ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 683/336/25

- суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку, що воєнний стан в Україні дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності осіб, які хочуть скористатися своїм конституційним правом на альтернативну (невійськову) службу;

- з огляду на розбіжності в позиції Верховного Суду щодо оцінки, наданої діям осіб (обвинувачених), які відмовляються від військової служби виключно через власні несумісні з військовою службою релігійні переконання, а також протилежну до висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду (постанова від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24), правовуоцінку, надану діям Свідків Єгови з боку ЄСПЛ та Комітету ООН з прав людини, на його думку, винуватість ОСОБА_8 , з урахуванням положень ст. 17 КПК, не доведена «поза будь-яким розумним сумнівом»;

- ОСОБА_8 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, із 10 липня 2010 року, тобто понад 15 років, є присвяченим охрещеним служителем релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, а з 21 квітня 2023 року керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» його призначено на посаду священнослужителя - старійшиною (єпископом) збору, що свідчить про його послідовні щирі й довготривалі переконання танеможливість проходження ним будь-якої військової служби, у тому числібез зброї;

- притягнення ОСОБА_8 до кримінальної відповідальності за ухилення від призову під час мобілізації є втручанням у його право, гарантоване п. 1 ст. 9 Конвенції, яке не обмежене жодним законом.

З урахуванням зазначеного захисник посилаєтьсяна те, що суди попередніх інстанцій надали неправильну правову оцінку фактичним обставинам у кримінальному провадженні та допустили неправильне тлумачення національного законодавства.

Крім наведених вище доводів касаційної скарги, надаючи оцінку правовій позиції об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, серед іншого, захисник стверджує, щозазначений у постанові від 27 жовтня 2025 року висновок прямо суперечить нормам національного і міжнародного законодавства та відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 жовтня 2025 року (справа № 907/882/22), не є прецедентом і не може застосовуватися для вирішення подібних справ.

Зазначаючи в касаційній скарзі про невиконання державою обов`язку стосовно розроблення порядку направлення на альтернативну (невійськову) службу, захисник посилається на судову практику, зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а, від 03 листопада 2021 року у справі № 360/3611/20, від 27 червня 2024 року у справі № 990/305/23, від 16 січня 2025 року у справі № 9901/54/19, від 15 жовтня 2025 року у справі № 907/882/22, які постановлені в адміністративних і господарських провадженнях.

Сторона захисту також посилається на рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004, від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022, у яких, зокрема, наголошенона тому, що забезпечення прав і свобод потребує законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод.

Також захисник ОСОБА_6 у лютому і березні 2026 року подав клопотання та доповнення до нього про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 434 -1 КПК.

На касаційну скаргу захисника заперечень від учасників касаційного провадження не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_8 , захисники ОСОБА_6 і ОСОБА_7 підтримали подану касаційну скаргу, просили її задовольнити, а захисник ОСОБА_6 просив не розглядати поданого ним клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Прокурор ОСОБА_5 заперечувала щодо задоволення касаційної скарги, просила відмовити в її задоволенні, а судові рішення залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника ОСОБА_6 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Положеннями ст. 370 КПК регламентовано, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, у якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як убачається зі змісту постанови об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, об`єднана палата сформулювала висновок щодо застосування норм права, у якому зазначила про те, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності в разі ухилення нею від мобілізації у значенні ст. 336 КК.Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.

Обґрунтовуючи таку позицію,об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду, серед іншого:

- зазначила про те, що законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України від 12 грудня 1991 року № 1975-XII «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни;

- вважала, що національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості.Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим і послідовним вибором законодавця;

- зазначила, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави, військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана і виняткова ситуація (див., наприклад, рішення від 13 квітня 2021 року у справі «Cristian-Vasile Terhes against Romania», № 49933/20);

- вказала, що в такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями;

- не залишила поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання, зокрема рішення від 07 липня 2011 року у справі «Bayatyan v. Armenia», № 23459/03), і, погоджуючись із тлумаченням ЄСПЛ ст. 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, вважала, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості сприймати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішувала об`єднана палата;

- послалася на те, що не бачить підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає ст. 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України;

- зазначила, що за таких обставин законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (у тому числі ст. 336 КК, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить ст. 35 Конституції України;

- констатувала, що законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету;

- щодо пропорційності такого обмеження визнала, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент;

- навела обґрунтування про те, що суд не може оцінювати, який спосіб реалізації прав сумлінних відмовників і узгодження їх із легітимними інтересами суспільства є найкращим, оскільки це компетенція Парламенту, та зазначила, що ключовим є саме організація процесу такого врахування з тим, щоб особи, які є сумлінними відмовниками, були залучені до виконання завдань, які не пов`язані з носінням та/або використанням зброї;

- визнала, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією, хоча питання про відмову від виконання наказу, який передбачав носіння або використання зброї, не було предметом розгляду. Зазначила, що мотиви відмови від виконання такого наказу необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень;

- вважала, що ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погодилася з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені;

- дійшла висновку про те, що законодавство не допускає відмови від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за ст. 336 КК, а релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією і не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Не погодившись із правовою позицією об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, захисник стверджує, що зазначений у постанові від 27 жовтня 2025 року висновок:

- не є одностайним, що підтверджується окремими думками суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справах № 573/838/24, 583/3259/24;

- прямо суперечить нормам національного і міжнародного законодавства та відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 жовтня 2025 року (справа № 907/882/22), не є прецедентом і не може застосовуватися для вирішення подібних справ;

- зроблений внаслідок юридичної помилки, а саме незастосування ч. 4 ст. 35 Конституції України як норми прямої дії;

- суперечить гарантіям, вказаним у положеннях ст. 9 Конвенції та ст. 18 Міжнародного пакту, за відсутності відступу від цих зобов`язань і дії цихміжнародних договорів у повному обсязі;

- зроблений із припущеннями забороненого втручання у внутрішній аспект права на свободу совісті;

- мотивований з посиланнями, без належних підстав, на рішення ЄСПЛ від 13 квітня 2021 року № 49933/20, яке не є релевантним до обставин засудження Свідків Єгови.

Щодо незгоди в касаційній скарзі з висновком об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, зазначеним у постанові від 27 жовтня 2025 року, який, на думку сторони захисту, суперечить нормам національного і міжнародного законодавства, то колегія суддів звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі надавати правову оцінку зазначеному висновку, адже:

- відповідно до частин 5 і 6 ст. 13 Закону України 02 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права;

- в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 607/1662/21 зазначено про те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.

Єдність системи судоустрою забезпечується в тому числі єдністю судової практики (п. 4 ч. 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Однією з функцій, а також завданням об`єднаної палати є необхідність сформувати обґрунтовану правову позицію щодо застосування конкретної норми права, яку неправильно застосовано, і сприяти єдиному та правильному правозастосуванню в судовій практиці. При цьому забезпечення єдності практики є реалізацією принципу правової визначеності, яка втілюється з додержанням загальних засад кримінального провадження, установлених у ст. 7 КПК, шляхом однакового застосування тієї самої норми закону в подібних правовідносинах. Тобто завдання об`єднаної палати Верховного Суду - досягти в установленому законом порядку юридичної визначеності в спірних правовідносинах і запобігти невизначеності в подібних ситуаціях.

У цьому кримінальному провадженні захисник ОСОБА_6 також заявив клопотання про звернення до Великої Палати Верховного Суду з підстав, які в цілому були аналогічними до клопотань, поданих у зазначених вище кримінальних провадженнях, однак у судовому засіданні просив не розглядати поданого ним клопотання.

З огляду на вказане вище колегія суддів зазначає, що в цьому кримінальному провадженні наведений вище висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладений у постанові від 27 жовтня 2025 року(справа № 573/838/24, провадження № 51 - 603 кмо 25), є обов`язковим для застосування.

Надаючи оцінку доводам у касаційній скарзі щодо законності й обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, колегія суддів звертає увагу на те, що в постанові від 27 жовтня 2025 року об`єднана палата,сформулювавшинаведений вище висновок, у тому числі зазначила про те, що:

- право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 ст. 35 Конституції України, п. 3 ст. 18 Міжнародного пакту і ч. 2 ст. 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля;

- положення ст. 18 Міжнародного пакту не допускають відступу за будь-яких обставин. Відступ від зобов`язань, передбачених ст. 9 Конвенції, допускається відповідно до її ст. 15, однак із 04 квітня 2024 року заявлений раніше Україною відступ від зобов`язань за цією статтею було відкликано. Отже, ці положення міжнародних договорів діють у повному обсязі.

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК) і невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним законом не передбачено.

З урахуванням зазначеного Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність такої оцінки, не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, та виходить лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій.

Твердження в касаційній скарзі захисника про неправильну правову оцінку фактичних обставин у кримінальному провадженні, допущення неправильного тлумачення національного законодавства, а саме про те, що:

- висновки судів першої та апеляційної інстанцій про можливість притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальностічерез те, що держава не забезпечила механізмупроходження альтернативної (невійськової) служби в період воєнногостану, і про те, що право на свободу релігії та совісті, яке охоплює право на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) службою, може бути обмежено з міркувань національної безпеки - не ґрунтуються на законі;

- ураховуючи, що в умовах воєнного стану Україна не відступала від своїх зобов`язань щодо захисту права на свободу совісті за ст. 9 Конвенції в порядку ст. 15 Конвенції (про що вказанов постанові від 02 травня 2024 року Верховного Суду у справі №344/12021/22), і зазначене,на думку сторони захисту, спростовує висновок суду апеляційної інстанції в ухвалі, щовійськовий напад на державу та самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для відмови від військової служби з релігійних мотивів, а беззаперечний факт, що Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, не є підставою для відступлення від вимог ст. 9 Конвенції в частині, що відповідає положенням ст. 35 Конституції України, та обмеження прав засудженого, Суд не враховує з огляду назгаданий вище висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, наведений у постанові від 27 жовтня 2025 року, який на день розгляду провадження в суді касаційної інстанції має перевагу над висновками палати чи колегії суддів і є обов`язковим для застосування.

Викладаючи у скарзі доводи про невиконання державою обов`язку стосовно розроблення порядку направлення на альтернативну (невійськову) службу, захисник посилається на судову практику, зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а, від 03 листопада 2021 року у справі № 360/3611/20, від 27 червня 2024 року у справі № 990/305/23, від 16 січня 2025 року у справі № 9901/54/19, від 15 жовтня 2025 року у справі № 907/882/22.

Однакколегія суддів не бере до уваги правові позиції, зазначені в згаданих судових рішеннях, оскільки ці рішення постановлені в адміністративних і господарських провадженнях та стосувалися вирішення інших правових питань.

Стосовно доводів касаційної скарги захисника про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальністьі недотримання вимог КПК,з огляду на те, що, на його думку,винуватість ОСОБА_8 недоведено «поза будь-яким розумним сумнівом», колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; застосування закону, який не підлягає застосуванню; неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

За змістомст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.

При цьому місцевий суд у вироку зазначив, що ОСОБА_8 вину не визнав та під час судового розгляду провадження зазначав про те, що відмовлявся отримувати повістки про призов під час мобілізації та не з`являвся до ІНФОРМАЦІЯ_6 за викликом для відправлення до військової частини за мобілізацією через свої релігійні переконання. Оскільки він є присвяченим охрещеним служителем релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні вже близько 15 років, та з 2023 року призначений на посаду священнослужителя, тому не може проходити військову службу, однак згоден проходити альтернативну службу, про що він постійно заявляв усно та писав відповідні заяви в компетентні органи.

Крім того, місцевий суд урахував показання:

- свідка ОСОБА_9 , який є офіцером ІНФОРМАЦІЯ_4 і повідомив про обставини складення ним 20 листопада 2024 року в приміщенні відділу в м. Старокостянтинові (вул. Миру,64)повістки на ім`я військовозобов`язаного ОСОБА_8 на відправлення до військової частини, роз`ясненнянеобхідності прибуття наступного дня о 07:00 до ІНФОРМАЦІЯ_4 для подальшого відправлення для проходження військової служби під час мобілізації, також стосовно повідомлення ОСОБА_8 про наслідки відмови бути призваним і проходити військову службу під час мобілізації, однак останній відмовився від отримання повістки, про що було складено відповідний акт. Вказував, що надалі ОСОБА_8 самовільно залишив територію відділу та не з`явився у вказаний у повістці час. Крім того, 06 грудня 2024 року в приміщенні ВП № 1 Хмельницького РУП ГУНП в Хмельницькій області у ході намагання вручити повістку ОСОБА_8 на відправлення його до військової частини та роз`яснення її змістуй необхідності прибуття 07 грудня 2024 року о 07:00 до ІНФОРМАЦІЯ_4 для відправлення до проходження військової служби, а також роз`яснення наслідків відмови від призову і проходження військової служби під час мобілізації ОСОБА_8 відмовився отримувати повістку, про що складено відповідний акт;

- свідків ОСОБА_10 і ОСОБА_11 , які є офіцерами ІНФОРМАЦІЯ_4 , щодо обставин події за участю ОСОБА_8 20 листопада 2024 року в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 ;

-свідка ОСОБА_12 , який є офіцером поліції ВП № 1 Хмельницького РУП ГУНП у Хмельницькій області та в суді підтвердив, що в його присутності 06 грудня 2024 року в приміщенні відділу поліції на вул. Авіаторів, 2 у м. Старокостянтинові офіцер ІНФОРМАЦІЯ_4 намагався вручити повістку ОСОБА_8 про явку до відділу для проведення призову за мобілізацією і відправлення у військову частину, роз`яснивши при цьому про кримінальну відповідальність за відмову від отримання повістки та неявку для призову за мобілізацією, однак останній відмовився отримати повістку, про що було складено відповідний акт;

- свідка ОСОБА_13 , який є офіцером поліції ВП № 1 Хмельницького РУП ГУНП в Хмельницькій області, щодо обставин події за участю ОСОБА_8 .

Крім зазначених показань свідків, серед іншого, суд першої інстанції урахував зібрані та досліджені під час судового провадження:

- військовий квиток від 20 листопада 2024 року серії НОМЕР_2,за даними якого військовозобов`язаний ОСОБА_8 медичною комісією визнаний придатним до військової служби й останнього взято на військовий облік;

- картку обстеження та медичного огляду військовозобов`язаного ОСОБА_8 від 20 листопада 2024 року;

- довідку військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_7 від 20 листопада 2024 року № 1389, відповідно до якої ОСОБА_8 за станом здоров`я є придатним до військової служби;

- повістку від 20 листопада 2024 року №1587 про зобов`язання ОСОБА_8 з`явитися 20 листопада 2024 року о 14:00 до ІНФОРМАЦІЯ_4 на АДРЕСА_3 для уточнення облікових даних;

-повісткувід 20 листопада 2024 року , видану військовозобов`язаному ОСОБА_8 про зобов`язання з`явитися 21 листопада 2024 року о 07:00 до ІНФОРМАЦІЯ_4 для направлення до військової частини НОМЕР_1 ;

-акт про відмову ОСОБА_8 від отримання повістки від 20 листопада 2024 року №1/6258 про відправлення 21 листопада 2024 року о 07:00 до військової частини та про доведення ОСОБА_8 змісту повістки й вимог законодавства України щодо відповідальності за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації;

- акти від20 листопада 2024 року № 1/6259, від 06 грудня 2024 року № 1/6547 про відмову ОСОБА_8 від підписання військово-облікових документів;

- повістку від 06 грудня 2024 року, видану військовозобов`язаному ОСОБА_8 про зобов`язання з`явитися 07 грудня 2024 року о 07:00 до ІНФОРМАЦІЯ_4 для відправлення до військової частини НОМЕР_1 ;

- актвід 06 грудня 2024 року № 1/6547 про відмову ОСОБА_8 від отримання повісткиз релігійних причинна 07 грудня 2024 року о 07:00 про відправлення до військової частини НОМЕР_1 та про доведення ОСОБА_8 змісту повістки і вимог законодавства України щодо відповідальності за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації;

- поіменний список військовозобов`язаних, які призвані і відправлені 20 листопада 2024 року ІНФОРМАЦІЯ_8 до військової частини НОМЕР_1 , з якого вбачається, що військовозобов`язаний ОСОБА_8 не прибув для відправлення;

- повідомлення від 12 грудня 2024 року № 2598 директора КНП «Красилівська багатопрофільна лікарня», згідно з яким ОСОБА_8 у період із 04 по 12 грудня 2024 року до медичного закладу за допомогою не звертався, на лікуванні не перебував;

- переглянуті в судовому засіданні відеозаписи із нагрудного портативного відеореєстратора поліцейського ВП № 1 Хмельницького РУП ГУ НП в Хмельницькій області, з яких вбачається, що ОСОБА_8 06 грудня 2024 року відмовився отримати бойову повістку про явку на 07 грудня 2024 року о 07:00 до ІНФОРМАЦІЯ_4 для відправлення до військової частини НОМЕР_1 , про що складено відповідний акт.

Проаналізувавши зібрані в провадженні докази й оцінивши їх у сукупності з точки зору належності, допустимості, достовірності та взаємозв`язку за внутрішнім переконанням, місцевий суд у вироку зазначив, що винуватість ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, викладених в обвинувальному акті, доведена повністю, і кваліфікував його дії за ст. 336 КК як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період.

Відхиляючи посилання сторони захисту на неможливість проходження ОСОБА_8 військової служби у зв`язку з його релігійними переконаннями та його готовність проходити альтернативну службуз огляду на положення ч. 4 ст. 35 Конституції України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, із посиланнями на норми Конституції України і положення законів України «Про оборону України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про правовий режим воєнного стану», Укази Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», «Про загальну мобілізацію», а також практику ЄСПЛ дійшов висновку про те, що:

-під час судового розгляду встановлено та підтверджено, що ОСОБА_8 , перебуваючи на військовому обліку, будучи військовозобов`язаним і придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, з метою ухилення від проходження військової служби під час мобілізації на особливий період, без поважних на те причин відмовився від отримання бойових повісток, умисно не прибувдо ІНФОРМАЦІЯ_4 у визначений день і час, а саме 21 листопада 2024 року о 07:00 і 07 грудня 2024 року о 07:00 для відправлення до військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби за мобілізацією, тим самим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період;

- в Україні запроваджено альтернативу військовій службі в мирний час і громадяни України можуть безперешкодно нею скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала збройного нападу з боку РФ, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання, відповідно до положень ст. 17 Конституції України, якими передбачено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України згідно зі ст. 65 Конституції України є обов`язком громадян України;

- строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу законом не встановлена;

- сам призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов`язку не лише безпосередньо в бойовій обстановці, але може бути пов`язаний з іншими видами несення цієї служби ? проведення технічного ремонту військової техніки та озброєння, забезпечення побутово-санітарних і медичних потреб військовослужбовців, залучення до будівельно-оборонних робіт;

- не вдаючись до аналізу рішень ЄСПЛ, на які посилалися обвинувачений та його захисник, у контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, жодне з рішень цього Суду не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України, з урахуванням ресурсів обох держав, характеру нападів, кількості обстрілів, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором РФ воєнних злочинів проти військовослужбовців Збройних Сил України та цивільного населення України;

- під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не лише несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави і перебування держави у правовому режимі воєнного стану є безумовною необхідністю виконання військового обов`язку всіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови;

- повномасштабний військовий напад РФ на Україну, а отже самооборона проти такої агресії, що триває з 24 лютого 2022 року - четвертий рік, є тим винятковим випадком, що виправдовує певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів та не може вважатися порушенням ст. 9 Конвенції, оскільки саме існування України поставлено під загрозу внаслідок військового нападу РФ.

Крім зазначеного, твердження обвинуваченого ОСОБА_8 про те, що він як Свідок Єгови за своїм віросповідуванням взагалі не може нести військову службу під час мобілізації, оскільки змушений буде приймати військову присягу, що покладає на нього обов`язок захищати Україну, її суверенітет і територіальну цілісність, носити військовий однострій, зброю, отримувати грошове утримання від МО України, місцевий суд оцінив як категоричну відмову від виконання обов`язку із захисту України за тих обставин, що Україна веде оборонну війну, зазнавши нападу з боку РФ, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, та існування самої держави є під загрозою, тому кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і своїми інтересами, а ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов`язаних громадян України прийняття певних обмежень.

Водночас, урахувавши зазначені вище обставини в кримінальному провадженні, суд першої інстанції не взяв до уваги позиції сторони захисту щодо виправдання ОСОБА_8 за відсутності в його діях складу злочину, передбаченого ст. 336 КК, з посиланням на таке:

- ОСОБА_8 за своїми релігійними переконаннями є присвяченим охрещеним служителем релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні вже близько 15 років та з 2023 року призначений на посаду священнослужителя;

- дані довідки від 27 грудня 2024 року № 19158 Релігійного центру Свідків Єгови; копії заяв ОСОБА_8 до ІНФОРМАЦІЯ_4 і голови ІНФОРМАЦІЯ_9 від 23 грудня 2024 року з проханням про заміну виконання військового обов`язку цивільною невійськовою службою; роздруківки з офіційного сайту Свідків Єгови jw.org щодо віровчення та релігійних поглядів Свідків Єгови, що містить інформацію про ставлення Свідків Єгови до військової служби; копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 23 червня 2015 року у справі № 5-1583км15 і рішень ЄСПЛ за заявами у справах № 23459/03, 75604/11, 14604/08, 5260/07; рішення Комітету ООН з прав людини від 29 березня 2012 року;

- показання свідків ОСОБА_14 і священнослужителя Свідків Єгови ОСОБА_15 .

Суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_8 , урахував і детально навів в ухвалі показання ОСОБА_8 і свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , письмові докази в провадженні, покладені в основу вироку, і, посилаючись на положення статей 17, 35, 65 Конституції України, національне законодавство України, усталену судову практику ЄСПЛ та правові висновки Верховного Суду, дійшов переконання про те, що висновки суду про доведеність вини ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, за обставин і в обсязі, установлениху судовому засіданні та наведених у мотивувальній частині вироку, є обґрунтованими і підтверджуються сукупністю зібраних у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні, узгоджених між собою, достатніх, допустимих і достовірних доказів, оцінених відповідно до ст. 94 КПК.

Не погодившись із доводами апеляційної скарги ОСОБА_8 про те, що через релігійні переконання для нього є неприйнятною будь-яка військова служба, пов`язана чи не пов`язана з носінням зброї, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що:

- положення ч. 4 ст. 35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою;

- відповідно до ст.17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України згідно зі ст. 65 Конституції України є обов`язком громадян України;

- Верховний Суд у своїх постановах зазначив, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена;

- Україна запровадила альтернативи військовій службі в мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації та оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання;

- в Україні ведеться облік осіб, які є військовозобов`язаними, і здійснюється стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави;

- ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у справах: «Папавасілакіс проти Греції», пункт 54; «Дягілєв проти Росії», пункт 63);

-питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст.9 Конвенції та якою мірою, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у справах «Баятян проти Вірменії», п. 110; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», п. 74).

Що стосувалося тверджень обвинуваченого в апеляційній скарзі про недослідження і неврахування місцевим судом всіх обставин провадження з огляду на його бажання заміни військової служби на альтернативну і відсутності умислу на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, суд апеляційної інстанції визнав їх такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції в частині зібраних у кримінальному провадженні, досліджених і оцінених відповідно до вимог ст. 94 КПК доказів, сукупність яких свідчить про доведеність винуватості ОСОБА_8 , із чим погоджується і колегія суддів.

Посилання сторони захисту на практику ЄСПЛ апеляційний суд визнав безпідставними, оскільки, за обставин цієї справи, ухилення ОСОБА_8 від мобілізації відбувалося під час дії воєнного стану на території України та загальної мобілізації, тоді як обставини в рішеннях ЄСПЛ, на які посилався обвинувачений, стосувалися обставин, що відбувалися не в особливий період та не у воєнний стан на території тих країн, проти яких позивалися позивачі, а тому не мають визначального значення під час вирішення цієї справи.

При цьому в ході перегляду вироку місцевого суду в порядку апеляційної процедури суд апеляційної інстанції не встановив процесуальних порушень під час збирання, дослідження та оцінки доказів, які б ставили під сумнів обґрунтованість висновків суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та правильність кваліфікації його дій.

За таких обставин колегія суддів вважає, що наведені в судових рішеннях висновки суду першої та апеляційної інстанцій у цілому узгоджуються з правовими позиціями об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду і врахованими в постанові від 27 жовтня 2025 року нормами національного законодавства, а також з висновками суду касаційної інстанції, що наведені в постановах від 06 і 20 травня 2026 року (справи № 679/1595/24, 459/2030/24).

Отже, з огляду на наведені вище позицію Великої Палати Верховного Суду, висновки об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду і судів попередніх інстанцій, обсяг пред`явленого обвинувачення, установлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, досліджені ними докази, Суд вважає такими, щов цілому не спростовують законності й обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги захисника ОСОБА_6 щодо:

- необґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій про притягнення під час воєнного стану до кримінальної відповідальності осіб, які хочуть скористатися своїм конституційним правом на альтернативну (невійськову) службу;

- розбіжностей у позиціях Верховного Суду в частині наданняоцінки діям осіб (обвинувачених), які відмовляються від військової служби виключно через власні несумісні із військовою службою релігійні переконання, зокрема об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду (постанова від 27 жовтня 2025 року № 573/838/24), іпротилежноїоцінки, наданої діям Свідків Єгови з боку ЄСПЛ та Комітету ООН з прав людини;

- недоведеності винуватості ОСОБА_8 «поза будь-яким розумним сумнівом» з урахуванням ст. 17 КПК;

- неможливості проходження ОСОБА_8 будь-якої військової служби, у тому числі без зброї, що підтверджується його участю в релігійному об`єднанні Свідків Єгови в Україні понад 15 років та свідчить про його послідовні й щирі довготривалі переконання;

- невідповідності висновку суду першої інстанції положенням ст. 19 і ч. 2 ст. 35 Конституції України про те, що ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов`язаних громадян України прийняття певних обмежень;

- втручання в право ОСОБА_8 , гарантоване п. 1 ст. 9 Конвенції, яке не обмежене жодним законом;

- недотримання конституційних та обов`язкових для України міжнародних вимог судами попередніх інстанцій, у тому числіположень ст. 8, ч. 4 ст. 35 Конституції України, статей 9, 14 Конвенції та ст. 18 Міжнародного пакту, необгрунтованого врахування правових позицій Верховного Суду, наведених у постановах від 13 червня 2024 року, 15 квітня 2025 року у справах № 601/2491/22, 573/406/24;

- залишення судами поза увагою усталеної практики ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово визнавав, що віровчення Свідків Єгови забороняє проходження будь-якої військової служби, зокрема тієї, яка не пов`язана з носінням зброї; військова служба без зброї не відповідаєкритеріям альтернативної (невійськової) служби;

- неможливості обмеження положень ст. 35 Конституції Українинавіть під час правового режиму воєнного стану, також стосовно того, що Верховна Рада України не приймала відповідних законів про обмеження релігійних прав.

При цьому посилання захисника на рішення Конституційного Суду України (від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004, від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022), у яких цей Суд:

- наголосив на тому, що забезпечення прав та свобод потребує законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод;

- вказав на пряму дію норм Конституції України та безпосередність їх застосування;

- зазначив, що обмеження конституційних прав і свобод є можливим у випадках, передбачених Конституцією України;

- навів аргументи про те, що релігійні переконання щодо неможливості проходження військової служби в будь-якій формі, зокрема без зброї, належать до внутрішнього аспекту права на свободу віросповідання - абсолютного права, яке жодним чином не підлягає обмеженню, Верховний Суд вважає такими, що в цілому не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, оскільки, з огляду на встановлені фактичні обставини у провадженні й висновки судів попередніх інстанцій щодо доведеності вини ОСОБА_8 , суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень урахували як норми національного законодавства, так і міжнародного права, а також судову практику Верховного Судута звернули увагу на усталену судову практикуЄСПЛ.

З урахуванням викладених вище обставин доводи касаційної скарги в цілому не спростовують законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень судів попередніх інстанцій.

Отже, на думку Верховного Суду, з огляду на обсяг висунутого обвинувачення, досліджені судами попередніх інстанцій докази та встановлені фактичні обставини, враховані цими судами положення Конституції України і чинного законодавства України, а також на те, що винуобвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, доведено поза розумним сумнівом і кримінальний закон застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог КПК, які перешкодили або могли перешкодити судам ухвалити законні й обґрунтовані рішення, у ході касаційного розгляду не встановлено, відсутні підстави для задоволення вимог касаційної скарги захисника про скасування вироку суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції і закриття кримінального провадження стосовно ОСОБА_8 з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 284, ст. 440 КПК.

Водночас, положеннями ст. 50 КК передбачено, що покарання є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

Визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і апеляційний суд за результатами перегляду вироку щодо ОСОБА_8 , обираючи останньому покарання, врахував:

- ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК належить до нетяжкого злочину;

- дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, за місцем проживання характеризується позитивно;

- відсутність обставин, які пом`якшують і обтяжують покарання, та дійшов висновку про призначення ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції, передбаченої ст. 336 КК, а саме на строк 3 роки, оскільки таке покарання буде справедливим і достатнім для його виправлення та запобігання вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Водночас доводи касаційної скарги захисника не містять будь-яких обґрунтувань стосовно невідповідності призначеного обвинуваченому судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі.

При цьому суди першої та апеляційної інстанцій не встановили підстав для застосування до обвинуваченого положень ст. 75 КК.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого.

За правилами ст. 75 КК в разі, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, ураховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування заходу примусу з випробуванням, вмотивувавши належним чином своє рішення.

Ураховуючи те, що:

- вчинене кримінальне правопорушення, передбачене ст. 336 КК відповідно до ст. 12 КК належить до нетяжких злочинів;

- ОСОБА_8 раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання, одружений, на обліку в лікарів нарколога і психіатра не перебуває;

- зі змісту довідок Релігійної організації «Релігійний Центр свідків Єгови в Україні» від 12 березня 2024 року № 4954, від 27 грудня 2024 року № 19158 убачається, що з 10 липня 2010 року ОСОБА_8 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, а 21 квітня 2023 року був призначений керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - старійшиною (єпископом) збору, про що також у касаційній скарзі вказав захисник, колегія суддів вважає, що зазначені обставини кримінального провадження дають підстави для висновку про можливість виправлення засудженого ОСОБА_8 без відбування покарання, а тому його може бути звільнено відповідно до положень ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням, у зв`язку із чим вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції підлягають зміні в цій частині на підставі ч. 2 ст. 433 КПК.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Суд