ПОСТАНОВА Касаційний адміністративний суд ВС у справі № 300/1542/23

І. Суть спору

У березні 2023 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Івано-Франківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Калуського відділу державної виконавчої служби у Калуському районі Івано-Франківської області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (далі - відповідач, Калуський ВДВС) про визнання протиправною та скасування постанови від 26 листопада 2021 року ВП № НОМЕР_1.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що постанова про стягнення виконавчого збору не відповідає вимогам закону, оскільки не була винесена державним виконавцем у строки, визначені частиною 4 статті 27, частиною третьою статті 40 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), а саме: одночасно із постановою про відкриття виконавчого провадження від 12 липня 2019 року ВП № НОМЕР_1 або протягом наступного робочого дня з моменту повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 цього Закону (фактично спірна постанова була винесена відповідачем після спливу місячного строку з дати повернення виконавчого документа).

Також позивач зауважив, що відповідно до частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII чітко визначено, що розмір судового збору визначається виходячи із суми, яка підлягає примусовому стягненню, поверненню або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, а не від суми, що зазначена у виконавчому документі. Натомість, на момент винесення спірної постанови борг ОСОБА_1 був прощений стягувачем, тобто, такий станом на 26 листопада 2021 року не існував, а тому, на думку позивача, правових підстав для прийняття рішення про стягнення виконавчого збору у відповідача не було.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи.

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2019 року позов Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 21 лютого 2007 року № 014/0045/82/70744 станом на 15 серпня 2018 року в розмірі 39 387,91 долари США, що у еквівалентні за курсом НБУ станом на дату розрахунку становить 1 081 549,55 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» витрати по сплаті судового збору у розмірі 8 111,62 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» витрати по сплаті судового збору у розмірі 8 111,62 грн.

На підставі цього судового рішення, 13 червня 2019 року Калуським міськрайонним судом Івано-Франківської області видано виконавчі листи № 345/4594/18 щодо кожного боржника.

12 липня 2019 року головним державним виконавцем Калуського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області Рутковською М. З. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа від 13 червня 2019 року № 345/4594/18 (у частині основного зобов`язання, яке стосується ОСОБА_1 ). Також пунктом 3 цієї ж постанови стягнуто з боржника виконавчий збір/основну винагороду приватного виконавця у розмірі 54 077,47 грн.

У подальшому, 30 серпня 2021 року між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк Аваль» укладено Договір про припинення зобов`язань за кредитним договором від 21 лютого 2007 року № 014/0045/82/70744, відповідно до умов якого боргові зобов`язання позивача припинено внаслідок звільнення кредитором позичальника від сплати боргових зобов`язань (прощення боргу). Цим договором сторони також домовилися вважати, що рішення Калуського міськрайонного суду від 25 січня 2019 року у справі № 345/4594/18 є виконаним у частині грошових зобов`язань ОСОБА_1

27 жовтня 2021 року старшим державним виконавцем Калуського ВДВС Кажуком І. І. винесено постанову про повернення виконавчого листа від 13 червня 2019 року № 345/4594/18 стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа), а також припинено чинність арешту майна боржника і скасовано інші заходи примусового виконання рішення.

26 листопада 2021 року у рамках ВП № НОМЕР_1 старшим державним виконавцем Калуського ВДВС Кажуком І. І. винесено постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 54 077,47 грн відповідно до статтей 3, 27, 40 Закону № 1404-VIII.

29 листопада 2021 року цим же державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання постанови Калуського ВДВС від 26 листопада 2021 року про стягнення з ОСОБА_1 54 077,47 грн виконавчого збору (з урахуванням постанови відповідача від 17 жовтня 2022 року про зміну (доповнення) реєстраційних даних боржника).

Уважаючи постанову відповідача від 26 листопада 2021 року протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13 липня 2023 року позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову ВП № НОМЕР_1 від 26 листопада 2021 року про стягнення виконавчого збору.

Суд першої інстанції виходив з того, що постанова про стягнення виконавчого збору повинна бути наявна у матеріалах виконавчого провадження як окремий документ до моменту повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, визначених підпунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII, після чого вона не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа реєструється у автоматизованій системі виконавчого провадження як самостійний виконавчий документ, що може бути звернутий до примусового виконання. Натомість, усупереч вимогам частини четвертої статті 27 згаданого Закону, державний виконавець не прийняв одночасно з постановою від 12 липня 2019 року про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 відповідну постанову про стягнення з боржника виконавчого збору.

Суд уважав, що в порушення норм Закону № 1404-VIII, відповідачем винесено спірну постанову та зареєстровано її в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ лише через 30 днів після винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, що свідчить про порушення процедури її прийняття.

Також суд першої інстанції зазначив, що при закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Отже, у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. Відтак законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом. За таких обставин при стягненні виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що державним виконавцем не вчинено жодних дій щодо стягнення у примусовому порядку суми, зазначеної у виконавчому листі № 345/4594/18, оскільки згідно з Договором від 30 серпня 2021 року боргові зобов`язання ОСОБА_1 перед АТ «Райффайзен Банк Аваль» припинено внаслідок звільнення кредитором позичальника від сплати боргових зобов`язань (прощення боргу), а рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2019 року у справі № 345/4594/18 вважається виконаним. Як наслідок, суд першої інстанції констатував, що спірна постанова не відповідає вимогам статті 27 Закону № 1404-VIII та підлягає скасуванню.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13 липня 2023 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження. Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов`язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом. Суд наголосив, що позивач помилково ототожнює недотримання строків прийняття рішення державним виконавцем про стягнення виконавчого збору із порушенням процедури стягнення виконавчого збору. Під порушенням процедури слід розуміти помилкове визначення підвідомчості та учасників виконавчого провадження, недотримання вимог щодо початку і завершення виконавчого провадження, тощо. Водночас недотримання відповідачем строку винесення постанови про стягнення виконавчого збору за відсутності порушення процедури, передбаченої Законом № 1404-VIII, не може слугувати самостійною та достатньою підставою для висновку про протиправність оскарженої постанови про стягнення виконавчого збору.

Також суд апеляційної інстанції вказав, що з огляду на норми Закону № 1404-VIII та положення Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція № 512/5), убачається, що постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред`явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.

Восьмий апеляційний адміністративний суд констатував, що законодавець пов`язав можливість отримання виконавцем виконавчого збору не виключно з вчиненням ним певних виконавчих дій протягом усього часу виконавчого провадження, яке призвело до фізичного стягнення коштів на користь стягувача з боржника. Сума виконавчого збору у розмірі 10 відсотків визначається та стягується, виходячи з сум коштів, що підлягають примусовому стягненню за виконавчим документом, і це не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції.

18 жовтня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга адвокатки Думітращук В. А., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження за цією касаційною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 07 серпня 2026 року (у зв`язку із обранням судді Губської О. А. до Великої Палати Верховного Суду) визначено склад колегії суддів: Мацедонська В. Е.↗ (головуючий суддя), Білак М. В.↗, Кашпур О. В.↗

V. Касаційне оскарження.

У касаційній скарзі представниця позивача просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування позиції скаржниця посилалася на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:

- чи наділений виконавець повноваженнями приймати рішення про стягнення виконавчого збору після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документу за заявою стягувача в інші строки, аніж ті, що імперативно передбачені частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VIII;

- чи є правомірним рішення виконавця про стягнення виконавчого збору, яке прийнято з порушенням частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII, тобто поза межами процедури виконавчого провадження;

- чи поширюється дія частини п`ятої статті 13 Закону № 1404-VIII на рішення виконавця, які були прийняті із порушенням строків та поза межами виконавчого провадження.

Адвокатка Думітращук В. А. уважала, що законодавство дозволяє державному виконавцю допускати порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій тільки у межах відкритого виконавчого провадження, яке саме по собі є певною процедурою та складається із набору певних послідовних дій та рішень державного виконавця з метою виконання рішення суду в примусовому порядку. Наголосила, що виключно у відкритому виконавчому провадженні виконавець є його учасником із певним колом прав та обов`язків, що наділений дискреційними повноваженнями. Водночас поза межами виконавчого провадження такі повноваження відповідача припиняються та останній має право діяти виключно в рамках чинного законодавства України, яке передбачає тільки один варіант поведінки та один варіант прийняття рішення.

Скаржниця наполягала на тому, що під час винесення спірної постанови посадовою особою Калуського ВДВС було порушено не лише строки її прийняття, але й саму процедуру, оскільки станом на дату винесення такого рішення виконавець вже не був повноважним учасником виконавчого провадження, оскільки виконавчий документ був повернутий стягувачеві, а отже заходи, направлені на примусове виконання рішення суду, були припиненні.

17 серпня 2026 року скаржниця подала до Верховного Суду заяву, у якій просила суд касаційної інстанції під час перегляду постанови суду апеляційної інстанції врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 01 травня 2026 року у справі № 320/6164/23. Адвокатка Думітращук В. А. зазначила, що у цій справі Верховний Суд, здійснюючи порівняльний аналіз двох редакцій пункту 8 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 підтверджує, що зміна формулювання з «виносить постанову про стягнення виконавчого збору» (редакція наказу від 21 березня 2018 року № 855/5) на «постанова про стягнення виконавчого збору реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ» (редакція наказу від 02 серпня 2018 року № 2522/5) є прямим наслідком зміни механізму обчислення виконавчого збору Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII. Після 28 серпня 2018 року постанова про стягнення виконавчого збору вже існує на момент завершення провадження (бо виноситься одночасно з його відкриттям), тому Інструкція № 512/5 логічно передбачає не винесення нової постанови, а реєстрацію існуючої постанови як виконавчого документа та відкриття за нею окремого виконавчого провадження. Аналогічний підхід застосовується і до виконавчих проваджень, відкритих до 02 червня 2016 року за Законом № 606-XIV, де постанова про стягнення виконавчого збору також виносилася одночасно з початком примусового виконання. Скаржниця наголосила, що державний виконавець зобов`язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації в автоматизованій системі виконавчого провадження. Проте, у цій справі така постанова разом із постановою про відкриття виконавчого провадження відповідачем не виносилась, а тому в останнього були відсутні підстави та повноваження виносити постанову від 26 листопада 2021 року про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 54 077,47 грн відповідно до статтей 3, 27, 40 Закону № 1404-VIII після спливу місячного терміну з дати повернення виконавчого листа стягувачу.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не подавав, що не перешкоджає касаційному перегляду постанови суду апеляційної інстанції.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

За правилами частини першої статті 26 Закону № 1404-VIII установлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

У разі наступних пред`явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання (частина шоста статті 27 Закону № 1404-VIII).

Зі змісту статті 40 Закону № 1404-VIII убачається, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Поряд з цим, згідно з пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 передбачено, що стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 27 Закону № 1404-VIII.

Про стягнення з боржника виконавчого збору та його розмір державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження.

Виконавчий збір стягується з боржника на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору.

Постанову про стягнення виконавчого збору державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) та не пізніше наступного робочого дня після її винесення надсилає сторонам виконавчого провадження.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією.

Державний виконавець зобов`язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації в автоматизованій системі виконавчого провадження.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Спір у цій справі виник у зв`язку з незгодою позивача про винесення державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору на підставі частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII, без реального стягнення суми боргу з вказаного боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою.

При цьому позивач наголошував на недотриманні відповідачем процедури під час винесення постанови від 26 листопада 2021 року про стягнення виконавчого збору (порушення строків, установлених частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VIII), а також відсутності самого боргу на момент її винесення.

Тобто, з огляду на предмет спору та підстав касаційного оскарження, ключовим питанням, яке постало перед судом касаційної інстанції є те, чи можна вважати безумовною підставою для визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору у тому випадку, якщо така постанова була винесена пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII.

Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

У розмінні Закону № 1404-VIII постанова про стягнення виконавчого збору є різновидом виконавчого документу, примусове виконання якого здійснюється з певними особливостями, обумовленими правовою природою виконавчого збору як плати за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.

З аналізу статей 26, 45 Закону № 1404-VIII убачається, що про стягнення виконавчого збору державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження, а його безпосереднє стягнення здійснюється без виокремлення в інше виконавче провадження за рахунок стягнутих із боржника грошових сум одночасно із задоволенням вимог стягувача.

Натомість, винятком з цього правила є випадки, передбачені частиною третьої статті 40 Закону № 1404-VIII, зокрема у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто.

Суд зауважує, що в такому випадку виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує на загальних підставах в окремому виконавчому провадженні.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2021 року у справі № 520/17933/2020.

Як вбачається з матеріалів справи і не заперечується сторонами, у рамках примусового виконання виконавчого листа від 13 червня 2019 року № 345/4594/18 (ВП № НОМЕР_1), 27 жовтня 2021 року старшим державним виконавцем Калуського ВДВС Кажуком І. І. було винесено постанову про повернення цього виконавчого документа стягувачу на підставі пункту першого статті 37 Закону № 1404-VIII (у разі подання відповідної заяви стягувача), а 26 листопада 2021 року - винесено постанову про стягнення з ОСОБА_1 (як боржника у згаданому виконавчому листі) виконавчого збору в розмірі 54 07747 грн.

Дійсно, спірна постанова про стягнення виконавчого збору була винесена посадовою особою Калуського ВДВС не у строки, передбачені частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VIII.

У такому випадку Суду необхідно встановити чи дійсно суперечитиме оскаржувана постанова від 26 листопада 2021 року, з підстав наведених позивачем порушень з боку відповідача, спеціальному Закону № 1404-VIII. Якщо ж допущене порушення не вплинуло на законність його прийняття та зміст, тоді наслідків для його дійсності такі порушення не матимуть.

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

Закон № 1404-VIII чітко встановлює, що державний виконавець зобов`язаний стягнути виконавчий збір навіть після того, як виконавчий документ повернений стягувачу (якщо цей збір не був стягнений до повернення виконавчого документа).

Текстуальний виклад частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII дає підстави вважати, що цей обов`язок державний виконавець має реалізувати шляхом винесення - після постанови про повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, визначених Законом № 1404-VIII, - постанови про стягнення виконавчого збору (якщо виконавчий збір не був стягнений в рамках виконавчого провадження за «основним» виконавчим документом) і для примусового виконання цієї постанови відкрити окреме (вже інше) виконавче провадження, про що теж ухвалити відповідну постанову.

Указані положення частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII кореспондуються з нормою абзацу 10 пункту 8 розділу III Інструкції № 512/5.

Отже, у випадках передбачених чинним законодавством, після повернення виконавчого документа або закриття виконавчого провадження, якщо виконавчий збір не було стягнуто, відкриття виконавчого провадження з виконання постанови про стягнення виконавчого збору є обов`язком, а не правом державного виконавця.

Подібний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 460/2478/19, від 24 грудня 2021 року у справі № 640/4599/21, від 25 травня 2023 року у справі № 420/1233/19 та від 17 квітня 2024 року у справі № 420/6811/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від них.

Поряд з цим, у постанові Верховного Суду від 01 травня 2026 року у справі № 320/6164/23 (на яку посилається сама скаржниця у заяві від 17 серпня 2026 року) зазначено: «… в розумінні Закону № 1404-VIII постанова про стягнення виконавчого збору є різновидом виконавчого документу, примусове виконання якого здійснюється з певними особливостями, обумовленими правовою природою виконавчого збору як плати за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Застосовуючи положення статті 28 Закону України № 606-XIV та статті 40 Закону України № 1404-VIII, Верховний Суд виходив із того, що стягнення виконавчого збору здійснюється в межах «основного» виконавчого провадження, у зв`язку з чим постанова про стягнення виконавчого збору вважається пред`явленою до виконання з моменту відкриття такого провадження і не потребує окремого пред`явлення; при цьому строки, визначені статтею 22 Закону № 606-XIV та статтею 12 Закону № 1404-VIII, не є пропущеними, оскільки їх перебіг у разі повернення виконавчого документа має обчислюватися з моменту такого повернення, а не з дати винесення первинної постанови. Також суд зазначив, що недотримання вимоги статті 40 Закону № 1404-VIII щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня не звільняє боржника від обов`язку сплати виконавчого збору та не є підставою для визнання його нестягнення правомірним.».

У цій же справі Верховний Суд, посилаючись на правові позиції Верховного Суду, висловлені у постанові від 27 травня 2021 року у справі № 640/18626/20, констатував, що нестягнута сума виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його письмовою заявою підлягає подальшому стягненню в порядку окремого виконавчого провадження на підставі постанови про стягнення виконавчого збору. Верховний Суд дійшов висновку, що постанова про стягнення виконавчого збору виконується в межах основного виконавчого провадження і вважається пред`явленою до виконання з моменту його відкриття, не потребуючи окремого пред`явлення. У разі повернення виконавчого документа перебіг нового строку обчислюється з моменту такого повернення, а не з дати винесення первинної постанови. При цьому зміна механізму винесення постанови у різних редакціях Закону не може бути підставою для визнання її непред`явленою до виконання у зв`язку із закінченням строку.

Водночас Суд ураховує, що згідно зі сталою практикою, саме по собі порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом. Виходячи з міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття рішення необхідно розуміти не як вимоги до самого рішення, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.

Окрім цього Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію про те, що дефекти адміністративного акта можуть не стосуватися його змісту, а бути пов`язаними з процедурою прийняття. Зокрема, у постановах від 29 листопада 2019 року у справі № 359/7194/16-а, від 24 жовтня 2019 року у справі № 806/1243/17, від 11 лютого 2020 року у справі № 210/3268/15-а, від 22 травня 2022 року у справі № 825/2328/16 та від 04 серпня 2023 року у справі № 320/9672/21 Верховний Суд зауважив, що дефектні процедури прийняття рішення, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект рішення робить його неправомірним. Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.

Верховний Суд також наголошує, що, відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення»; межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

Повертаючись до спірних правовідносин убачається, що у самій постанові від 12 липня 2019 року про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 державним виконавцем було зазначено про стягнення з боржника ( ОСОБА_1 ) виконавчого збору у розмірі 54 077,47 грн (пункт 3 цієї постанови).

Тобто, під час відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 державний виконавець Калуського ВДВС Рутковська М. З. фактично виконала обов`язок, установлений статтею 27 Закону № 1404-VIII (визначила розмір виконавчого збору та зазначила про його стягнення з боржника ОСОБА_1 у постанові про відкриття виконавчого провадження).

Поряд з цим, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували незгоду ОСОБА_1 з цією постановою. Так, з дати відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 (12 липня 2019 року) до моменту подання цього позову (26 березня 2023 року) позивач не оскаржував у судовому порядку постанову державного виконавця Калуського ВДВС Рутковською М. З. про відкриття виконавчого провадження, як у частині стягнення основного боргу, так і щодо стягнення виконавчого збору в розмірі 54 077,47 грн.

При цьому Суд констатує, що наявність самого обов`язку позивача, як боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, щодо сплати до Державного бюджету України виконавчого збору не ставиться під сумнів у цій справі.

Також не є спірною й сума виконавчого збору (54 077,47 грн), яка була розрахована державним виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та, у подальшому, визначена у спірній постанові від 26 листопада 2021 року.

Аргументи позивача стосуються виключно того, що державний виконавець виніс постанову про стягнення виконавчого збору (ВП № НОМЕР_2) з пропуском строку.

Однак, як вже було зазначено вище, у випадках передбачених чинним законодавством, після повернення виконавчого документа або закриття виконавчого провадження, якщо виконавчий збір не було стягнуто, відкриття виконавчого провадження з виконання постанови про стягнення виконавчого збору є обов`язком, а не правом державного виконавця. Стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження.

З огляду на наявність імперативного обов`язку державного виконавця відкрити окреме виконавче провадження щодо стягнення виконавчого збору з боржника (у тому випадку, якщо виконавчий документ за основним боргом був повернутий стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII) у співмірності до обставин цієї справи (у контексті неоскарження боржником самого факту наявності обов`язку щодо сплати виконавчого збору у визначеному розмірі), відсутності інших процедурних порушень з боку відповідача, а також існування правової норми, визначеної абзацом 3 частини п`ятої статті 13 Закону № 1404-VIII, Суд уважає, що недотримання державним виконавцем Калуської ВДВС строків прийняття спірної постанови не є безумовною підставою для скасування такого рішення. Таке процесуальне порушення державним виконавцем не вплинуло на правильність і законність самого рішення по суті (постанови від 26 листопада 2021 року про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 54 077,47 грн відповідно до статтей 3, 27, 40 Закону № 1404-VIII).

У протилежному випадку, визнання протиправним і скасування оскаржуваної постанови буде свідчити про недотримання балансу між обов`язком посадової особи органу виконавчої служби винести відповідну постанову про стягнення виконавчого збору та меті такого збору (як ефективного засобу стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження).

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що недотримання відповідачем строку винесення постанови про стягнення виконавчого збору не може слугувати самостійною та достатньою підставою для визнання цієї постанови протиправною та її скасування.

Усі інші доводи позивача Суд відхиляє, оскільки вони стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, визначені статтею 341 КАС України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції, належним чином установивши фактичні обставини справи, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд