ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 524/1189/17

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про вселення, стягнення збитків та моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з 2012 року зареєстрований та проживає у квартирі АДРЕСА_1 .

Вказана квартира придбана у період його шлюбу з ОСОБА_2 . Власником квартири у правовстановлюючих документах зазначена ОСОБА_2

08 травня 2015 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, однак він продовжував проживати у зазначеній квартирі.

09 лютого 2017 року ОСОБА_2 не впустила ОСОБА_1 у квартиру, заявивши, що квартира належить їй особисто. На наступний день ОСОБА_2 також не впустила його до квартири, у зв`язку із чим він звертався до поліції.

Внаслідок зазначених дій ОСОБА_2 позивач вимушений винаймати тимчасове житло і сплачувати кошти за його оренду. Крім того, такими діями йому була завдана також моральна шкода.

З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просив:

вселити його до квартири АДРЕСА_2 ;

стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 збитки в розмірі 42 240,00 грн за період з 10 лютого 2017 року по 31 грудня 2017 року, а також моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн;

стягнути з ОСОБА_2 судові витрати.

Заочним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 06 червня 2017 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення, стягнення збитків і моральної шкоди, задоволено частково.

Вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 збитки в сумі 12 880,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в повернення сплаченого судового збору 1 280,00 грн.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , відхилено. Заочне рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 06 червня 2017 року залишено без змін.

У липні 2017 року ОСОБА_2 звернулась із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов мотивований тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 .

У вказаній квартирі зареєстрований її колишній чоловік - ОСОБА_1 , шлюб з яким розірвано 08 травня 2015 року.

Наявність реєстрації відповідача у квартирі створює їй перешкоди у вільному користуванні майном, оскільки вона вимушена сплачувати вартість комунальних послуг, з урахуванням факту реєстрації відповідача в квартирі. Також їй створюються перешкоди в отриманні житлових соціальних пільг, оскільки в їх розрахунку визначається сукупний дохід і кількість усіх зареєстрованих осіб за вказаною адресою. У разі відчуження квартири вона буде зобов`язана повідомити покупців про вказаний факт, що може стати перешкодою для відчуження її власності. Крім того, між нею та ОСОБА_1 не укладалось жодних угод.

Відповідач не є членом сім`ї власника.

ОСОБА_2 просила усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування зазначеним житловим приміщенням.

У серпні 2017 року ОСОБА_2 подала заяву про перегляд заочного рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 06 червня 2017 року.

Ухвалою Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 12 вересня 2017 року скасовано заочне рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 06 червня 2017 у справі № 524/1189/17 і призначено справу до розгляду в загальному порядку.

Ухвалою Автозаводського районного суду міста Кременчука від 13 лютого 2018 року об`єднано в одне провадження справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення, стягнення збитків і моральної шкоди та цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука від 13 грудня 2018 року, з урахуванням ухвали Автозаводського районного суду міста Кременчука від 19 березня 2019 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення, стягнення збитків і моральної шкоди, залишено без задоволення.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задоволено.

Вирішено усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні власністю, шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 640,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не було доведено правових підстав для проживання в спірній квартирі, а також неправомірності дій ОСОБА_2 та існування причинно-наслідкового зв`язку між її діями та наслідками у виді витрат на оплату житла, а тому вимоги ОСОБА_1 про вселення та стягнення збитків задоволенню не підлягають. Вимога про стягнення моральної шкоди є похідною, тому також не підлягає задоволенню. Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що шлюбні відносини між сторонами по справі припинені та спільне господарство не ведеться з 2015 року, при цьому між ними не досягнуто домовленості щодо проживання ОСОБА_1 в належній ОСОБА_2 квартирі.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Ульянової Ю. А. залишено без задоволення.

Рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука від 13 грудня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Ульянової Ю. А. без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Постановою Верховного Суду від 17 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Ульянової Ю. А. , задоволено частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 27 лютого 2019 року скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, суд апеляційної інстанції не дослідив питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування житловим приміщенням. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору, з огляду на те, що ОСОБА_1 вселився до квартири АДРЕСА_1 та зареєстрований у квартирі зі згоди власника ОСОБА_2 , як член її сім`ї, а тому він у встановленому законом порядку набув права користування вказаною квартирою. Встановивши, що ОСОБА_1 вибув зі спірної квартири не з власної волі, суд не встановив наявність іншого житла, яке можна було б вважати його постійним місцем проживання.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ульянової Ю. А., задоволено частково.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 13 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення, стягнення збитків і моральної шкоди задоволено частково.

Вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 завдані збитки у сумі 41 850,00 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовлено.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання позовної заяви 1 280,00 грн, за подачу апеляційної скарги - 2 880,00 грн та за подачу касаційної скарги - 3 840,00 грн.

Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що він є колишнім чоловіком власниці квартири ОСОБА_2 , яка створює йому перешкоди для проживання у квартирі. Враховуючи факт звернення ОСОБА_1 до судових і правоохоронних органів з метою вселення у спірну квартиру, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у нього не втрачений інтерес до житлового приміщення. Враховуючи, що ОСОБА_1 вселився у спірну квартиру із дозволу власника, іншого житла не має, що підтверджується договорами найму житла, задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням призведе до порушення права ОСОБА_1 на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Факт того, що ОСОБА_2 є одноособовим власником квартири АДРЕСА_1 , не може бути визначальною підставою для визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою. Враховуючи, що ОСОБА_1 орендував житло у зв`язку з вчинення перешкод колишньою дружиною у проживанні в квартирі та наданням доказів до суду, які підтверджують суму збитків, суд апеляційної інстанції зробив висновок про відшкодуваня ОСОБА_1 за рахунок ОСОБА_2 збитків в сумі 41 850,00 грн, вирахувавши при цьому оплату за проживання 10, 11 та 12 березня 2017 року (130,00 грн х 3), які декілька раз зазначені в рахунках на оплату, поданих до суду ОСОБА_1 . Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди у зв`язку з недоведеністю.

У червні 2021 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2021 року та залишити в силі рішення Автозводського районного суду міста Кременчука від 13 грудня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 грудня 2019 року.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17. При цьому суд не врахував всіх обставин та не дослідив всі докази, які впливають на правильне вирішення справи, тому зробив висновки, які суперечать матеріалам справи. Крім того в даній справі суд повинен був застосувати частину першу статті 109 ЖК України, якою визначені умови щодо добровільного виселення особи, а так як стягнення збитків є похідним від порушеного права - відмовити у їх стягненні. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 надала можливість деякий час проживати колишньому чоловікові в її квартирі, хоча у кожного вже було власне життя. Ані ведення спільного господарства, ані спільного бюджету в них не було. ОСОБА_1 з власної ініціативи виїхав з квартири. Саме фактичне виселення без зняття з реєстрації і стало підставою для звернення ОСОБА_2 до суду. Конфлікт, який зафіксований 10 лютого 2017 року правоохоронними органами стосовно того, що вона не впускає ОСОБА_1 жити, створений штучно за порадою адвокатів. Хоча насправді вже в той час, як їй потім стало відомо, він жив з іншою жінкою, ОСОБА_5 , яка в подальшому надала йому документи на підтвердження несення витрат на оренду квартири, яку ОСОБА_1 ніколи не винаймав. Конфлікт між сторонами виник не з приводу того, що ОСОБА_2 не пускала ОСОБА_1 жити, а у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не міг безперешкодно виносити майно з оселі. Суд залишив поза увагою та не оцінив докази, надані ОСОБА_2 на підтвердження її доводів, а саме: покази свідків, аудіо та відеозаписи, роздруківки із сайту ОLХ. Тривалість проживання ОСОБА_1 в спірному житлі складала сумарно не більше трьох років. Тобто проживання є нетривалим, бо три роки за будь-яких підстав не можуть вважатися достатнім строком для встановлення таких зв`язків, які не можуть бути легко розірвані, а тому таке житло не може вважатися належним особі в розумінні статті 8 Конвенції. Суд не врахував того факту, що квартира трикімнатна, а сім`я складається з трьох осіб, із них двоє діти різної статі, які по досягненні відповідного віку, не можуть мати одну кімнату, тому для них облаштовані кожному окрема кімната. Указана обставина має оцінюватися з урахуванням вимог статті 50 ЖК УРСР, яка передбачає, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев`ять років, крім подружжя. В третій кімнаті проживає ОСОБА_2 , заселення колишнього чоловіка в одну кімнаті з нею є аморальним. Суд не врахував і докази, які були надані на підтвердження вкрай неприязних стосунків, які склалися між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , зокрема її звернення до поліції. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 05 червня 2021 року у власності ОСОБА_1 є квартира АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину. Вимога про стягнення збитків є похідною від визначення правомірності дій ОСОБА_2 і не може бути задоволена.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються лише в частині задоволених позовних вимог про вселення ОСОБА_1 , стягнення збитків та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування спірною квартирою, в іншій частині не оскаржуються , а тому в касаційному порядку не переглядаються.

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подав письмові пояснення.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі № 524/1189/17, витребувано справу з суду першої інстанції, зупинено виконання постанови апеляційного суду від 06 травня 2021 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

У жовтні 2021 року матеріали цивільної справи № 524/1189/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2022 року справа призначена до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 13 вересня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 27 травня 2021 року у справі № 537/2210/18).

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 одружились 02 лютого 2012 року.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 08 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Визначено місце проживання дитини - доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю, ОСОБА_2

28 березня 2012 року між ПАТ «Автокразбанк» та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А., право власності зареєстровано 25 вересня 2012 року, згідно витягу про державну реєстрацію прав №35615699 .

У пункту 8 договору купівлі-продажу квартири зазначено, що придбаний об`єкт нерухомості не буде являтись предметом спільної сумісної власності, оскільки придбавається за кошти, які належать покупцю особисто, що підтверджується спільною заявою подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09 червня 2017 року № 89179137, власником спірної квартири є ОСОБА_2 .

Згідно довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку № 63 від 11 липня 2017 року, виданої ОСББ «Дніпровське», власником спірної квартири є ОСОБА_2 та в ній зареєстровані 4 особи: ОСОБА_2 (власник, проживає), ОСОБА_7 (син, проживає), ОСОБА_6 (дочка, проживає), ОСОБА_1 (колишній чоловік, не проживає).

Щодо позовних вимог про вселення та визнання таким що втратив право користування житловим приміщенням

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, зазначено, що:

«спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею - ОСОБА_1 та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір`ю.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що:

«у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що ОСОБА_1 вселився до спірної квартири з дозволу власниці ОСОБА_2 , яка чинить перешкоди у користуванні квартирою, іншого житла він не має, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про вселення до спірної квартири та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 у визнанні ОСОБА_1 таким, що втратив користування житловим приміщенням.

Посилання в касаційній скарзі на наявність у ОСОБА_1 іншого житла не може бути підставою для скасування судового рішення, оскільки суд касаційної інстанції за змістом частини 1 статті 400 ЦПК України переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Зазначені відомості ОСОБА_8 отримала 05 червня 2021 року, вони не були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій.

У справі 537/2210/18 суди встановили, що відповідачі проживали у частині спірного домоволодіння за згоди попереднього власника ОСОБА_6, проте поводять себе дуже агресивно по відношенню до позивача, її сім`ї, постійно ініціюють сварки, нецензурно лаються, навмисно псують майно позивача, та зробили висновок, про часткове задоволення позову, адже у такому випадку порушене дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

Щодо позовних вимог про стягнення збитків

У частині першій статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно з частиною першою статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Пунктами першим та другим статті 22 ЦК України визначено, що збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статей 614, 623 ЦК України стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Таким чином, під збитками слід розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов`язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає, що без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення особою свого порушеного права.

Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини.

За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

При цьому такі витрати мають бути необхідними для відновлення порушеного права та перебувати у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з порушенням.

За обставин даної справи відсутні підстави для стягнення збитків.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення збитків та безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в зазначеній частині.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року було зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2021 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення без змін постановиПолтавського апеляційного суду від 06 травня 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, належить поновити виконання судового рішення в цій частині.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

З урахуванням результатів розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 , з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути сплачений судовий збір за подання позовної заяви 640, 00 грн, за подання апеляційної скарги - 1 920,00 грн, за подання касаційної скарги - 2 560,00 грн, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути сплачений судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 280,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду