приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Кучеровою Н. М. після смерті ОСОБА_3 було заведено спадкову справу від 23 лютого 2022 року № 5/22.

З метою оформлення своїх спадкових прав та у зв`язку зі зміною конфігурації, лінійних промірів спадкової земельної ділянки позивачка звернулася до ФОП ОСОБА_4 для виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж ділянки в натурі (на місцевості) з присвоєнням їй кадастрового номера.

Однак, при оформленні технічної документації та встановленні межових знаків, було виявлено накладення на спадкову ділянку сусідньої земельної ділянки площею 0,25 га, розташованої по АДРЕСА_1 , призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 4822084200:04:003:0040, яка була надана ОСОБА_2 у власність на підставі рішення Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області від 11 травня 2018 року за № 08 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі».

В подальшому накладення меж земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2 також підтвердила й комісія Бузької сільської ради Вознесенського району окремим актом.

ОСОБА_2 відмовляється від вчинення дій, направлених на усунення виявленого порушення, яке перешкоджає позивачці використати своє право на спадкування майна батька та в повному обсязі реалізувати права власниці земельної ділянки.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила:

- скасувати рішення Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області від 11 травня 2018 року за № 08 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0, 25 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель по АДРЕСА_1 ;

- відновити межі земельних ділянок по межі, яка ділить земельні ділянки за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 у відповідності до висновку експертизи;

- зобов`язати ОСОБА_2 привести межі належної йому земельної ділянки у відповідність до межі присадибної земельної ділянки ОСОБА_3 , усунувши накладення на земельну ділянку розміром приблизно 0, 018 га згідно висновку судової земельно-технічної експертизи.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 лютого 2026 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2026 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що задоволення вимоги про скасування рішення Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області від 11 травня 2018 року за №08 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі» не приведе до відновлення порушених прав та інтересів позивачки, тобто обраний спосіб поновлення права не є належним та ефективним. Належним та ефективним у цьому разі буде звернення із віндикаційним позовом.

Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про відновлення меж земельних ділянок є передчасною та неконкретизованою, оскільки ні самостійно, ні на вимогу суду сторона позивачки не змогла визначитися та зазначити лінійні проміри, координати, поворотні точки, відносно яких межі земельних ділянок сторін підлягають відновленню. При цьому згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 23 вересня 2025 року № 1874 встановити фактичний порядок користування земельною ділянкою позивачки не виявилося можливим через відсутність межових знаків. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Апеляційний суд погодився з цими висновками та додатково зазначив, що позивачка не скористалася порядком виправлення помилок у відомостях Державного земельного кадастру, не конкретизувала межі, які просить відновити, а фактично вимагає повернення частини земельної ділянки, яка перебуває у власності відповідача. Апеляційний суд також указав, що обрання належного способу захисту не змінюється лише через визнання відповідачем факту накладення меж.

01 червня 2026 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 лютого 2026 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 травня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 18 липня 2022 року у справі № 535/475/20, від 18 січня 2023 року у справі № 369/10847/19, від 01 лютого 2023 року у справі № 686/17900/19.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2026 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області.

29 червня 2026 року справа № 473/216/24 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про неефективність обраного нею способу захисту. Вона не могла сформулювати вимогу про скасування рішення сільської ради лише в частині накладення, оскільки без проведення судової земельно-технічної експертизи визначити площу накладення було неможливо. Крім того, відповідач у судовому засіданні визнав факт накладення меж його земельної ділянки на земельну ділянку позивачки, проте суди цього не врахували.

Позивачка також зазначила, що у спорах щодо накладення меж суміжних земельних ділянок належним та ефективним способом захисту є негаторний позов - про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом відновлення меж, а не віндикаційний позов.

Крім того, суди попередніх інстанцій та експерт не надали належної оцінки суміжним топографо-геодезичним знімкам, виготовленим у березні 2025 року сертифікованим геодезистом, на яких відображено фактичний порядок користування, проміри, координати та поворотні точки. На думку позивачки, це є порушенням процесуального законодавства та підставою для скасування судових рішень.

У липні 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Гайдаржий А. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржувані судові рішення є законнимита обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для їх скасування відсутні.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У 2009 році батько позивачки - ОСОБА_3 набув у власність земельну ділянку площею 0,2201 га, розташовану по АДРЕСА_1 , призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 4822084201:04:003:0006, що було посвідчено державним актом на право власності на земельну ділянку від 14 грудня 2009 року, зареєстрованим у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010948800241.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

За заявою ОСОБА_1 приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Кучеровою Н. М. після смерті ОСОБА_3 було заведено спадкову справу № 5/22 від 23 лютого 2022 року.

З метою оформлення своїх спадкових прав та у зв`язку зі зміною конфігурації, лінійних промірів спадкової земельної ділянки, позивачка звернулася до ФОП ОСОБА_4 для виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж ділянки в натурі (на місцевості) з присвоєнням їй кадастрового номера.

Однак, при оформленні технічної документації та встановленні межових знаків, було виявлено накладення на спадкову ділянку сусідньої земельної ділянки площею 0,25 га, розташованої по АДРЕСА_1 , призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 4822084200:04:003:0040, яка була надана ОСОБА_2 у власність на підставі рішення Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області від 11 травня 2018 року за № 08 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі». Також було підтверджено, що конфігурація та лінійні проміри спадкової земельної ділянки були змінені та відрізняються від тих, що були на час набуття спадкодавцем вказано ділянки.

З копії технічної документації, виготовленої ФОП ОСОБА_4 , вбачається, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було погоджено нову конфігурацію спадкової ділянки та межі суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 відповідно до фактичної конфігурації та меж на час виготовлення документації. Однак ОСОБА_1 не подала вказану технічну документацію на затвердження, натомість 10 жовтня 2023 року звернулася до Бузької сільської ради з метою обстеження та встановлення меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 .

06 листопада 2023 року представники Бузької сільської ради провели комісійне обстеження вказаної ділянки, під час якого було встановлено, що межі земельної ділянки по АДРЕСА_1 не співпадають з межами, визначеними у державному акті на право власності на земельну ділянку від 14 грудня 2009 року (на час передачі у власність ОСОБА_3 ). Також підтверджено наявність накладення меж вказаної ділянки та ділянки ОСОБА_2 .

Водночас, з наявної в матеріалах справи копії технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 , виготовленої ПП «Земля», вбачається, що на час її виготовлення ОСОБА_3 , як суміжний землекористувач, погодив конфігурацію та межі наданої ОСОБА_2 земельної ділянки. На час розгляду справи вказані конфігурація та межі ділянки ОСОБА_2 не змінювалися та відповідають межам та конфігурації ділянки, яка надавалася ОСОБА_2 у власність.

Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 23 вересня 2025 року № 1874:

- фактичний порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4822084201:04:003:0006, не відповідає межам цієї земельної ділянки, визначеним в правовстановлюючому документі - державному акті на право власності на земельну ділянку від 14 грудня 2009 року, зареєстрованому у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010948800241, по спільній межі із земельною ділянкою ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 з кадастровим номер 4822084200:04:003:0040. Встановити фактичний порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4822084201:04:003:0006, не виявилося можливим у зв?язку з відсутністю межових знаків, які б чітко визначали її межі;

- земельна ділянка по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4822084201:04:003:0006, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 14 грудня 2009 року, зареєстрованого у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010948800241, накладається на земельну ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4822084200:04:003:0040. Площа накладення становить 0,0594 га;

- межа, яка проходить між земельними ділянками по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4822084201:04:003:0006, та по АДРЕСА_1 з кадастровим номер 4822084200:04:003:0040, відповідно до правовстановлюючих документів та документації із землеустрою, має різне розташування умовної лінії, тобто не співпадає, зазначена графічно у дослідницькій частині висновку.

Таким чином, судами встановлено факт накладення земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4822084201:04:003:0006, та земельної ділянки по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4822084200:04:003:0040. Таке накладення було наслідком дій суміжних землекористувачів та помилками в формуванні земельної ділянки по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4822084200:04:003:0040, як окремого об?єкта цивільних прав, а також неточностями під час винесення меж суміжних земельних ділянок в натурі.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих приписів правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Зазначені норми права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний позивачем спосіб.

Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відтак, при вирішенні спору важливе значення має встановлення наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.

Водночас, якщо суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з`ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) зроблено висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту потрібно встановити, які саме права (правомірні інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного права чи неправомірність або неефективність вибраного позивачем способу захисту прав, які суд за результатами вирішення спору вважатиме порушеними, невизнаними або оспорюваними, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Частиною першою статті 79 ЗК України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Правилами частини першої статті 81 ЗК України визначено такі способи набуття права власності на земельні ділянки: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Крім того, встановивши, що частина земельної ділянки відповідача накладається на землі позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається.

Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (див., постанову Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 295/5888/23).

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що спір у цій справі стосується накладення частини земельних ділянок сторін. Водночас позивачка заявила вимоги про скасування рішення органу місцевого самоврядування в цілому, відновлення меж та зобов`язання відповідача привести межі його ділянки у відповідність до межі ділянки позивачки.

За встановлених обставин суди обґрунтовано виходили з того, що задоволення вимоги про скасування рішення сільської ради, яке виконано та на підставі якого зареєстровано право власності відповідача, не відновить порушене право позивачки.

Крім того, скасування такого рішення в цілому могло б призвести до втручання у право власності відповідача на ту частину земельної ділянки, щодо якої спору немає.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені упостановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 18 липня 2022 року у справі № 535/475/20, від 18 січня 2023 року у справі № 369/10847/19, від 01 лютого 2023 року у справі № 686/17900/19 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі на те, що у спорах щодо накладення меж суміжних земельних ділянок належним та ефективним способом захисту є негаторний позов - про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом відновлення меж, а не віндикаційний позов, не свідчить про неправильне застосування судами норм матеріального права, оскільки за встановлених обставин, в цій справі позивачка фактично має на меті повернення частини земельної ділянки, яка перебуває у володінні та власності відповідача, а не лише усунення перешкод у користуванні належною їй ділянкою. Тому суди обґрунтовано зазначили, що належним способом захисту в такому разі є віндикаційний позов щодо ідентифікованої частини земельної ділянки, з визначенням координат поворотних точок меж.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду