ПОСТАНОВА
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , захисників ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , засудженого (відеоконференція) ОСОБА_8 , розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на вирок Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 липня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 24 листопада 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62025240010000182 за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Кам`янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області вироком від 16 липня 2025 року визнав ОСОБА_8 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Згідно з вироком ОСОБА_8 , проходячи військову службу за призовом під час мобілізації, згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 12.01.2025 на посаді курсанта навчального взводу навчального курсу школи загальновійськової підготовки військової частини НОМЕР_1 , будучи військовослужбовцем, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, порушуючи військову дисципліну, маючи намір тимчасово ухилитись від несення обов`язків військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов`язків, в умовах воєнного стану, без поважних причин та дозволу командування військової частини НОМЕР_1 12.01.2025, близько 17:00, більш точний час досудовим розслідуванням не встановлений, самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , що розташована в АДРЕСА_2 , та вибув за місцем свого проживання в АДРЕСА_3, де перебував до 09:00 08.03.2025.
Зазначеними умисними діями, які виразились у самовільному залишенні військової частини військовослужбовцем без поважних причин тривалістю понад три доби, вчиненому в умовах воєнного стану, ОСОБА_8 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України.
Хмельницький апеляційний суд ухвалою від 24 листопада 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 залишив без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження за відсутністю складу кримінального правопорушення.
На обґрунтування своїх доводів захисник зазначає, що суд першої інстанції проігнорував той факт, що засуджений має особисті релігійні переконання, несумісні із виконанням військового обов`язку, і відповідно до ст. 35 Конституції України має право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою.
Посилаючись на практику ЄСПЛ, зазначає, що ОСОБА_8 належить до Релігійного об`єднання Свідків Єгови, і їх віровчення не дозволяють їм виконувати будь-яку військову службу, навіть якщо вона не пов`язана з використанням зброї.
Захисник вважає, що суди неправильно визначили статус засудженого ОСОБА_8 як військовослужбовця, оскільки він не надавав згоди на набуття такого статусу і відмовляється від нього з мотивів совісті. За таких обставин він не є суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 407 КК України.
Навіть якщо відмова від військової служби є неправомірною, то умисел був спрямований на порушення порядку мобілізації (ст. 336 КК України), а не порушення порядку несення військової служби (ст. 407 КК України).
Захист вважає помилковими висновки суду про можливість проходження ОСОБА_8 військової служби без зброї, оскільки це прямо суперечить його релігійним переконанням, а держава не забезпечила можливості проходження альтернативної (невійськової) служби.
За таких обставин захисник вважає, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а кримінальне провадження - закриттю за відсутності в діянні ОСОБА_8 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.
Прокурор подав заперечення на касаційну скаргу захисника, у якому вказує про законність оскаржуваних судових рішень і просить залишити їх без змін.
Позиції учасників судового провадження
Захисники та засуджений підтримали подану касаційну скаргу.
Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги сторони захисту.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно з вимогами ч. 1, 2 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися положеннями статей 412-414 цього Кодексу.
За приписами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Перевіривши кримінальне провадження в касаційному порядку в межах доводів поданої касаційної скарги, колегія суддів вбачає, що вказаних вимог закону суди дотрималися.
Стосовно доводів касаційної скарги про незаконність оскаржуваних судових рішень, то за своїм змістом сторона захисту не заперечує факту того, що ОСОБА_8 в умовах воєнного стану самовільно залишив військову частину, однак не погоджується з тим, що останній набув статусу військовослужбовця, оскільки він не надавав згоди на набуття такого статусу і відмовляється від нього з мотивів совісті. За таких обставин він, на думку сторони захисту, не є суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 407 КК України.
Однак колегія суддів Верховного Суду не вбачає такі доводи переконливими.
За змістом п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII від 25 березня 1992 року, початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) ІНФОРМАЦІЯ_3 або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідних підрозділів розвідувальних органів України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
Таким чином, закон не пов`язує початок проходження військової служби і, відповідно, набуття статусу військовослужбовця з наданням згоди особою на набуття такого статусу.
Судом встановлено і стороною захисту не заперечується, що ОСОБА_8 , який призваний під час мобілізації, прибув з ІНФОРМАЦІЯ_2 й наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12 січня 2025 року № 13 з 12 січня 2025 року зарахований до списків особового складу військової частини на всі види забезпечення, а на котлове забезпечення (норма № 1-загальновійськова) - з обіду 13 січня 2025 року.
Таким чином, саме з 12 січня 2025 року ОСОБА_8 набув статусу військовослужбовця і став суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.
Стосовно посилань у скарзі сторони захисту на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, оскільки ОСОБА_8 має особисті релігійні переконання, несумісні із виконанням військового обов`язку, тому він не міг бути призваний на військову службу, що виключає можливість притягнення його до кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 407 КК України, то вони також не вбачаються обґрунтованими.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_8 , проходячи військову службу за призовом під час мобілізації, будучи військовослужбовцем, в умовах воєнного стану, без поважних причин та дозволу командування військової частини 12 січня 2025 року самовільно залишив розташування військової частини і вибув за місцем свого проживання.
В судовому засіданні суду першої інстанції засуджений ОСОБА_8 вину не визнав і відмовився давати показання.
Сторона захисту під час розгляду справи наполягала на тому, що самовільне залишення ОСОБА_8 розташування військової частини НОМЕР_1 було пов`язане із його належністю до релігійного об`єднання Свідків Єгови, віровчення яких не дозволяє йому виконувати будь-яку військову службу. На підтвердження своєї позиції надали довідку від 08 січня 2025 року № 420, згідно з якою ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 17 травня 2008 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови.
Відхиляючи доводи сторони захисту в цій частині суди першої та апеляційної інстанції, посилаючись на положення Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, вказали, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби, і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
Питання про можливість відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації у зв`язку із релігійними або іншими переконаннями, на чому за змістом скарги наполягає сторона захисту, було предметом вирішення об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
У постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24, провадження № 51-603кмо25) об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду зробила висновок, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях.
У цій постанові об`єднана палата зазначила, що право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 статті 35 Конституції України, ч. 3 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і ч. 2 ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним і точним, щоб захистити особу від свавілля.
Об`єднана палата Касаційного кримінального суду також вказала, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Адже українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація.
У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.
Тому об`єднана палата констатувала, що законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету.
За таких обставин, доводи касаційної скарги сторони захисту в цій частині колегія суддів Верховного Суду вбачає безпідставними, а висновок судів про те, що ОСОБА_8 набув статусу військовослужбовця і є суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, - обґрунтованим.
Крім цього, ухвалами Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19 січня 2026 року (справа № 459/2030/24, провадження № 51-2079 км25) та від 03 березня 2026 року (справа № 689/2280/23, провадження № 51-1706 км25) кримінальні провадження передавались на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК України. Рішення суд мотивував наявністю виключної правової проблеми, яка зумовлена відсутністю належного законодавчого механізму реалізації права на альтернативну (невійськову) службу, що зачіпає фундаментальні права особи й не може тлумачитися як підстава для притягнення до відповідальності.
Ухвалами Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року та від 29 квітня 2026 року відповідно кримінальні провадження були повернуті на розгляд колегій суддів Касаційного кримінального суду для подальшого розгляду.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що об`єднана палата у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24) дійшла висновку, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях, а такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації.
Також у цьому провадженні ухвалою Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 25 травня 2026 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_8 також було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 червня 2026 року кримінальне провадження було повернуто на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду для подальшого розгляду. У своїй ухвалі Велика Палата Верховного Суду вкотре вказала на відсутність виключної правової проблеми і врегульованість спірного питання в указаному вище висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
Посилання сторони захисту на те, що умисел ОСОБА_8 був направлений на ухилення від мобілізації і його діяння повинні кваліфікуватись за ст. 336 КК України, також не вбачаються вмотивованими, оскільки ОСОБА_8 , вже будучи мобілізованим і розпочавши проходження військової служби, набувши статусу військовослужбовця, самовільно залишив військову частину, відповідальність за що встановлена саме статтею 407 КК України.
Апеляційний суд, переглянувши кримінальне провадження в межах, визначених ст. 404 КПК України, належним чином розглянув доводи апеляційної скарги захисника, які здебільшого аналогічні доводам касаційної скарги, дав на них вичерпні відповіді та вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених вимог. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
З огляду на викладене й керуючись положеннями статей 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд