ПОСТАНОВА Велика Палата Верховного Суду у справі № 990/137/26

1. 22 квітня 2026 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі також - Касаційний адміністративний суд) як суду першої інстанції надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) до XX чергового з`їзду суддів України в особі Ради суддів України (далі також - відповідач), треті особи: член Вищої ради правосуддя ОСОБА_2 , членкиня Вищої ради правосуддя ОСОБА_3 , в якому позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення XX чергового з`їзду суддів України від 10 березня 2026 року про обрання двох членів Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада) строком на чотири роки: судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_2 та судді Хмельницького апеляційного суду ОСОБА_3 (далі також - спірне рішення з`їзду).

2. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що спірне рішення з`їзду прийняте з порушенням установлених законодавством процедури та порядку скликання і проведення з`їзду суддів України та голосування за кандидатів на посади членів ВРП.

3. Позивач указав, що рішенням Першої Дисциплінарної палати ВРП від 3 лютого 2025 року № 170/1дп/15-25, а також рішеннями Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 25 лютого 2026 року № 279/3дп/15-26 та від 4 березня 2026 року № 333/3дп/15-26 його як суддю Окружного адміністративного суду міста Києва притягнуто до дисциплінарної відповідальності із застосуванням дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади. Ці рішення оскаржені ним до ВРП у порядку, визначеному Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII).

4. З огляду на це позивач вважав, що обрані, на його переконання, з порушенням закону члени Ради братимуть участь у розгляді його скарг на рішення Дисциплінарних палат ВРП, а тому спірне рішення з`їзду порушує його права та охоронювані законом інтереси в частині належного складу конституційного органу, до повноважень якого віднесено вирішення питання про звільнення судді з посади.

5. Касаційний адміністративний суд ухвалою від 27 квітня 2026 року відмовив у відкритті провадження у справі № 990/137/26 на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

6. Суд першої інстанції виходив із того, що гарантоване статтею 55 Конституції України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, однак вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим, реальним і стосувалося індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

7. Спірне рішення з`їзду суд кваліфікував як акт індивідуальної дії, який стосується прав та інтересів визначених у ньому осіб - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , і виснував, що це рішення не спричиняє для позивача жодних прав, обов`язків і законних інтересів, а доводи позовної заяви свідчать про прагнення захистити певні інтереси на майбутнє від можливого (гіпотетичного) порушення.

8. Пославшись, з-поміж іншого, на постанови Великої Палати Верховного Суду (далі також - Велика Палата) від 5 лютого 2019 року у справі № 9901/645/18, від 12 лютого 2019 року у справі № 9901/643/18 та від 14 листопада 2019 року у справі № 9901/262/19, Касаційний адміністративний суд дійшов висновку, що розгляд цього спору, з огляду на його предмет, перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й узагалі не підлягає судовому розгляду, у зв`язку із чим на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС України відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі без роз`яснення позивачеві, до суду якої юрисдикції належить його вирішення.

9. Не погодившись із ухвалою Касаційного адміністративного суду від 27 квітня 2026 року, ОСОБА_1 подав до Великої Палати апеляційну скаргу, у якій просить її скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

10. Скаржник наполягає, що суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження не мав права оцінювати обраний позивачем спосіб захисту, докази та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Питання про наявність або відсутність порушеного права, на його переконання, має встановлюватися судом під час розгляду справи по суті, на підтвердження такої позиції він посилається на постанови Великої Палати від 15 травня 2025 року у справі № 990/70/25, та від 31 серпня 2023 року у справі № 990/114/23.

11. ОСОБА_1 зазначає, що частина четверта статті 22 КАС України прямо відносить до підсудності Верховного Суду як суду першої інстанції справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, які обирають (призначають), звільняють членів ВРП, а чинне законодавство не містить заборони оскаржувати рішення з`їзду суддів України. Відмовляючи у відкритті провадження, суд, на переконання скаржника, запровадив непередбачене законом обмеження права на судовий захист і перебрав на себе функції законодавчої влади.

12. Скаржник також зазначає, що оскаржувана ним ухвала містить суперечливе твердження, оскільки суд відмовив у відкритті провадження через неналежність спору до адміністративного судочинства, однак всупереч частині шостій статті 170 КАС України не зазначив, до юрисдикції якого суду віднесено його розгляд, що створює ситуацію denegatio justitiae - відмови у правосудді.

13. Порушення своїх прав скаржник вважає не гіпотетичним, а таким, що вже настало, оскільки обрані члени Ради брали участь у засіданні ВРП 21 квітня 2026 року, на якому, за його твердженням, відбувався розгляд його скарги на рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 3 лютого 2025 року № 170/1дп/15-25.

14. Крім того, ОСОБА_1 наводить положення статей 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Рішення Конституційного Суду України від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016 та Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 щодо правової визначеності, а також рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 лютого 2014 року у справі «Shishkov v. Russia» (заява № 26746/05) щодо неприпустимості надмірного формалізму при застосуванні процесуальних норм.

Рух апеляційної скарги

15. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 травня 2026 року у справі № 990/137/26 визначено суддю-доповідача Гімона М. М.

16. На стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі суддя Гімон М. М. подав заяву про самовідвід від участі у розгляді цієї справи, яка вмотивована тим, що предмет спору в цій справі пов`язаний із призначенням на посаду члена ВРП ОСОБА_2, з яким у нього склалися дружні взаємини, які підтримуються на сьогодні. Гімон М. М. вважав за доцільне заявити самовідвід для того, щоб у сторін не виникало сумнівів у неупередженості та безсторонності суду, який розглядає цю справу.

17. Ухвалою від 20 травня 2026 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила заяву судді Великої Палати Верховного Суду Гімона М. М. про самовідвід від участі у розгляді цієї справи.

18. 26 травня 2026 року розпорядженням т. в. о. керівника Апарату Верховного Суду № 5/0/30-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

19. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 травня 2026 року суддею-доповідачкою для розгляду апеляційної скарги у цій справі визначено Мартинюк Н. М.↗

20. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 3 червня 2026 року відкрила провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 квітня 2026 року у справі № 990/137/26.

21. 12 червня 2026 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду.

22. Ухвалою від 10 вересня 2026 року Велика Палата призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи на 24 вересня 2026 року. Надалі Велика Палата Верховного Суду відклала розгляд цієї справи в порядку письмового провадження без виклику учасників справи на 1 жовтня 2026 року

23. 15 червня 2026 року до Великої Палати надійшов відзив ВРП (в інтересах третіх осіб: члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_2 членкині Вищої ради правосуддя ОСОБА_3 ) на апеляційну скаргу, у якому висловлено заперечення проти її задоволення.

24. ВРП зазначає, що частина четверта статті 22 КАС України визначає предметну підсудність відповідної категорії спорів, однак не змінює загальних умов звернення до адміністративного суду і не надає будь-якій особі права оскаржувати акти про обрання членів Ради без доведення того, що такий акт безпосередньо стосується її прав або інтересів. Позивач не був кандидатом на посаду члена ВРП, не є особою, щодо якої прийнято спірне рішення, а ймовірна участь обраних членів Ради в майбутньому розгляді питань щодо позивача не може ототожнюватися з безпосередньою дією цього рішення на його права. Інший підхід, на переконання ВРП, означав би визнання за невизначеним колом осіб права оскаржувати рішення про обрання членів Ради, що суперечило б принципу правової визначеності та перетворило б адміністративне судочинство на інструмент абстрактного контролю за актами індивідуальної дії.

25. Щодо посилання скаржника на постанову Великої Палати від 15 травня 2025 року у справі № 990/70/25 ВРП зауважує, що відповідний висновок не може тлумачитися як обов`язок суду відкривати провадження за будь-яким позовом, у якому особа лише формально посилається на порушення права, без правового зв`язку між оскаржуваним актом і правами цієї особи.

26. 24 червня 2026 року до Великої Палати надійшов відзив Ради суддів України на апеляційну скаргу, за змістом якого Рада просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.

27. Відповідач зазначає, що гарантоване статтею 55 Конституції України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом саме порушеного права, а порушення, про яке стверджує позивач, має бути обґрунтованим, реальним і стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка про нього стверджує (рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 та від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004). Спірне рішення з`їзду, ухвалене в межах визначеної статтею 131 Конституції України та статтею 10 Закону № 1798-VIII процедури формування складу ВРП, є актом індивідуальної дії, який стосується прав та інтересів визначених у ньому осіб - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і не породжує для позивача жодних прав, обов`язків чи законних інтересів ані як для громадянина України, який не є учасником врегульованих цим рішенням правовідносин, ані як для судді, стосовно якого ВРП здійснюється (здійснюватиметься) розгляд скарг на рішення її Дисциплінарних палат.

28. Відповідач у поданому ним відзиві наголошує, що обмеження можливості оскаржити рішення з`їзду суддів України про обрання членів ВРП не шкодить самій суті права на доступ до суду, оскільки такий акт може бути оскаржений насамперед його адресатами - суб`єктами, для яких він створює права чи обов`язки. Метою такого обмеження є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах або всупереч інтересам адресатів індивідуальних актів, і ця мета є пропорційною застосованим засобам. Позивач, на переконання відповідача, не ідентифікував жодного соціального блага, користуватися яким оскаржуване рішення йому перешкоджає, не послався на наявність легітимних очікувань певних дій щодо нього з боку з`їзду суддів України, а доводи позовної заяви свідчать про прагнення захистити певні інтереси на майбутнє від можливого (гіпотетичного) порушення. З посиланням на постанови Великої Палати від 5 лютого 2019 року у справі № 9901/645/18, від 12 лютого 2019 року у справі № 9901/643/18 та від 14 листопада 2019 року у справі № 9901/262/19 відповідач вважає, що суд першої інстанції правильно встановив, що розгляд цього спору перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й судового розгляду загалом.

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

29. Заслухавши суддю-доповідачку, дослідивши матеріали справи та наведені в апеляційній скарзі доводи, Велика Палата дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.

30. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

31. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

32. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18- рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Останній означає правовий феномен, який, серед іншого, означає прагнення до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом та розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

33. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

34. За приписами частин першої та п`ятої статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

35. Судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; в) є визначеним; (благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним; у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає); г) є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

36. Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є: а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права; б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини другої статті 124 Конституції України; в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю); г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності).

37. Вказана правова позиція сформована в постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року в справі № 522/3665/17.

38. Частина перша статті 2 КАС України визначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

39. Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

40. На підставі пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності.

41. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, зокрема, справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, які обирають (призначають), звільняють членів Вищої ради правосуддя, щодо питань обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя, звільнення їх з таких посад.

42. Отже, право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у КАС України, передбачає можливість звернення до суду лише в разі існування спірних правовідносин, тобто у випадку встановлення, що рішення, дія або бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки особи у сфері публічно-правових відносин.

43. Згідно із частинами першою, другою та п`ятою статті 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох обирає з`їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці. Строк повноважень обраних (призначених) членів ВРП становить чотири роки.

44. Порядок обрання членів Ради з`їздом суддів України визначено статтею 10 Закону № 1798-VIII: з`їзд суддів України обирає членів Ради шляхом таємного голосування виключно за кандидатів, які подали документи у встановленому порядку, відповідають вимогам статті 6 цього Закону та включені до списку кандидатів, рекомендованих Етичною радою. За результатами голосування головуючим і секретарем з`їзду суддів України підписуються рішення про обрання членами ВРП.

45. За змістом статей 126, 127 та 129 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402- VIII «Про судоустрій і статус суддів» з`їзд суддів України є найвищим органом суддівського самоврядування, до повноважень якого належить, з-поміж іншого, обрання членів ВРП.

46. Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).

47. Спірне рішення з`їзду ухвалене в межах установленої законом процедури формування складу ВРП і за своїм змістом спрямоване на набуття конкретно визначеними особами - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 статусу членів ВРП. Отже, воно є актом індивідуальної дії, який стосується прав та інтересів визначених у ньому осіб.

48. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої його прийнято, або особі, прав, свобод та інтересів якої це рішення безпосередньо стосується.

49. Натомість позивач не належить до кола осіб, у правовій сфері яких спірне рішення з`їзду здатне спричинити юридичні наслідки. Він не був кандидатом на посаду члена ВРП у відповідній процедурі, не брав участі в ній у жодному іншому статусі та не є особою, щодо якої це рішення прийнято. Дія спірного рішення вичерпується набуттям визначеними в ньому особами статусу членів ВРП і на правову сферу позивача не поширюється через те, що воно не встановлює для нього прав чи обов`язків, не посягає на його свободи, не звужує обсягу гарантій незалежності судді, якими він наділений безпосередньо в силу Конституції України та закону, не покладає на нього обтяжень і не надає йому переваг, не змінює його правового становища як судді та не містить приписів, які підлягають застосуванню до нього. Сукупність суб`єктивних прав, свобод і законних інтересів позивача до і після ухвалення оскаржуваного рішення залишається незмінною, відтак судовому засобу захисту, за застосуванням якого він звернувся, бракує самого предмета: максима ubi ius ibi remedium (де є право, там є і засіб його захисту) діє і у зворотному порядку, адже там, де право особи не зачеплене, не виникає і засобу судового захисту. Судовий захист надається праву, свободі чи законному інтересові, а не занепокоєнню щодо можливого в майбутньому розвитку правовідносин, учасником яких особа наразі не є.

50. Скаржник стверджує, що порушення його прав уже не є гіпотетичним, оскільки обрані члени Ради брали участь у засіданні ВРП 21 квітня 2026 року, на якому, за його твердженням, відбувався розгляд його скарги на рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП.

51. Цей довід спростовується змістом документів, доданих до апеляційної скарги. З копії результатів розгляду питань порядку денного засідання ВРП № 30 від 21 квітня 2026 року, доданої до апеляційної скарги, вбачається, що питання про розгляд скарги ОСОБА_1 на рішення Першої Дисциплінарної палати ВРП від 3 лютого 2025 року № 170/1дп/15-25 не було включено до порядку денного цього засідання у зв`язку з відсутністю кворуму. Отже, 21 квітня 2026 року скарга позивача по суті не розглядалася.

52. З витягу з протоколу засідання ВРП № 23 від 24 березня 2026 року вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були присутні на засіданні Ради, на якому вирішувалися заяви ОСОБА_1 про відвід окремих членів ВРП та його клопотання про відкладення розгляду скарги. Проте участь члена колегіального конституційного органу у вирішенні процедурних питань не змінює правової природи акта про його обрання і не наділяє позивача правом оскаржувати цей акт: несприятливі для позивача правові наслідки, якщо вони настануть, породжуватиме рішення ВРП за результатами розгляду його скарги, а не рішення з`їзду про обрання членів Ради.

53. Верховний Суд України неодноразово зауважував, що право на захист - це самостійне суб`єктивне право, яке з`являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього (постанови від 15 липня 2014 року у справі № 21-273а14, від 12 квітня 2017 року у справі № П/800/589/16).

54. Відсутність у позивача прав чи обов`язків, які зачіпаються оскаржуваним рішенням з`їзду, не породжує для нього і права на звернення до суду з цим адміністративним позовом.

55. Скаржник наполягає, що частина четверта статті 22 КАС України, яка відносить до підсудності Верховного Суду як суду першої інстанції справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, які обирають (призначають), звільняють членів ВРП, сама по собі виключає висновок про неможливість судового розгляду цього спору.

56. Цей довід ґрунтується на ототожненні двох різних за функцією груп процесуальних норм. Процесуальний закон розрізняє норми, які визначають компетенцію судів (правила предметної, інстанційної та територіальної юрисдикції) (стаття 22 КАС України), і норми, які встановлюють умови реалізації особою права на звернення до суду (статті 2, 5, 19 цього Кодексу). Перші відповідають на питання, який суд розглядатиме справу, якщо юридичний спір існує; другі - чи існує такий спір взагалі. Норма про підсудність застосовується лише тоді, коли виконані умови другої групи, і не може їх заступити: інакше визначення компетентного суду перетворювалося б на самостійне джерело права на позов, якого матеріальні та процесуальні передумови не породжують.

57. Наведене узгоджується з висновками, яких Велика Палата вже дійшла у подібних правовідносинах. У справі № 9901/262/19 позивач оскаржував дії та рішення щодо формування персонального складу ВРП та її Дисциплінарних палат - у категорії справ, віднесеній частиною четвертою статті 22 КАС України до підсудності Верховного Суду як суду першої інстанції. Постановою від 14 листопада 2019 року Велика Палата залишила без змін ухвалу про відмову у відкритті провадження у тій справі, виснувавши, що оскаржуване рішення як індивідуальний акт не мало безпосереднього впливу на права, свободи та інтереси позивача. Водночас Велика Палата зазначила, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні: воно охоплює спори, що не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, спори, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а також спори, стосовно яких законом установлені імперативні вимоги щодо суб`єктного складу. Отже, належність спору до категорії, згаданої у нормі про підсудність, сама по собі не стала перешкодою для висновку про відсутність у позивача права на позов.

58. Аналогічний за змістом підхід Велика Палата застосувала у постановах від 5 лютого 2019 року у справі № 9901/645/18 та від 12 лютого 2019 року у справі № 9901/643/18 щодо оскарження указів Президента України про призначення на посади. У справі № 9901/643/18 позивач обґрунтовував свій інтерес, зокрема, тим, що бажає, аби звернення за його підписом розглядав легітимний склад органу, до якого призначено відповідну особу. Велика Палата визнала, що такий інтерес не надає права на оскарження акта індивідуальної дії, адресованого іншій особі, та наголосила, що суди не можуть втручатися у дискреційні повноваження інших органів державної влади, вирішуючи замість них кадрові питання.

59. Доводи позивача у цій справі за своїм змістом близькі до наведених. Його прагнення до того, аби питання дисциплінарної відповідальності суддів вирішував склад ВРП, сформований з додержанням установленої законом процедури, є зрозумілим і саме по собі заслуговує на повагу - воно суголосне як інтересам суддівського корпусу, так і суспільному інтересові в легітимності конституційного органу суддівського врядування. Водночас таке прагнення за своєю природою звернене до належного функціонування державного інституту в цілому, а тому є спільним для невизначеного кола осіб і не набуває тих ознак визначеності та персоналізованості, які перетворюють інтерес на самостійний об`єкт судового захисту в конкретній справі. Інтерес, який однаковою мірою належить кожному, хто перебуває або може опинитися у відносинах із відповідним органом, дістає захист не через позов окремої особи про скасування акта, адресованого іншим, а через встановлені законом механізми формування цього органу та наступного контролю за його рішеннями. Протилежне вирішення цього питання відкривало б можливість перевірки актів про формування складу ВРП за зверненням будь-якої особи, безвідносно до її зв`язку зі спірними правовідносинами, і тим самим надавало б адміністративному судочинству не властиву йому функцію абстрактного контролю, що не узгоджувалося б із завданням, визначеним статтею 2 КАС України.

60. Наведене узгоджується і з практикою ЄСПЛ, за якою Конвенція не передбачає можливості звернення до суду в порядку actio popularis - з метою абстрактної перевірки законності актів безвідносно до безпосереднього впливу оскаржуваного акта на права заявника; особа має довести, що є жертвою порушення, тобто що акт, який оскаржується, прямо її стосується (рішення від 6 листопада 1980 року у справі «Guzzardi v. Italy», заява № 7367/76; ухвала щодо прийнятності від 29 червня 2004 року у справі «Acimovic v. Croatia», заява № 61237/00).

61. Право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, такі обмеження сумісні з Конвенцією, якщо вони не завдають шкоди самій суті права, мають легітимну мету і якщо забезпечено розумну пропорційність між використаними засобами та метою, яка має бути досягнута (пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ashingdane v. the United Kingdom», Series A, № 93; пункт 53 рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», заява № 377/02; пункт 78 рішення Великої палати ЄСПЛ від 5 квітня 2018 року у справі «Zubac v. Croatia», заява № 40160/12).

62. Обмеження кола осіб, які можуть оскаржити рішення з`їзду суддів України про обрання членів ВРП, самій суті права на доступ до суду не шкодить, оскільки такий акт може бути оскаржений його адресатами - особами, для яких він створює права та обов`язки. Легітимною метою цього обмеження є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах або всупереч інтересам адресатів індивідуальних актів, а також забезпечення стабільності функціонування конституційного органу суддівського врядування, застосовані засоби пропорційні такій меті.

63. Безпідставним є і твердження скаржника про залишення його без будь-якого способу захисту. Позивач не позбавлений судового захисту в тих правовідносинах, учасником яких він дійсно є, - у дисциплінарних. У разі ухвалення ВРП за наслідками розгляду його скарг рішення, яке він вважатиме таким, що порушує його права, він має право оскаржити це рішення до Великої Палати відповідно до частини сьомої статті 266 КАС України і в межах такого оскарження навести, серед іншого, доводи щодо повноважності складу Ради, яка його ухвалила. Саме такий механізм - оскарження рішення, ухваленого щодо самої особи, з одночасною перевіркою доводів про дефекти складу органу, який його ухвалив, - визнано ефективним у практиці ЄСПЛ (рішення від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, в якому доводи про неповноважність складу Вищої ради юстиції розглядалися в межах оскарження рішення, ухваленого щодо заявника).

64. У цьому контексті показовим є і рішення Великої палати ЄСПЛ від 15 березня 2022 року у справі «Grzeda v. Poland» (заява № 43572/18), на яке орієнтується сучасна практика щодо доступу суддів до суду: захисту потребував суддя, який сам був членом національної ради судівництва і повноваження якого було достроково припинено, тобто безпосередній адресат відповідного заходу. Обставини цієї справи принципово інші, позивач не є ані членом ВРП, ані особою, щодо якої ухвалено спірне рішення з`їзду.

65. З огляду на викладене відмова у відкритті провадження у цій справі не становить denegatio justitiae, оскільки вона зумовлена не небажанням суду розглядати вимоги позивача, а відсутністю між позивачем і відповідачем правовідносин, з яких міг би виникнути спір, підвідомчий суду.

66. Скаржник, посилаючись на постанову Великої Палати від 15 травня 2025 року у справі № 990/70/25, стверджує, що питання наявності або відсутності порушеного права має встановлюватися судом під час розгляду справи по суті, а не на стадії відкриття провадження.

67. Оцінюючи це посилання, Велика Палата зважає на відмінність правовідносин, у яких сформульовано наведений висновок, від правовідносин у цій справі. У справі № 990/70/25 предметом оскарження були дії та рішення ВРП щодо затвердження Положення про Службу судової охорони та внесення змін до нього - акта, дія якого не вичерпувалася виконанням щодо конкретно визначених у ньому осіб. Належність позивача до кола осіб, на яких поширювалася дія такого акта, становила спірне питання, відповідь на яке справді могла бути надана лише за наслідками розгляду справи по суті, саме цим і був зумовлений висновок про передчасність оцінки порушеного права на стадії відкриття провадження. Натомість у цій справі спірний акт є актом індивідуальної дії, коло адресатів якого вичерпно визначене самим його змістом, а те, що позивач до цього кола не належить, вбачається безпосередньо зі змісту позовної заяви й не потребує встановлення чи оцінки жодних обставин по суті спору. За таких умов висновок, сформульований у справі № 990/70/25, не може бути застосований до спірних правовідносин.

68. Слід розмежовувати дві різні процесуальні ситуації. Якщо особа є учасником спірних правовідносин, однак існують сумніви щодо доведеності порушення її права або належності обраного способу захисту то ці питання справді підлягають з`ясуванню під час розгляду справи по суті й можуть мати наслідком відмову в позові. Подібна правова позиція сформована у постанові Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 1.380.2019.000578.

69. Якщо ж зі змісту позовної заяви та доданих до неї матеріалів очевидно, що позивач не є і не може бути учасником правовідносин, врегульованих оскаржуваним індивідуальним актом то між ним і відповідачем відсутній юридичний спір як такий, і провадження не відкривається на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС України. Саме на такі випадки вказує сформульований у постанові Великої Палати від 14 листопада 2019 року у справі № 9901/262/19 висновок про імперативні вимоги щодо суб`єктного складу.

70. Посилання скаржника на постанову Великої Палати від 31 серпня 2023 року у справі № 990/114/23, у якій викладено висновок про свободу викладення змісту позовних вимог, не спростовує наведених висновків суду, оскільки стосується вимог до форми та змісту позовної заяви, тоді як у цій справі йдеться про наявність передбачених законом підстав для звернення до суду з відповідними позовними вимогами.

71. За змістом пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

72. У контексті цих правовідносин поняття спору, який не може бути розглянутий у порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підпадають не лише під юрисдикцію адміністративних судів, а й узагалі не можуть розглядатися в судовому порядку.

73. Оскільки спір, за вирішенням якого звернувся позивач, з огляду на його суб`єктний склад не може бути предметом судового розгляду, суд першої інстанції обґрунтовано не зазначив, до юрисдикції якого суду віднесено його вирішення.

74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

75. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

76. Оскільки суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження в цій справі, правильно застосував норми процесуального права, апеляційну скаргу ОСОБА_1 належить залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 квітня 2026 року - без змін.

Керуючись статтями 243, 292, 308, 311, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду