ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 752/10116/24

Описова частина

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив витребувати у відповідача на його користь автомобіль марки «Porsche», модель «Cayenne», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 .

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 27 грудня 2016 року він набув у власність зазначений транспортний засіб. У 2017 році автомобілем користувалася інша особа, при цьому оригінал свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 , від 27 грудня 2016 року знаходився в автомобілі.

Згодом позивачу стало відомо, що належний йому автомобіль марки «Porsche», модель «Cayenne», було знято з реєстрації та переоформлено на невідому йому особу.

При цьому такі дії, за твердженням позивача, були вчинені без його відома та участі, жодних письмових розпоряджень чи довіреностей на відчуження транспортного засобу він не видавав, будь-яких документів щодо його відчуження не підписував.

19 червня 2017 року позивач звернувся до Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві із заявою про заволодіння належним йому транспортним засобом шляхом обману та зловживання довірою. За результатами розгляду цієї заяви 20 червня 2017 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за № 12017100040008529 та розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), яке на час звернення до суду тривало.

Позивач також зазначав, що згідно з відповіддю Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України спірний транспортний засіб неодноразово відчужувався, а його останнім зареєстрованим власником є ОСОБА_2 .

Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 15 квітня 2025 року позов задовольнив.

Витребував від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 автомобль марки «Porsche», модель «Cayenne», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 .

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що наявні правові підстави для витребування спірного транспортного засобу з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , яка є його останнім зареєстрованим власником, оскільки договір купівлі-продажу транспортного засобу від 18 січня 2017 року № 8047/2017/295885, на підставі якого відбулося первинне відчуження автомобіля марки «Porsche», модель «Cayenne», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , ОСОБА_1 не підписував, що свідчить про відсутність волевиявлення позивача на відчуження належного йому майна.

Київський апеляційний суд постановою від 12 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Коноваленко Є. О., залишив без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 квітня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Спірний транспортний засіб вибув із володіння його власника ОСОБА_1 поза його волею на підставі підробленого договору купівлі-продажу, у зв`язку з чим наявні передбачені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підстави для витребування цього майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .

Оцінюючи співвідношення прав та інтересів сторін, колегія суддів урахувала необхідність дотримання справедливого балансу між правом власності позивача та правами добросовісного набувача і дійшла висновку, що за обставин цієї справи інтереси власника, який позбувся володіння майном унаслідок протиправних дій третіх осіб, переважають інтереси добросовісного набувача, оскільки відповідно до положень статті 388 ЦК України таке майно може бути витребуване.

Водночас апеляційний суд звернув увагу на те, що відповідач як добросовісний набувач не позбавлена права на захист своїх майнових інтересів шляхом пред`явлення вимог до відчужувача спірного транспортного засобу про відшкодування збитків відповідно до статті 661 ЦК України, а також на те, що взаємні розрахунки між власником і добросовісним набувачем у разі витребування майна здійснюються у порядку, визначеному статтею 390 ЦК України.

У січні 2026 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20 та у постановах Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 133/2718/18, від 17 листопада 2021 року у справі № 755/5684/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19, від 15 січня 2025 року у справі № 208/5532/18, від 12 березня 2025 року у справі № 159/754/24, від 02 квітня 2025 року у справі № 521/18588/21, від 26 червня 2025 року у справі № 204/8858/23, від 21 липня 2025 року у справі № 750/18240/23, від 15 вересня 2025 року у справі № 401/1970/22.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що відповідно до положень статті 388 ЦК України витребування майна від добросовісного набувача можливе лише за умови доведення вибуття майна з володіння власника поза його волею, тоді як позивач не довів факту такого вибуття, зокрема незаконного заволодіння транспортним засобом.

На думку заявника, встановлення судом факту недійсності правочину не є автоматичним підтвердженням вибуття майна поза волею власника, тоді як добросовісність набувача презюмується, а у справі відсутні докази того, що відповідач знала або могла знати про незаконність відчуження автомобіля.

Крім того, спірний транспортний засіб не був викрадений, а був переданий позивачем добровільно іншій особі - ОСОБА_4 у користування, що, з урахуванням передання ключів та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, свідчить про вибуття майна з волі власника.

Посилаючись на встановлені судами обставини, відповідач вважає, що передання майна у фактичне володіння іншій особі саме собою є вибуттям майна з волі власника незалежно від мотивів такого передання, а тому у таких правовідносинах виключається можливість витребування майна у добросовісного набувача.

Власник, який добровільно передає майно іншій особі, несе ризик обрання такого контрагента, а наявність у фактичного володільця реєстраційного документа на транспортний засіб виключає можливість визнання його володіння неправомірним.

На переконання заявника, у випадку, коли річ вибула з володіння власника за його волею, навіть якщо в подальшому вона була відчужена без належних повноважень, задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача є неможливим, оскільки змішування волі на передання володіння з мотивами такого передання є неприпустимим.

Додатково заявник вказує на необхідність дотримання справедливого балансу між правами власника та добросовісного набувача, зазначаючи, що покладення негативних наслідків на добросовісного набувача, який не вчиняв жодних неправомірних дій, створює для нього надмірний індивідуальний тягар.

При цьому відповідач зазначає, що набула спірний автомобіль за відплатним договором, перевірила його правовий статус у відповідних реєстрах та сервісному центрі МВС, не знала і не могла знати про можливі порушення під час первинного відчуження, сплатила повну вартість майна та діяла добросовісно.

З огляду на викладене заявник вважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно застосували положення статті 388 ЦК України, не встановили факту вибуття майна поза волею власника та не надали належної оцінки доказам, які підтверджують добросовісність набуття спірного транспортного засобу.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Верховний Суд ухвалою від 17 лютого 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.

29 липня 2026 року матеріали справи № 752/10116/24 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 30 липня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

27 грудня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на транспортний засіб марки «Porsche», модель «Cayenne», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 , від 27 грудня 2016 року (а. с. 11).

Київський апеляційний суд постановою від 28 липня 2022 року у справі № 753/14670/19 скасував рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 листопада 2021 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , Регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві, про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту.

Ухвалюючи зазначену постанову, суд апеляційної інстанції встановив, що за заявою ОСОБА_1 20 червня 2017 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за № 12017100040008529 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України, у зв`язку з неповерненням ОСОБА_4 переданого йому у січні 2017 року у користування автомобіля марки «Porsche», модель «Cayenne», 2012 року випуску, а також що позивач не підписував договір купівлі-продажу цього транспортного засобу від 18 січня 2017 року, укладений нібито з ОСОБА_5 , що виключає наявність його волевиявлення на відчуження спірного майна (а. с. 15-19).

Згідно з висновком експертів від 28 квітня 2021 року № 34896/34897/34898/20-32, складеним за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у цивільній справі № 753/14670/19, підпис від імені ОСОБА_1 , що міститься у договорі купівлі-продажу транспортного засобу від 18 січня 2017 року № 8047/2017/295885 у розділі «Місцезнаходження і реквізити сторін» у графі «Продавець: ОСОБА_1 », виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (а. с. 20-25).

Із листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 06 березня 2024 року № 31/563А3-6449-2024 відомо, що спірний транспортний засіб марки «Porsche», модель «Cayenne», надалі неодноразово перереєстровувався на інших осіб на підставі договорів купівлі-продажу, а його останнім зареєстрованим власником є ОСОБА_2 . Перереєстрацію транспортного засобу на відповідача здійснено 09 вересня 2023 року на підставі договору купівлі-продажу № 7191/23/001970 (а. с. 34, 35).

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Віндикаційний позов заявляється власником у разі порушення його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: а) «де факто» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; б) «де юре» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо суд установить, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Зазначене тлумачення змісту частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то, за загальним правилом, вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Відповідно, фактичне передання транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Зазначене вище дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Не вважається вибуття транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, у випадку передання майна власником іншій особі в користування.

Якщо воля на передання володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим.

Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі, у спірних правовідносинах - транспортного засобу, повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами статті 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справах № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23) та № 607/8879/21 (провадження № 61-7375сво22), у постановах Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 208/5532/18 (провадження № 61-9759св24), від 02 квітня 2025 року у справі № 521/18588/21 (провадження № 61-451св24), на які заявник посилається як на підставу касаційного оскарження, а також у постанові від 11 березня 2026 року у справі № 953/12944/21 (провадження № 61-10016св25).

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 передав належний йому автомобіль марки «Porsche», модель «Cayenne», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , у тимчасове користування ОСОБА_4 , тобто останній набув фактичного володіння цим транспортним засобом на правомірних підставах, зокрема за наявності відповідного реєстраційного документа.

Надалі спірний автомобіль неодноразово відчужувався, а його останнім набувачем на підставі договору купівлі-продажу є ОСОБА_2 .

Однак суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, не врахували, що за встановлених обставин первісне вибуття спірного майна з володіння позивача до ОСОБА_4 відбулося з волі власника, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України щодо витребування майна у добросовісного набувача.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, а тому обов`язок доведення протилежного покладається на особу, яка заявляє вимогу про витребування майна.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що позивач, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, не посилався на недобросовісність ОСОБА_2 як останнього набувача спірного транспортного засобу та не наводив обставин, які б свідчили про те, що на момент його придбання вона знала або могла знати про відсутність у відчужувача права на відчуження цього майна.

Відповідних доказів, які б спростовували презумпцію добросовісності ОСОБА_2 як набувача спірного автомобіля, матеріали справи також не містять.

Посилання судів на те, що ОСОБА_1 не підписував та не уповноважував будь-яких осіб на укладення з ОСОБА_5 договору купівлі-продажу від 18 січня 2017 року, саме собою не спростовує встановленого факту добровільного передання транспортного засобу у володіння ОСОБА_4 , а отже, не свідчить про вибуття майна поза волею власника.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для витребування спірного автомобіля з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 є помилковими та такими, що ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Водночас ОСОБА_1 не позбавлений права на захист своїх інтересів шляхом пред`явлення вимог про відшкодування збитків до особи, якій він передав спірне майно у користування та володіння.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги та наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача, тоді як судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню позивачем на користь відповідача.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатила судовий збір у розмірі 22 710,00 грн, а за подання касаційної скарги - 24 224,00 грн, усього - 46 934,00 грн (22 710,00 грн + 24 224,00 грн = 46 934,00 грн), який підлягає стягненню із позивача на її користь.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду