ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 320/12884/25

I.І Стислий виклад обставин звернення до суду та наведених заявником обґрунтувань

1. У березні 2025 року ОСОБА_1 (далі - також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України (далі - також ФТІМС НАН України, Інститут, відповідач), у якому, з урахуванням уточненого адміністративного позову, просив:

- визнати протиправним та скасувати з 05 березня 2025 року пункт 1 наказу Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України від 05 березня 2025 року № 32 «Про проведення чергової атестації наукових працівників» про затвердження складу атестаційної комісії, що не відповідає вимогам пункту 11 постанови Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 року № 1475 «Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників» та не виключає конфлікт інтересів, який міг би вплинути на рішення атестаційної комісії при формуванні складу атестаційних комісій (далі - також спірний, оскаржений наказ);

- визнати протиправними дії Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України щодо ненадання відповіді по суті заяви ОСОБА_1 від 10 березня 2025 року вх. № 16 про зміну складу атестаційної комісії, як такі, що порушують вимоги статей 15 та 19 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян».

2. В обґрунтуванні підстав позову наводились аргументи про те, що визначений спірним наказом склад атестаційної комісії прямо впливає на результати атестації позивача як наукового працівника, призводить до порушення вимог законодавства та викликає конфлікт інтересів при формуванні складу атестаційної комісії, що, на думку позивача, неминуче призведе до неправильних висновків атестаційної комісії.

I.II Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Київський окружний адміністративний суд постановив ухвалу від 16 грудня 2025 року, якою провадження у справі закрив на підставі пункту першого частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки, за висновками суду, цю справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

4. Зазначена ухвала залишена без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2026 року.

5. Констатуючи наявність передбачених процесуальним законом підстав для закриття провадження у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що у спірних правовідносинах відповідач не діяв як суб`єкт владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, а спір випливає із трудових відносин приватноправового характеру, у зв`язку з чим він повинен вирішуватись за правилами цивільного судочинства.

I.IІІ Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. Не погоджуючись із вищевказаними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій, покликаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

7. Скаржник наполягає на тому, що утворена спірним наказом відповідача у визначений законом спосіб атестаційна комісія є суб`єктом владних повноважень без статусу юридичної особи, яка наділена певним обсягом адміністративних повноважень й виконує вимоги нормативно - правових актів при оформленні своїх рішень.

8. У касаційній скарзі акцентується увага на тому, що відповідач є державною неприбутковою установою, яка фінансується за рахунок бюджетних коштів, й у спірних відносинах, затверджуючи склад атестаційної комісії, виконує публічно - владні управлінські функції, оскільки його рішення, зокрема, щодо формування складу зазначених комісій, є обов`язковими для працівників та впливають на їх права у процедурі проходження атестації та на результати державної атестації в цілому.

9. У зв`язку з вищенаведеним, позивач вважає, що спір у справі, яка розглядається, належить до юрисдикції адміністративних судів на підставі пункту 9 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України як спір стосовно оскарження рішень атестаційних комісій, у тому числі під час їх формування.

10. За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій не врахували того, що результати атестації наукових працівників належать до вихідних даних, які використовуються для державної атестації наукових установ та планування обсягу видатків державного бюджету на забезпечення їх діяльності згідно з статтею 11 Закону України від 26 листопада 2015 року № 848-VIII «Про наукову і науково-технічну діяльність».

11. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, позивач твердить і про те, що суди попередніх інстанцій не врахували викладені у постанові від 16 серпня 2023 року у справі № 344/10191/21 висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах з питання юрисдикції спорів у такій категорії справ, у якій ухвалені оскаржені судові рішення.

12. Матеріали касаційної скарги та ухвала про відкриття касаційного провадження у цій справі були отримані відповідачем через його електронний кабінет, однак відзив від нього не надійшов, що відповідно до частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку.

13. Згідно з довідкою Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України від 13 січня 2025 року № 5-К, позивач, будучи кандидатом технічних наук, дійсно працює за основним місцем роботи у Фізико-технологічному інституті металів та сплавів НАН України: з 04 грудня 2013 року (наказ від 04 грудня 2013 року № 148-к) по 01 червня 2015 року на посаді наукового співробітника у відділі термометрії та фізико-хімічних досліджень; з 02 червня 2025 року (наказ від 02 червня 2025 року № 84-к) по 30 квітня 2016 року на посаді старшого наукового співробітника відділу термометрії та фізико-хімічних досліджень за результатами атестації; з 01 травня 2016 року (наказ від 29 квітня 2016 року № 59-к) по теперішній час на посаді старшого наукового співробітника у відділі безперервного лиття та деформаційних процесів.

14. Стаж роботи в установі НАН України станом на 01 січня 2025 року складає 11 років.

15. 10 березня 2025 року позивач звернувся до в.о. директора ФТІМС НАН України член-кореспондента Анатолія Нарівського із заявою (вх. № 16) про зміну складу атестаційної комісії з атестації співробітників відділу безперервного лиття та деформаційних процесів відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 року № 1475 «Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників», у якій просив виконати вимоги пункту 11 вказаної постанови Уряду щодо необхідності усунення конфлікту інтересів шляхом виключення зі складу комісії з атестації співробітників зазначеного відділу ОСОБА_2 , ОСОБА_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зі зміною їх на інших осіб, які не є співробітниками відділу безперервного лиття та деформаційних процесів Інституту. У випадку невиконання таких вимог просив надати належним чином завірений наказ Інституту для оскарження його в судовому порядку. Просив також надати відповідь на руки.

16. У відповідь на вказану заяву позивача відповідач листом від 11 березня 2025 року № 87/01/96 «Про зміну складу атестаційної комісії» повідомив, що у ФТІМС НАН України немає особи, яка б працювала на посаді в.о. директора.

17. Дослідивши наявну в матеріалах справи копію оскарженого наказу від 05 березня 2025 року № 32, суд з`ясував, що відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 6 і частини першої статті 29 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» та керуючись Положенням про атестацію наукових працівників, на виконання розпорядження Президії НАН України від 08 жовтня 2024 року № 555 «Про проведення чергової атестації наукових працівників установ НАН України», наказано, зокрема, затвердити склад комісії для проведення атестації наукових працівників на підставі рішення Вченої ради Інституту - протоколу від 04 березня 2025 року № 2 (пункт 1 наказу).

18. Не погоджуючись із таким наказом у вищезазначеній частині, позивач оскаржив його до адміністративного суду.

ІV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

19. У пунктах 12, 16, 20, 23, 29 статті 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» наведені такі основні терміни та їх визначення, зокрема:

наукова діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання нових знань та (або) пошук шляхів їх застосування, основними видами якої є фундаментальні та прикладні наукові дослідження;

науково-організаційна діяльність - діяльність, спрямована на методичне, організаційне забезпечення та координацію наукової, науково-технічної та науково-педагогічної діяльності науковий працівник - вчений, який має вищу освіту не нижче другого (магістерського) рівня, відповідно до трудового договору (контракту) професійно провадить наукову, науково-технічну, науково-організаційну, науково-педагогічну діяльність та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації у випадках, визначених законодавством;

наукова (науково-дослідна, науково-технологічна, науково-технічна, науково-практична) установа (далі - наукова установа) - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, утворена в установленому законодавством порядку, для якої наукова та (або) науково-технічна діяльність є основною;

основна діяльність наукових установ - проведення фундаментальних досліджень, прикладних наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок, надання науково-технічних послуг, проведення наукової і науково-технічної експертизи, підготовка наукових кадрів, розвиток і збереження наукової інфраструктури;

20. Правовий статус наукових установ, порядок їх створення, діяльності, ліквідації або реорганізації визначає стаття 7 цього ж Закону, за змістом частин першої, другої та одинадцятої якої в Україні діють наукові установи державної, комунальної та приватної форм власності, які мають рівні права у здійсненні наукової, науково-технічної та інших видів діяльності.

Наукова установа діє на підставі статуту (положення) чи іншого установчого документа, що затверджуються в установленому порядку. Наукова установа є юридичною особою та може мати статус неприбуткової організації.

Утворення, реорганізація та ліквідація державних наукових установ здійснюються в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Національна академія наук України, національні галузеві академії наук утворюють, реорганізують, ліквідують наукові установи, що перебувають у їх віданні, з урахуванням норм Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу».

Управління науковою установою здійснює її керівник або інший орган, визначений статутом чи іншим установчим документом.

21. Державними науковими установами у розумінні частини першої статті 8 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» є наукові установи, засновані на державній власності.

22. Згідно з положеннями пунктів 1, 3 частини першої статті 9 зазначеного Закону керівник наукової установи: вирішує питання провадження науковою установою діяльності відповідно до статутних завдань; видає відповідно до своєї компетенції накази і розпорядження.

23. За правилами пункту 3 частини четвертої статті 6 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» науковий працівник зобов`язаний проходити в установленому порядку атестацію на відповідність займаній посаді.

24. Частинами першою, другою статті 29 вказаного Закону передбачено, що атестація наукових працівників проводиться в наукових установах не рідше одного разу на п`ять років з метою:

1) оцінювання рівня професійної підготовки наукового працівника, результативності його роботи;

2) визначення відповідності кваліфікації наукового працівника займаній посаді;

3) виявлення перспективи використання здібностей наукового працівника, стимулювання підвищення його професійного рівня;

4) визначення потреби в підвищенні кваліфікації, професійній підготовці наукового працівника.

Положення про атестацію наукових працівників розробляється Національною радою України з питань розвитку науки і технологій та затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері наукової і науково-технічної діяльності.

25. На виконання вказаних норм Кабінет Міністрів України постановою від 13 серпня 1999 року № 1475 затвердив Положення про атестацію наукових працівників (застосовується судом в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин, з відповідними змінами).

26. Абзац перший пункту 11, абзаці перший, другий пункту 22, пункти 23 та 24 зазначеного Положення містять таке правове регулювання.

Для організації та проведення атестації наукових працівників розпорядчим документом керівника наукової установи за погодженням з вченою радою наукової установи утворюється одна або кілька атестаційних комісій у складі голови, секретаря і членів атестаційної комісії. Головою атестаційної комісії, як правило, є заступник керівника наукової установи.

Якщо за результатами атестації наукового працівника визнано таким, що не відповідає займаній посаді, комісія може рекомендувати керівнику наукової установи перевести працівника за його згодою на іншу посаду чи роботу, що відповідає його професійному рівню, або направити на навчання з подальшою (не пізніше ніж через рік) повторною атестацією. Рекомендації комісії з відповідним обґрунтуванням доводяться до відома працівника у письмовій формі.

У разі незгоди наукового працівника з переведенням на іншу посаду або неможливості його переведення на іншу посаду трудовий договір з ним розривається відповідно до пункту 2 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Рішення щодо результатів атестації може бути оскаржене науковим працівником керівнику наукової установи протягом одного місяця з дня його прийняття, що не зупиняє його виконання.

На підставі скарги керівник наукової установи має право подати атестаційну справу наукового працівника на повторний розгляд атестаційної комісії та за погодженням з вченою радою наукової установи змінити склад атестаційної комісії.

Рішення керівника наукової установи про розірвання трудового договору (контракту) з науковим працівником за результатами атестації може бути оскаржене працівником відповідно до законодавства про порядок розгляду індивідуальних трудових спорів або у судовому порядку.

27. Повноваження суб`єктів державного регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності регламентовані відповідними статтями розділу IV Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», які визначають повноваження: Верховної Ради України у сфері наукової і науково-технічної діяльності (стаття 39), Президента України у сфері наукової і науково-технічної діяльності (стаття 40); Кабінету Міністрів України у сфері наукової і науково-технічної діяльності (стаття 41); центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері наукової і науково-технічної діяльності, та інших центральних органів виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічної діяльності (статті 42, 43); Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічної діяльності (стаття 44).

28. Стаття 61 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачає забезпечення розвитку кадрового потенціалу сфери наукової і науково-технічної діяльності як одну з форм та методів державного регулювання та управління у науковій і науково - технічній діяльності.

29. Так, пункт 5 частини першої вищенаведеної статті містить норми про те, що з метою постійного поновлення інтелектуального потенціалу суспільства, розвитку та поширення наукової і технічної культури, розвитку новаторства, сприяння творчості працівників сфери наукової та науково-технічної діяльності держава запроваджує систему атестації наукових кадрів, сприяє визнанню документів про вищу освіту, наукових ступенів та вчених звань на міжнародному рівні.

30. Правові, організаційні та фінансові засади функціонування системи професійного розвитку працівників визначає Закон України від 12 січня 2012 року № 4312-VI «Про професійний розвиток працівників».

31. Частинами першою, третьою статті 3 цього Закону встановлено, що державне управління у сфері професійного розвитку працівників здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері праці, трудових відносин та зайнятості населення, центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади відповідно до їх повноважень.

Безпосереднє управління у сфері професійного розвитку працівників здійснюють роботодавці шляхом організації професійного навчання працівників, їх атестації.

32. За приписами частини першої статті 4 Закону України «Про професійний розвиток працівників» основними напрямами діяльності роботодавців у сфері професійного розвитку працівників є, зокрема, визначення періодичності атестації працівників та організація її проведення.

33. Атестація проводиться за рішенням роботодавця, яким затверджуються положення про проведення атестації, склад атестаційної комісії, графік проведення атестації. Інформація про проведення атестації доводиться до відома працівників не пізніше ніж за два місяці до її проведення (частина четверта статті 11 вищезгаданого Закону).

34. У частинах першій, третій, четвертій Закону України «Про професійний розвиток працівників» містяться норми про те, що атестаційна комісія приймає рішення про відповідність або невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі.

У разі прийняття рішення про невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі комісія може рекомендувати роботодавцеві перевести працівника за його згодою на іншу посаду чи роботу, що відповідає його професійному рівню, або направити на навчання з подальшою (не пізніше ніж через рік) повторною атестацією. Рекомендації комісії з відповідним обґрунтуванням доводяться до відома працівника у письмовій формі.

У разі відмови працівника від переведення на іншу посаду чи роботу, що відповідає його кваліфікаційному рівню, або від професійного навчання за рахунок коштів роботодавця роботодавець за результатами атестації має право звільнити працівника відповідно до Кодексу законів про працю України.

Результати атестації можуть бути оскаржені працівником у порядку, встановленому законодавством.

V.I Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

35. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

36. Згідно з частинами першою, другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

37. Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, та доводів касаційної скарги, які зумовили відкриття касаційного провадження у справі, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і дотримання ними норм процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам, викладеним у скарзі та відзиві на неї, Верховний Суд виходить з такого.

38. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

39. За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та його спрямування на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб саме у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

40. Правила визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ містяться у статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, пункт 5 частини першої встановлює, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

41. При цьому, за визначенням термінів, які наводяться у пунктах 1, 2 та 7 статті 4 цього ж Кодексу, адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

42. Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

43. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

44. Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

45. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

46. Велика Палата неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

47. Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.

48. Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника. Така правова позиція міститься, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23.

49. Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

50. У справі, що розглядається, позивач оскаржив пункт 1 наказу Фізико-технологічного інституту металів та сплавів Національної академії наук України від 05 березня 2025 року № 32 «Про проведення чергової атестації наукових працівників», яким затверджений склад атестаційної комісії.

51. Суд підкреслює, що за своїм правовим статусом Фізико-технологічний інститут металів та сплавів Національної академії наук України є установою, для якої наукова та (або) науково-технічна діяльність є основною, й не належить до жодного з визначених законом суб`єктів державного регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності, державного управління у сфері професійного розвитку працівників.

52. Оскаржений наказ, виходячи з аналізу норм, наведених у розділі ІV цієї постанови Верховного Суду, є результатом діяльності керівника державної наукової установи у сфері професійного розвитку працівників й спрямований на забезпечення організації атестації наукових працівників такої установи з метою, зокрема, оцінювання рівня їх професійної підготовки, результативності роботи, визначення відповідності їх кваліфікації займаній посаді.

53. Такий наказ не має регулюючого впливу на запроваджену державою систему атестації наукових кадрів, зокрема, не встановлює нових правил поведінки для її суб`єктів як всередині Інституту, так і поза його межами, не змінює нормативної регламентації відповідних правовідносин, виданий відповідно до існуючих норм права, які регулюють процедуру проведення атестації, з метою її організації лише для наукових працівників Інституту, тобто має локальний характер й чітко окреслені межі дії за територіальною та суб`єктною ознаками.

54. З наведеного Суд констатує, що відповідач, видаючи оспорений позивачем наказ, не здійснював жодних публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, й не надавав адміністративних послуг у спірних правовідносинах, тобто не діяв як суб`єкт владних повноважень і не набув такого статусу в розумінні норм пункту 7 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно й спір у справі, яка розглядається, не підпадає під визначення публічно - правового спору, наведене у пункті 2 частини першої цієї ж статті, й таким фактично не являється.

55. Тобто, спірний наказ не можливо класифікувати як адміністративний акт - рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки він є внутрішнім організаційно - розпорядчим документом керівника державної наукової установи, який виданий ним як роботодавцем та суб`єктом безпосереднього управління у сфері професійного розвитку працівників з метою організації атестації наукових працівників у межах такої установи.

56. З огляду на таке Суд визнає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що на цю справу не поширюється юрисдикція адміністративних судів як на справу у публічно-правовому спорі фізичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення (пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України).

57. Колегія суддів звертає увагу й на те, що атестація, зокрема, наукових працівників є одним з інструментів здійснення керівником відповідної наукової установи як роботодавцем безпосереднього управління у сфері професійного розвитку працівників з метою ефективного використання праці та забезпечення досягнення належного професійного рівня працівниками.

58. Дотримання встановленого законом порядку проведення атестації перебуває у прямому зв`язку з трудовими гарантіями та правами працівників, оскільки останні, в залежності від результатів атестації, можуть піддаватись як заохочувальним, так і дисциплінарним заходам впливу - аж до розірвання з працівником трудового договору (контракту) з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

59. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд висновує, що дії та рішення керівника наукової установи щодо організації атестації наукових працівників є такими, що вчинені (прийняті) ним як роботодавцем й охоплюються, насамперед, сферою трудових відносин, які існують між ним та працівником на підставі укладеного в установленому законом порядку трудового договору (контракту).

60. Тому й оскарження працівниками, які підлягають атестації, зазначених вище дій та рішень роботодавців, зокрема наказів про затвердження складу атестаційних комісій, обумовлено необхідність захисту прав у сфері саме трудових відносин.

61. Встановлені судами попередніх інстанцій та відображені у оскаржених судових рішеннях фактичні обставин цієї справи підтверджують, що ОСОБА_1 станом на момент виникнення спірних правовідносин працював на посаді старшого наукового співробітника у відділі безперервного лиття та деформаційних процесів у Фізико-технологічному інституті металів та сплавів Національної академії наук України і не проходив публічної служби у розумінні пункту 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України.

62. Враховуючи, вищезазначене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що на цю справу не може поширюватись юрисдикція адміністративних судів на підставі пункту 2 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби).

63. Фактичні обставини цієї справи не підтверджують підстав для поширення на неї юрисдикції адміністративних судів й на підставі інших норм статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, відповідно до пункту 9 частини першої цієї статті як на справу у спорі щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій, експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.

64. Неможливість поширення на спір у цій справі юрисдикції адміністративних судів на підставі вищенаведених норм Суд обґрунтовує тим, що в цьому конкретному випадку визначений позивачем предмет судового оскарження та наведені ним підстави позову не охоплюють рішення атестаційної комісії, яке є обов`язковим для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.

65. З вказаних підстав колегія суддів відхиляє покликання скаржника на висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 344/10191/21, як нерелевантні й такі, що сформульовані за інших фактичних обставин та у правовідносинах, які не є подібними.

66. За результатом оцінки доводів касаційної скарги щодо незгоди із висновками судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі в частині вимог про визнання протиправним та скасування пункту 1 спірного наказу Суд констатує, що такі не спростовують законності оскаржених судових рішень у наведеній частині, оскільки не доводять того, що відповідач у спірних правовідносинах діяв як суб`єкт владних повноважень, а спір між сторонами у цій справі виник у публічноправових відносинах, є публічно - правовим спором і стосується оскарження рішення, яке є адміністративним актом, прийнятим в результаті здійснення публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

67. Як можливо стверджувати з наведених у позовній заяві доводів, звернення до суду ОСОБА_1 у цьому конкретному випадку обумовлене необхідністю захисту від ймовірних негативних для нього як для наукового працівника наслідків, які можуть настати в результаті порушення встановленого законом порядку організації проведення атестації атестаційною комісією у неналежному складі. Отже у цій справі мова йде про захист саме трудових прав позивача у приватноправовому спорі, серед учасників якого відсутній суб`єкт владних повноважень, що підтверджує правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про непідсудність такого спору адміністративним судам.

68. Що ж стосується доводів касаційної скарги про помилкове поширення юрисдикції цивільних судів на спір у цій справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій Інституту щодо ненадання відповіді по суті заяви ОСОБА_1 , як такі, що порушують вимоги статей 15 та 19 Закону України «Про звернення громадян», то Суд зазначає таке.

69. Стаття 40 Конституції України закріплює за усіма право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

70. Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів регулює Закон України «Про звернення громадян».

Цей Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Такий предмет правового регулювання, цілі та завдання визначені у преамбулі до Закону України «Про звернення громадян».

71. За нормами абзацу першого частини першої статті 1 вказаного Закону громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, медіа, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

72. Отже, Конституція та закони України передбачають достатньо широке й водночас остаточно не закріплене коло суб`єктів, до яких може бути подане звернення відповідного виду, і які можуть перебувати у різному правовому статусі, зокрема, належати як до осіб публічного, так і приватного права, а також передбачають різний предмет звернення, зокрема, щодо реалізації особистих (майнових і немайнових) прав і законних інтересів.

73. Юрисдикція судових спорів у сфері охоплених Законом України «Про звернення громадян» правовідносин напряму у вказаному Законі не визначена, у зв`язку з чим для вирішення цього питання належить керуватись відповідними нормами процесуального права та виходити з конкретних фактичних обставин кожного звернення.

74. У цій справі суди з`ясували, що у поданому до Інституту зверненні у формі заяви порушувалось питання зміни складу атестаційної комісії з атестації співробітників відділу безперервного лиття та деформаційних процесів відповідно до вимог Положення про атестацію наукових працівників.

75. Заявник просив виконати вимоги пункту 11 вказаного Положення щодо необхідності усунення конфлікту інтересів шляхом виключення зі складу комісії з атестації співробітників зазначеного відділу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зі зміною їх на інших осіб, які не є співробітниками відділу безперервного лиття та деформаційних процесів Інституту.

76. У випадку невиконання таких вимог заявник просив надати належним чином завірений наказ Інституту для оскарження його в судовому порядку. Просив також надати відповідь на руки.

77. Такі обставини засвідчують, що у цій справі позивач як науковий працівник звернувся із заявою щодо реалізації своїх особистих немайнових (трудових) прав у правовідносинах приватноправового характеру й направив таке звернення, як він вважав, керівництву наукової установи як своєму роботодавцеві. При цьому, наукова установа, якій адресоване звернення, не мала правового статусу суб`єкта владних повноважень у зазначених відносинах, а заява не стосувалось питань, пов`язаних із здійсненням відповідачем публічно - владних управлінських функцій на підставі законодавства, виконання ним делегованих повноважень або надання адміністративних послуг.

78. У такому випадку відсутні ознаки публічно - правового спору, щонайменше за суб`єктним критерієм, що підтверджує правильність висновків судів попередніх інстанцій щодо неможливості розгляду справи за правилами адміністративного судочинства.

79. За змістом норм статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Спосіб захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 цього ж Кодексу, зокрема, шляхом припинення дії, яка порушує право або в інший спосіб, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

80. Частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

81. У підсумку Верховний Суд визнає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо юрисдикційної приналежності цієї справи цивільним судам за визначеними у законі критеріями розмежування предметної підсудності.

82. З урахуванням вищевказаного, суди попередніх інстанцій правильно визначили, що розгляд цієї справи належить здійснювати за правилами цивільного судочинства, у зв`язку з чим обґрунтовано закрили провадження у цій справі за наявності для цього передбачених законом правових підстав й норм процесуального права не порушили.

83. Наведені ж у касаційній скарзі доводи не містять вагомих, заснованих на об`єктивних фактах і нормах права міркувань, які б переконували у помилковості таких висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а також ставили б під сумнів законність оскаржених в касаційному порядку судових рішень.

V.IІ Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

84. За правилами пункту 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

85. Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

86. Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу у визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України межах, висновує, що така задоволення не підлягає, оскільки суди попередніх інстанцій не допустили порушення норм процесуального права та ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які скасуванню не підлягають.

Керуючись статтями 340, 341, 343, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд