ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 758/10517/20

Описова частина

У вересні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства«Банк «Київська Русь» (далі - ПАТ «Банк «Київська Русь», банк), в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Рекрут С. В., про визнання договору недійсним.

В обґрунтування позову посилалась на те, що 18 серпня 2008 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 135/08-08, за умовами якого останньому банком було надано споживчий кредит в розмірі 500 000 грн зі строком повернення до 18 серпня 2011 року.

Пунктом 1.3. кредитного договору було визначено процентну ставку по кредиту в розмірі 23,5 % річних.

Зобов`язання за кредитним договором було забезпечене договором іпотеки від 18 серпня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. 3., реєстраційний № 1631.

Іпотекодавцем за вказаним договором виступило Приватне підприємство «Земсервіс» (далі - ПП «Земсервіс»), предметом іпотеки були дві земельні ділянки з кадастровими номерами 4623686400:01:004:0326 та 4623686400:01:004:0539.

19 березня 2015 року Правлінням Національного банку України було видано Постанову № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк «Київська Русь» до категорії неплатоспроможних». На підставі вказаної постанови виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення від 19 березня 2015 року № 61 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ ««Банк «Київська Русь», згідно з яким з 20 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь».

В процесі ліквідації вказаного банку, 25 липня 2017 року було виставлено лот з продажу активу ПАТ «Банк «Київська Русь», а саме лот у складі права вимоги за кредитним договором № 135/08-08 від 18 серпня 2008 року.

Відповідно до протоколу електронних торгів № UA-EA-2017-07-25-000072-c позивачку ОСОБА_4 оголошено переможцем аукціону.

На підставі вказаного протоколу за відступлення прав вимоги ОСОБА_3 сплатила грошові кошти у сумі 377 500 грн на рахунок ПАТ «Банк «Київська Русь».

20 вересня 2017 року між ОСОБА_5 та ПАТ «Банк «Київська Русь», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Біла І. В., було укладено договір № UA-EA-2017-07-25-000072-с/42 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором № 135/08-08 від 18 серпня 2008 року.

Позивачка також зазначила, що після укладення договору про відступлення права вимоги з Єдиного державного реєстру судових рішень їй стало відомо, що ухвалою Господарського суду Львівської області від 15 березня 2016 року у справі № 914/31/13 про банкрутство ПП «Земсервіс» було встановлено, що вимоги за кредитним договором № 135/08-08 від 18 серпня 2008 року вже були фактично задоволені та у ПАТ «Банк «Київська Русь» таке право вимоги до боржника було втрачене.

При таких обставинах, на думку ОСОБА_3 , договір № UA-EA-2017-07-25-000072-с/42 про відступлення (купівлю-продажу) права вимоги за кредитним договором № 135/08-08 від 18 серпня 2008 року є таким, що не породжує будь-яких зобов`язань позичальника перед новим кредитором в її особі, оскільки вимоги за вказаним кредитним договором перед первісним кредитором - банком вже були задоволені.

Таким чином, відступлення права вимоги внаслідок укладання вказаного вище договору не відбулося, оскільки на момент його укладення у первісного кредитора ПАТ «Банк «Київська Русь» було відсутнє право вимоги до позичальника ОСОБА_2 .

Посилаючись на викладені обставини, позивачка просила суд:

визнати недійним договір № UA-EA-2017-07-25-000072-с/42 про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги від 20 вересня 2017 року, укладений між нею та ПАТ «Банк «Київська Русь» та додаток № 1 до зазначеного договору;

застосувати наслідки недійсності вказаного правочину, а саме зобов`язати ПАТ «Банк «Київська Русь» повернути їй сплачені нею грошові кошти у розмірі 377 500 грн.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 19 липня 2022 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимогщодо предмета спору, залучено ОСОБА_2 .

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що чинним законодавством не передбачено правових підстав для визнання договору відступлення прав вимоги за кредитним договором недійсним у зв`язку із тим, що вимога є погашеною, а тому правові підстави для задоволення позову про визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги, укладеного між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ОСОБА_3 , та додатку до нього відсутні.

Також суд вважав, що не підлягає задоволенню йвимога про застосування наслідків недійсності правочину, а саме зобов`язання банку повернути позивачці сплачені нею грошові кошти у розмірі 377 500 грн, оскільки така вимога є похідною.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_6 звернулася до суду з апеляційною скаргою.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі, яким позов задоволено.

Визнано недійними договір № UA-EA-2017-07-25-000072-с/42 про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги від 20 вересня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ «Банк «Київська Русь», та додаток № 1 до зазначеного договору.

Застосовано наслідки недійсності вказаного правочину та зобов`язано ПАТ «Банк «Київська Русь» повернути ОСОБА_3 сплачені нею грошові кошти в розмірі 377 500 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що ухвалою Господарського суду Львівської області від 15 березня 2016 року у справі № 914/31/13 вимоги ПАТ «Банк «Київська Русь визнанопогашеними, а тому договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги є таким, що не породжує будь-яких зобов`язань позичальника перед новим кредитором, оскільки вимоги за вказаним кредитним договором вже були задоволені та у банка таке право вимоги до боржника було втрачене.

Тобто, не може бути предметом відступлення права вимоги та вимога, яка не виникла та не існувала на момент переходу права.

Укладаючи оспорюваний договір про відступлення права вимоги, всупереч положенням законодавства новому кредитору було передано недійсну вимогу.

До таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов, прийнявши до уваги правову позицію, викладену у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 01 грудня 2022 року у справі № 910/7305/20.

Узагальнені доводи касаційної скарги

26 серпня 2025 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який діє з питань безпосереднього виведення ПАТ«Банк «Київська Русь» з ринку, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргоюна постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2025 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати вказану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення ухвалено судом апеляційної інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

13 жовтня 2025 року ОСОБА_3 в особі представника - адвоката Свистун К. М. подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду- без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2025 рокувідкрито касаційне провадження заподаною касаційною скаргою та витребувано справу із суду першої інстанції.

19 вересня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що 18 серпня 2008року між АБ «Київська Русь» (кредитодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено кредитний договір № 135/08-08.

Відповідно до пункту 1 кредитного договору кредитодавець надає позичальнику споживчий кредит в сумі 500 000 грн строком користування з 18 серпня 2008 року по 18 серпня 2021 року на умовах, встановлених цим договором, а позичальник зобов`язується погашати кредит, сплачувати проценти за користування кредитом та можливі штрафні санкції в порядку і на умовах цього договору.

18 серпня 2008 року між АБ «Київська Русь» (іпотекодержатель) та ПП «Земсервіс» (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки.

Відповідно до пункту 1.1 вказаного договору цей договір забезпечує вимогу іпотекодержателя, що випливає з кредитного договору № 135/08/08 від 18 серпня 2009 року.

Відповідно до пункту 1.3 договору предметом іпотеки є земельні ділянки з кадастровими номерами 4623686400:01:004:0326, 4623686400:01:004:0539.

18 серпня 2008 року між АБ «Київська Русь» (кредитор) та ПП «Земсервіс» (поручитель) було укладено договір поруки № 135.1/08-08-ПР.

Відповідно до пункту 2.1 договору поруки поручитель зобов`язується солідарно з боржником ( ОСОБА_2 ) відповідати перед кредитором за виконання зобов`язань за кредитним договором № 135/08/08, укладеним 18 серпня 2009 року між кредитором та боржником.

Відповідно до ухвали Господарського суду Львівської області від 15 березня 2016 року у справі № 914/31/13 про банкрутство ПП «Земсервіс» вимоги ПАТ «Банк «Київська Русь» на суму 358 408,33 грн ухвалено вважати погашеними.

20 вересня 2017 року між ПАТ «Банк «Київська Русь», від імені якого діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Біла І. В., та ОСОБА_3 було укладено договір № UA-EA-2017-07-25-000072-с/42 про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги.

Відповідно до п. 2.1 вказаного договору в порядку та на умовах, визначених договором, банк відступає шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває в обсязі та на умовах, визначених цим договором, права вимоги банку до позичальника та поручителів, зазначених в додатку № 1 до цього договору, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників, страховиків або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників або які зобов`язані виконати обов`язки боржників, за:

2.1.1 кредитним договором з усіма договорами про внесення змін та доповнень, що є його невід`ємною частиною;

2.1.2 договорами поруки, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, укладених з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за основним договором.

Договори, майнові права за якими відступаються за цим договором, зазначені в реєстрі у додатку № 1 до цього договору.

Згідно з додатком № 1 до договору № UA-EA-2017-07-25-000072-с/42 до реєстру договорів, за якими відступаються права вимоги, належить кредитний договір № 135/08-08 від 18 серпня 2008 року, договір поруки № № 135.1/08-08-ПР від 18 серпня 2008 року; договір поруки № 135.2/08-08-ПР від 18 серпня 2008 року.

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ухвалою Господарського суду Львівської області від 15 березня 2016 року у справі № 914/31/13 вимоги ПАТ «Банк «Київська Русь визнанопогашеними, а тому договір про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги є таким, що не породжує будь-яких зобов`язань позичальника перед новим кредитором, оскільки вимоги за вказаним кредитним договором вже були задоволені та у банку таке право вимоги до боржника було втрачене.

Проте, з такими висновками погодитись неможливо з наступних підстав.

У відповідності до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від

22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня

2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня

2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та інші).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19(пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19(пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19(пункт 99)).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У пункті 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Відповідно до частини першої статті 519 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі №910/19199/21 (провадження № 12-45гс22) зазначила, що «з норми статті 514 ЦК України про дійсну вимогу як предмет договору не може слідувати висновок про недійсність договору про відступлення права вимоги. У цій статті йдеться лише про перехід до нового кредитора прав первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма не встановлює наслідків відчуження недійсної вимоги.

Натомість такі наслідки встановлюються статтею 519 ЦК України - однак не у вигляді недійсності договору про відступлення права вимоги, а у вигляді відповідальності первісного кредитора перед новим (як у випадку невиконання обов`язку продавця перед покупцем).

У розумінні положень статті 519 ЦК України недійсною є вимога, яка не має правової підстави: зокрема, яка ґрунтується на нікчемному правочині або оспорюваному правочині, що був визнаний судом недійсним до чи після відповідного відступлення; яка не належала первісному кредитору або на момент відступлення вже припинилася. Недійсність вимоги є вадою предмета договору, яка не може вплинути на дійсність самого договору».

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові також зауважила, що «норми про правочини та сторони зобов`язання належать до різних інститутів цивільного права. Норми статей 512-514 ЦК України, встановлюючи підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), не визначають вимог до змісту правочину про заміну кредитора. Загалом глава 47 «Поняття зобов`язання. Сторони зобов`язання» ЦК України не регулює договірні відносини (хоча зміна суб`єктного складу зобов`язання може відбуватися на підставі правочину (договору)). Натомість у главі 47 ЦК України для цілей регулювання саме динаміки суб`єктного складу зобов`язання (а не договірних відносин між сторонами зобов`язання) законодавець встановлює правила, спрямовані на запобігання можливому порушенню прав та інтересів як кредиторів, так і боржників при заміні іншої сторони зобов`язання. У статті 519 ЦК України міститься правило щодо розподілу ризиків між первісним та новим кредитором: 1) первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги; 2) первісний кредитор не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Недійсність переданої вимоги, про яку йдеться в статті 519 ЦК України, не може ототожнюватися із недійсністю правочину в розумінні норм розділу IV «Правочини. Представництво» ЦК України. Законодавець не пов`язує питання дійсності / недійсності правочину про заміну кредитора із дійсністю вимоги, яка передається новому кредитору, і безпосередньо визначає правовий наслідок передачі права вимоги, якого не існує.

Натомість за прямою вказівкою статті 519 ЦК України первісний кредитор відповідає за недійсність вимоги перед новим кредитором. У випадку відступлення недійсної вимоги договір, на підставі якого мало бути здійснене таке відступлення, не виконується первісним кредитором, оскільки розпорядчий ефект не настає з огляду на відсутність у первісного кредитора права, що підлягає передачі.

Права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача (пункт 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

Саме в цьому сенсі слід говорити про відсутність розпорядчого ефекту такого договору: оскільки відповідного права вимоги не було, то передати його покупець не зміг.

Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

Наприклад, якщо вимога відступлена за договором купівлі-продажу, то передання вимоги, яка вже не існує внаслідок виконання зобов`язання боржником, може свідчити про порушення продавцем обов`язку передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).

У таких випадках покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, або вимагати розірвання договору (стаття 651 ЦК України).

Крім того, оскільки невиконання покупцем обов`язку з передання товару є істотним порушенням договору, покупець вправі вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору (частина п`ята статті 653 ЦК України).

Отже, недійсність вимоги не зумовлює недійсність відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК України».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

З огляду на викладене, вимоги позову щодо визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги та застосування наслідків недійсності правочину, не є належним способом захисту порушеного права позивачки.

Інших позовних вимог, зокрема пророзірвання договору та повернення у зв`язку із цим грошових коштів, ОСОБА_3 до суду не заявляла.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції на вказане належної уваги не звернув та скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

При цьому колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі №910/19199/21 (провадження № 12-45гс22) відступила від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 грудня 2022 року у справі № 910/7305/20 про те, що у разі підтвердження доводів позивача, що на момент укладення договорів про відступлення (продаж) прав вимоги (майнових прав) зобов`язання за договорами про надання кредиту та договорами застави майна були припинені шляхом їх повного виконання, відступлення (продаж) банком неіснуючих прав вимоги і майнових прав суперечить статті 514 ЦК України та є підставою для визнання оспорюваних договорів в цій частині недійсними.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з`ясованих обставин справи, а тому це рішення, відповідно до статті 413 ЦПК України, необхідно залишити в силі, а оскаржувану постанову апеляційного суду - скасувати.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду