ПОСТАНОВА
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
в режимі відеоконференції
представників потерпілих: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
розглянув у закритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника
ОСОБА_6 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від
03 листопада 2025 року та вирок Вінницького апеляційного суду від 09 січня 2026 рокущодо ОСОБА_9 у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12021020220000361, за обвинуваченням
ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Калинівки Вінницької області, раніше не судимого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. ч. 3, 4 ст. 152, ч. ч. 1, 3 ст. 301-1 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 03 листопада 2025 року ОСОБА_9 засуджено до покарання:
за ч. 3 ст. 153 КК України (в редакції Закону № 2295-VI від 01 червня 2010 року) у виді позбавлення волі на строк 11 років;
за ч. 4 ст. 152 КК України (в редакції Закону № 2227-VIII від 06 грудня 2017 року) у виді позбавлення волі на строк 15 років;
за ч. 3 ст. 152 КК України у виді позбавлення волі на строк 10 років;
за ч. 1 ст. 301-1КК України у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права обіймати посади чи займатися діяльністю, пов`язаною з роботою чи організацією дозвілля з особами до 18 років, на строк 2 роки;
за ч. 3 ст. 301-1КК України у виді позбавлення волі на строк 12 років з позбавленням права обіймати посади чи займатися діяльністю, пов`язаною з роботою чи організацією дозвілля з особами до 18 років, на строк 3 роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено ОСОБА_9 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з позбавленням права обіймати посади чи займатися діяльністю, пов`язаною з роботою чи організацією дозвілля з особами до 18 років, на строк три роки.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано у строк покарання ОСОБА_9 строк попереднього ув`язнення з 29 грудня 2021 року по день набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.
Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України ухвалено після набрання вироком законної сили включити відомості про ОСОБА_9 до Єдиного реєстру осіб, засуджених за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої особи.
Продовжено запобіжний захід, застосований до ОСОБА_9 у виді тримання під вартою, до набрання вироком законної сили.
Вирішено питання щодо речових доказів, процесуальних витрат та заходів забезпечення кримінального провадження.
Цивільні позови ОСОБА_10 та ОСОБА_11 задоволено частково, стягнуто на їх користь з ОСОБА_9 по 300 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Вироком Вінницького апеляційного суду від 09 січня 2026 рокувирок суду першої інстанції скасовано в частині кваліфікації дій ОСОБА_9 по епізодам вчиненим: 26 червня 2018 року щодо ОСОБА_10 , 20 липня 2018 року щодо ОСОБА_11 , 20 липня 2018 року щодо ОСОБА_10 , 26 жовтня 2018 року щодо ОСОБА_11 , 26 жовтня 2018 року щодо ОСОБА_10 та в частині призначення покарання через неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості.
Ухвалено у цій частині новий вирок, яким визнано ОСОБА_9 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. ч. 3, 4 ст. 152 (в редакції Закону № 2227-VIII від 06 грудня 2017 року), ч. ч. 1, 3 ст. 301-1 КК України та призначено покарання:
за ч. 3 ст. 152 КК України у виді позбавлення волі на строк 10 років;
за ч. 4 ст. 152 КК Україниу виді позбавлення волі на строк 15 років;
за ч. 1 ст. 301-1 КК України у виді позбавлення волі на строк 6 років з позбавленням права обіймати посади та займатися діяльністю, пов`язаною з роботою та організацією дозвілля з особами до 18 років, на строк 2 роки;
за ч. 3 ст. 301-1 КК України у виді позбавлення волі на строк 12 років з позбавленням права обіймати посади та займатися діяльністю, пов`язаною з роботою та організацією дозвілля з особами до 18 років, на строк 3 роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено ОСОБА_9 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з позбавленням права обіймати посади та займатися діяльністю, пов`язаною з роботою та організацією дозвілля з особами до 18 років, на строк 3 роки.
В решті вирок залишено без змін.
За обставин, викладених у вироку, ОСОБА_9 визнано винуватим у тому, що він:
26 червня 2018 року, о 16 год 29 хв., перебуваючи за адресою:
АДРЕСА_2 , використовуючи свою фізичну перевагу, страх та емоційну невпевненість малолітньої внаслідок погроз застосування ним насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним, анальним та оральним проникненням в ОСОБА_10 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
20 липня 2018 року, о 16 год 22 хв., перебуваючи за вищевказаною адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані з оральним проникненням в тіло ОСОБА_11 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
в цей же день, о 16 год 25 хв., перебуваючи за даною адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із оральним проникненням в тіло ОСОБА_10 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
26 жовтня 2018 року, о 17 год 22 хв., перебуваючи за цією адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із оральним проникненням в тіло ОСОБА_11 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
в цей же день, о 17 год 28 хв., перебуваючи за вказаною адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним та оральним проникненням в тіло ОСОБА_10 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
04 лютого 2019 року, о 18 год 03 хв., перебуваючи за даною адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із оральним проникненням в тіло ОСОБА_11 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
в цей же день, о 18 год 24 хв., перебуваючи за вказаною адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним проникненням в тіло ОСОБА_10 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
08 березня 2019 року, о 15 год 53 хв., перебуваючи за даною адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним проникненням в тіло ОСОБА_10 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
08 квітня 2019 року, о 17 год 12 хв., перебуваючи за вищевказаною адресою, діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним та оральним проникненням в тіло
ОСОБА_10 з використанням геніталій, вчинені щодо особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди;
29 вересня 2020 року, о 15 год 03 хв., приїхавши до ОСОБА_10 у невстановлене слідством місце на власному автомобілі марки «Daewoo», моделі «Lanos», д. н. з. НОМЕР_1 , діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, на задньому пасажирському сидінні указаного автомобіля вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним та оральним проникненням в тіло неповнолітньої ОСОБА_10 з використанням геніталій, без її добровільної згоди;
10 квітня 2021 року, о 15 год 46 хв., приїхавши до ОСОБА_10 у невстановлене слідством місце на власному автомобілі марки «Daewoo», моделі «Lanos», д. н. з. НОМЕР_1 , діючи повторно, із застосуванням погрози насильства, на задньому пасажирському сидінні указаного автомобіля вчинив дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним та оральним проникненням в тіло неповнолітньої ОСОБА_10 з використанням геніталій, без її добровільної згоди;
крім того, ОСОБА_9 , 10 квітня 2021 року, приїхавши до ОСОБА_10 на власному автомобілі марки «Daewoo», моделі «Lanos», д. н. з. НОМЕР_1 , діючи всупереч Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року та «Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства», ратифікованої Верховною Радою України 20 червня 2012 року, реалізуючи свій злочинний умисел, направлений на виготовлення відеопродукції порнографічного характеру за участі дитини, а саме ОСОБА_10 , та примушування її до участі у створенні дитячої порнографії, діючи умисно, з метою незаконного виготовлення відео файлів зі сценами дитячої порнографії без мети збуту, з мотивів неповаги до існуючих в суспільстві традицій інтимного спілкування людей та принципів суспільної моралі у сфері статевих стосунків, усвідомлюючи порнографічний зміст твору, а також протиправний, суспільно небезпечний характер свого діяння та передбачаючи і свідомо бажаючи настання наслідків його вчинення, примусив неповнолітню ОСОБА_10 до участі у створенні дитячої порнографії та, використовуючи невстановлений слідством технічний засіб, виготовив один об`єкт у вигляді відео файлу, який відповідно до висновку містить порнографічний зміст та ознаки дитячої порнографії;
також, ОСОБА_9 , достовірно знаючи, що ОСОБА_10 та ОСОБА_11 є неповнолітніми, реалізовуючи свій злочинний умисел, направлений на зберігання, інше переміщення дитячої порнографії, з метою незаконного зберігання відео файлів зі сценами дитячої порнографії, перемістив зі свого мобільного телефону «Xiaomi», моделі М1804С3СG, та невстановленого слідством технічного засобу, за допомогою яких попередньо виготовив зазначену продукцію, на свій ноутбук марки «ASUS», моделі «Х52N», 38 об`єктів у вигляді фото-, відео файлів, які містять сцени сексуального характеру між ОСОБА_9 і ОСОБА_10 та відносяться до дитячої порнографії, для особистого перегляду без мети збуту чи розповсюдження та зберігав їх до моменту вилучення працівниками поліції.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вироки судів і закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_9 .
Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник вказує, що апеляційний суд, скасувавши вирок суду першої інстанції в частині та ухваливши у цій частині новий вирок, допустив неправильне застосування положень статей 407, 418 та 420 КПК України. На його думку, у випадку скасування вироку суду першої інстанції, навіть частково, суд апеляційної інстанції був зобов`язаний ухвалити власний вирок у повному обсязі, а не лише в частині. Вважає, що ухвалення апеляційним судом нового вироку лише щодо окремих епізодів обвинувачення створило ситуацію правової невизначеності, за якої одночасно існують два судових рішення, кожне з яких регулює різні аспекти кримінально-правових наслідків для засудженого.
Також ОСОБА_6 стверджує, що апеляційний суд, ухвалюючи новий вирок, не дотримався вимог статей 23, 94 та 404 КПК України, оскільки не здійснив безпосереднього дослідження доказів, не перевірив їх належність, допустимість та достовірність, а фактично погодився з оцінкою доказів, наданою місцевим судом. На його переконання, ухвалення нового вироку без повторного дослідження доказів свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
До того ж вказує, що суди безпідставно відмовили у задоволенні клопотань сторони захисту про повторний допит потерпілої ОСОБА_10 та у допиті у якості свідків слідчого та понятих, які проводили обшук за місцем проживання засудженого, чим порушили принцип змагальності та диспозитивності судового процесу.
Крім того, захисник наполягає на тому, що кримінальне провадження підлягало закриттю на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку із закінченням строків досудового розслідування. Указує, що суди попередніх інстанцій помилково визначили момент набуття ОСОБА_9 статусу підозрюваного. На його думку, такий статус останній набув не 29.12.2021 після вручення письмового повідомлення про підозру, а значно раніше - з моменту фактичного затримання працівниками поліції 08.11.2021 або найпізніше з моменту внесення відомостей до ЄРДР 09.11.2021.
Вказує, що протокол обшуку від 09.11.2021 та ряд інших доказів, які є похідними від нього, є недопустимим доказами, оскільки жодної правової підстави для проведення невідкладного обшуку не було, а слідчий, який його проводив, не мав повноважень, відтак обшук проведений незаконно.
В запереченнях прокурор, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, просить відмовити у її задоволенні.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 доводи касаційної скарги підтримав.
Прокурор та представники потерпілих ОСОБА_7 , ОСОБА_8 просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що не погоджуючись із визнанням винуватості ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень, сторона захисту оспорює правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження, наводить власну оцінку доказам, відмінну від оцінки, що надав суд першої інстанції.
Фактичні обставини кримінального провадження були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій і вони перегляду у касаційному порядку, відповідно до вимог ч. 1 ст. 438 КПК України, не підлягають. Невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження є підставою для скасування чи зміни судових рішень в апеляційному порядку, згідно положень ст. 409 КПК України.
В основу вироку місцевий суд обґрунтовано поклав, зокрема, показання неповнолітньої потерпілої ОСОБА_10 , показання свідків ОСОБА_12 та
ОСОБА_13 , протокол обшуку від 09 листопада 2021 року; висновки судово-медичних експертиз № 120 та № 121 від 08 грудня 2021 року; протокол огляду ноутбука ASUS X52N від 22 грудня 2021 року, під час якого виявлено фото- та відеоматеріали порнографічного характеру; висновок судової комп`ютерно-технічної експертизи № СЕ-19/102-21/18239-КТ від 24 грудня 2021 року; висновок судової мистецтвознавчої експертизи № СЕ-19/102-22/82-МЗ від 17 січня 2022 року; протокол освідування ОСОБА_9 від 30 грудня 2021 року; висновок судової портретної експертизи № СЕ-19/102-22/1862-ФП від 24 березня 2022 року; висновок судової психологічної експертизи № 2075/2085/22-21 від 20 травня 2022 року; протокол про результати здійснення оперативно-технічних заходів від
17 лютого 2022 року.
Слід зазначити, що висновок суду апеляційної інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. ч. 3, 4 ст. 152, ч. ч. 1, 3 ст. 301-1 КК України, відповідає доказам, зібраним у встановленому законом порядку, дослідженим у судовому засіданні, належно оцінених судом і є обґрунтованим.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, сторона захисту стверджувала про недопустимість доказів, якими суд першої інстанції обґрунтував вину ОСОБА_9 , з підстав отримання їх із порушенням встановленого КПК України порядку проведення процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
Критерії визнання доказів недопустимими обумовлюють диференційований порядок вирішення питання щодо їх недопустимості: під час будь-якого судового розгляду у разі встановлення очевидної недопустимості доказу (ч. 4 ст. 87, ч. 2 ст. 89 КПК України) - у випадках, коли такі докази, отримані внаслідок істотного та очевидного порушення прав та свобод людини і їх недопустимість обумовлена такими обставинами, які у будь-якому випадку не можуть бути усунуті в ході подальшого судового розгляду; у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті (ч. 1 ст. 89 КПК України) - якщо при отриманні доказів допущено процесуальні порушення, які тягнуть інші порушення прав людини та потребують оцінки на підставі всієї сукупності доказів, що зумовлюють сумніви у достовірності здобутих відомостей та суд має вирішити питання щодо можливості усунення вказаного сумніву на підставі сукупності інших зібраних допустимих доказів.
Суд апеляційної інстанції належним чином перевірив доводи апеляційних скарг захисника ОСОБА_6 і обвинуваченого ОСОБА_9 та спростував їх посилання стосовно істотних порушень вимог кримінального процесуального закону допущених, на думку сторони захисту, під час дослідження доказів та при їх оцінці судом першої інстанції.
Водночас, слід зазначити, що п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Вказане положення становить підґрунтя для регламентації цього принципу в національному законодавстві.
Згідно із ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Цей конституційний принцип презумпції невинуватості майже аналогічно закріплено безпосередньо в тексті закону України про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 2 КК України), а також відображено у кримінальному процесуальному законі (ст. 7 та ч. 1 ст. 17 КПК України). Отже, згідно з чинним законодавством винуватість особи може бути встановлено лише обвинувальним вироком суду.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди під час оцінки доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).
Відповідно до ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
При цьому обвинувальний вирок може бути ухвалений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
В оскаржуваних рішеннях судами першої і апеляційної інстанцій наведено переконливі аргументи, чому вони визнали обвинувачення доведеним поза розумним сумнівом, та чому не взяли до уваги те пояснення події, що надала сторона захисту.
Цей стандарт у цьому кримінальному провадженні, на думку колегії суддів касаційного суду, було дотримано.
З урахуванням наведеного, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів та вважає, що у цьому кримінальному провадженні було дотримано принцип презумпції невинуватості, а сторона обвинувачення довела поза розумним сумнівом допустимими й достатніми доказами винуватість ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. ч. 3, 4 ст. 152, ч. ч. 1, 3 ст. 301-1 КК України.
Відповідно до вимог ст. 404 КПК України, апеляційний суд детально перевірив викладені, крім іншого, в апеляційній скарзі захисника ОСОБА_6 доводи, які є аналогічними за своїм змістом доводам його касаційної скарги, та обґрунтовано визнав їх безпідставними, із зазначенням відповідних мотивів прийнятого рішення.
Доводи касаційної скарги про помилкове визначення судами моменту набуття
ОСОБА_9 статусу підозрюваного та про необхідність закриття кримінального провадження щодо нього на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України є безпідставними.
Так, згідно положень п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України кримінальне провадження підлягає закриттю, якщо після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений ст. 219цього Кодексу, крім випадку повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров`я особи.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 29 грудня 2021 року ОСОБА_9 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 152, ч. 1 ст. 155 КК України.
За змістом статей 42, 276-278 КПК України особа набуває статусу підозрюваного з моменту повідомлення їй про підозру в порядку, передбаченому цим Кодексом, або з моменту її затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому внесення відомостей до ЄРДР чи проведення щодо особи процесуальних дій не свідчить про набуття нею статусу підозрюваного.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про дотримання строку досудового розслідування та відповідно відсутність підстав для закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Крім цього, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 29 грудня 2021 року, ОСОБА_9 було затримано в цей же день, о 17 год 30 хв., на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 29.12.2021 про застосування щодо нього запобіжного заходу у виді тримання під вартою.
Щодо доводів касаційної скарги про незаконність проведення обшуку житла ОСОБА_9 та недопустимість отриманих у результаті його проведення доказів колегія суддів зазначає таке.
Як слідує зі змісту касаційної скарги, сторона захисту стверджує про незаконність проведеного 09.11.2021 обшуку та недопустимість протоколу цієї слідчої дії й усіх похідних від нього доказів.
Разом із тим аналогічні доводи були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який надав їм належну правову оцінку та обґрунтовано визнав безпідставними.
Як встановлено судами, обшук було проведено в порядку ч. 3 ст. 233 КПК України у зв`язку з наявністю невідкладного випадку, пов`язаного із необхідністю збереження речових доказів. Після проведення цієї слідчої дії слідчий невідкладно звернувся до слідчого судді з відповідним клопотанням, яке було задоволено ухвалою від 09.11.2021. При цьому слідчий суддя визнав правомірними дії слідчого та надав дозвіл на проведення обшуку, а ухвалою від 24.11.2021 додатково роз`яснив мотиви прийнятого рішення.
Перевіряючи вказаний довід сторони захисту, апеляційний суд правильно врахував правові висновки, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 07 жовтня 2024 року (справа
№ 466/525/22, провадження № 51-7310 кмо23) щодо можливості проведення невідкладного обшуку у випадках існування реальної загрози втрати або знищення речових доказів та дійшов обґрунтованого висновку про законність проведення цієї слідчої дії.
Щодо проведення обшуку неуповноваженою особою, оскільки, на думку захисника, начальник слідчого відділення був відсутній на робочому місці посеред ночі, слід зауважити, що в матеріалах кримінального провадження наявна постанова про групу слідчих, до складу якої входить слідчий ОСОБА_14 (т. 2 а. п. 231). Твердження ОСОБА_6 про те, що начальник слідчого відділу посеред ночі був відсутній є виключно припущенням.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що протокол обшуку від 09 листопада 2021 року (т. 2 а. п. 235-240) та отримані внаслідок його проведення докази є належними і допустимими та відповідно відсутні підстави для застосування доктрини «плодів отруєного дерева».
Крім того, Суд вважає, що доводи захисника про порушення права на захист та принципу змагальності сторін у зв`язку з відмовою судів попередніх інстанцій у задоволенні клопотання про допит слідчого та понятих є безпідставними з огляду на наступне.
Так, відмовляючи у задоволенні клопотання сторони захисту про допит слідчого ОСОБА_14 та понятих ОСОБА_15 і ОСОБА_16 , яке було мотивовано необхідністю встановлення обставин набуття ОСОБА_9 статусу підозрюваного та часу його фактичного затримання, суди обгрунтовано виходили із того, що слідчий не є належним джерелом доказів щодо таких обставин, оскільки його допит фактично був би спрямований на оцінку власних процесуальних дій, а поняті були залучені виключно для засвідчення порядку проведення обшуку та не є особами, яким могли бути відомі обставини, про які зазначено у клопотанні.
За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що допит зазначених осіб не був необхідним для встановлення обставин кримінального провадження, а відмова суду першої інстанції у задоволенні відповідного клопотання не свідчить про порушення права на захист чи принципу змагальності сторін.
До того ж, не є слушними доводи сторони захисту щодо порушення права на захист у зв`язку з відмовою суду у повторному допиті неповнолітньої потерпілої ОСОБА_10 .
Вирішуючи питання про доцільність її повторного допиту, суд першої інстанції врахував не лише права сторони захисту, а й необхідність забезпечення найкращих інтересів дитини, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
При цьому судом було взято до уваги висновки спеціалістів та експертів щодо психологічного стану неповнолітньої потерпілої, які свідчили про ризик негативного впливу повторного відтворення обставин сексуального насильства на її психічне здоров`я та можливість ретравматизації.
Апеляційний суд також установив, що неповнолітня потерпіла ОСОБА_10 була допитана судом за участю захисника обвинуваченого, який мав можливість реалізувати процесуальні права сторони захисту під час проведення цієї процесуальної дії. Крім того, після проведення допиту обвинуваченому
ОСОБА_9 було надано можливість ознайомитися із його технічним записом, однак від ознайомлення він відмовився, про що містяться відповідні відомості в матеріалах кримінального провадження.
За таких обставин, касаційний суд погоджується, що відмова у повторному допиті неповнолітньої потерпілої ОСОБА_10 була зумовлена необхідністю захисту її психічного здоров`я та запобігання повторній травматизації, а тому не свідчить про порушення права засудженого на захист чи гарантій справедливого судового розгляду.
Безпідставними є й доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд був зобов`язаний повторно дослідити всі докази у кримінальному провадженні через ухвалення нового вироку.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України повторне дослідження доказів здійснюється лише за наявності передбачених законом підстав.
Сам факт ухвалення нового вироку не означає обов`язку суду апеляційної інстанції повторно досліджувати весь обсяг доказів, які вже були безпосередньо досліджені місцевим судом.
Як убачається з вироку апеляційного суду, клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів було розглянуто, після чого суд навів мотиви відмови у його задоволенні, пославшись на положення ч. 3 ст. 404 КПК України та практику Верховного Суду.
Таким чином, апеляційний суд діяв у межах наданих йому законом повноважень.
Крім того, не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не мав права скасовувати вирок місцевого суду лише в частині та ухвалювати в цій частині новий вирок.
Таке твердження суперечить змісту п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК України, якою передбачено право апеляційного суду скасувати вирок повністю або частково та ухвалити новий вирок.
Висновок сторони захисту про необхідність повного скасування вироку суду першої інстанції та викладення всіх його положень у новому вироку не ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону.
Апеляційний суд належним чином реалізував свої повноваження, усунувши допущені місцевим судом помилки щодо правової кваліфікації окремих епізодів кримінальних правопорушень та призначення покарання, залишивши без змін інші висновки, законність і обґрунтованість яких не викликала сумнівів, при цьому не було допущено порушень вимог статей 407, 418 та 420 КПК України.
Отже, істотних порушень кримінального процесуального закону та норм матеріального права, які були б підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, не встановлено, тому касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає.
Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.
Як слідує із формулювання обвинувачення, визнаного місцевим судом доведеним за епізодом від 26 червня 2018 року, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, ОСОБА_9 вчинив щодо малолітньої потерпілої ОСОБА_10 дії сексуального характеру, пов`язані із вагінальним, анальним та оральним проникненням в її тіло.
Разом з цим, апеляційний суд безпідставно кваліфікував дії ОСОБА_9 за цим епізодом, як згвалтування, вчинене повторно.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни вироку апеляційного суду шляхом виключення з його мотивувальної частини по епізоду від 26 червня 2018 року за ч. 4 ст. 152 КК України щодо потерпілої ОСОБА_10 посилання на вчинення кримінального правопорушення повторно, що не впливає на призначене ОСОБА_9 покарання.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Суд