ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 538/2185/14-ц

Описова частина

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб: Відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві), Октябрського відділу державної виконавчої служби Полтавського міського управління юстиції (далі - Октябрський ВДВС Полтавського МУЮ), про визнання права власності і зняття арешту з майна.

Позов мотивувала тим, що 10 серпня 2010 року вона та ОСОБА_2 , від імені якого за довіреністю діяла ОСОБА_4 , уклали договір купівлі-продажу гаражу та жомової ями на АДРЕСА_1 .

Цей договір купівлі-продажу посвідчив 10 серпня 2010 року приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Руденко Н. Ю. і зареєстрував у реєстрі за № 2693.

Після укладення зазначеного договору купівлі-продажу на її ім`я Комунальне підприємство «Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» виготовило технічний паспорт за № 1/151.

Проте на належне їй майно, вже після укладення договору купівлі-продажу, у продавця ОСОБА_2 виникли зобов`язання перед третіми особами, внаслідок чого на належне їй спірне майно накладені такі обтяження:

Полтавською філією державного підприємства «Інформаційний центр «Міністерства юстиції України» (далі - Полтавська філія ДП «ІЦ «МЮУ») за реєстраційним номером 12621613, обтяжувач - ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві, відповідно до постанов про відкриття виконавчого провадження від 22 березня 2011 року № 25309893, від 14 червня 2012 року № 33023047;

Першою Полтавською державною нотаріальною конторою від 12 жовтня 2011 року № 11710249;

Полтавською філією ДП «ІЦ «МЮУ» за реєстраційним номером 11895635 від 28 листопада 2011 року, обтяжувач -Октябрський ВДВС Полтавського МУЮ, відповідно до постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 28 листопада 2011 року.

Ці обтяження належного їй майна позбавляють позивача права вільно розпоряджатися цим майном та порушують її право власності.

Просила суд визнати за нею право власності на гараж, позначений на плані «А-1», загальною площею 394,5 кв. м, та жомову яму, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , і звільнити це нерухоме майно з-під арешту.

Лохвицький районний суд Полтавської області рішенням від 09 грудня 2014 року позов задовольнив.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на гараж, позначений на плані «А-1», загальною площею 394,5 кв. м, та жомову яму на АДРЕСА_1 , звільнив це нерухоме майно з-під арешту.

Місцевий суд виходив із доведеності позовних вимог.

На рішення місцевого суду адвокат Козій Д. О. в інтересах ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.

Полтавський апеляційний суд постановою від 17 листопада 2020 року апеляційну скаргу адвоката Козій Д. О. в інтересах ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 09 грудня 2014 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову у позові.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не був належним чином повідомлений про час та місце судового засідання від 09 грудня 2014 року, на якому ухвалено рішення по суті спору.

Відмовляючи у позові за недоведеністю, апеляційний суд виходив із того, що належним підтвердженням набуття права власності на спірне майно є відомості з Державного реєстру речових прав та їх обтяжень.

Дійшов висновку про те, що позивач не надала достатніх доказів на підтвердження її права власності на спірне нерухоме майно та доказів арешту цього майна державним виконавцем.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, адвокат Поліванова І. С. в інтересах ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до Полтавського апеляційного суду.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 28 квітня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України.

У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Касаційну скаргу адвокат Поліванова І. С. в інтересах ОСОБА_3 мотивувала тим, що суд апеляційної інстанції прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Зазначила, що апеляційний суд до розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення місцевого суду не залучив власника спірного майна - ОСОБА_3 та Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрзв`язокмонтаж» (далі - ТОВ «Укрзв`язокмонтаж»), якому вона передала це майно для включення до статутного капіталу.

Суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду про застосування статей 2, 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час проведення реєстрацій спірного майна) у подібних правовідносинах, зокрема, викладених у постановах від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 10 лютого 2021 року у справі № 920/456/19.

ОСОБА_1 не повідомлена належним чином про дату, час розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення місцевого суду.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції неправомірно поновив строк для апеляційного оскарження рішення місцевого суду та відкрив апеляційне провадження у справі, оскільки ОСОБА_2 протягом 6 років з дня ухвалення рішення та більше як 10 років від дня видачі доручення на продаж спірного майна не вживав будь-яких дій щодо цього майна, не цікавився судовими провадженнями щодо нього.

Вважає, що суд апеляційної інстанції, поновлюючи строк на апеляційне оскарження рішення місцевого суду, порушив принцип правової визначеності.

Так, Європейський суд з прав людини у справах «Устименко проти України», «Пономарьов проти України», «Трегубенко проти України», «Шевченко проти України», «Трух проти України» та інші наголошував про те, що у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо, як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строку.

Верховний Суд у своїх постановах, зокрема від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, наголосив, що дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Суд апеляційної інстанції зазначених висновків Верховного Суду не врахував, у зв`язку з чим, не надав належної оцінки фактам, які свідчать про суперечливу поведінку апелянта та використання ним «права на зло».

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Адвокат Поліванова І. С. в інтересах ОСОБА_3 29 липня та 13 грудня 2021 року направила до Верховного Суду додаткові пояснення до касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якого за довіреністю діяла ОСОБА_5 , 10 серпня 2010 року уклали договір купівлі-продажу гаражу та жомової ями, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 6).

Після укладення договору купівлі-продажу Комунальне підприємство «Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» на ім`я ОСОБА_1 виготовило технічний паспорт за № 1/151 (а. с. 8-11).

За твердженням ОСОБА_1 , на нерухоме майно, яке було предметом договору купівлі-продажу, наявні наступні обтяження: Полтавською філією державного підприємства «Інформаційний центр «Міністерства юстиції України» (далі - Полтавська філія ДП «ІЦ «МЮУ») за реєстраційним номером обтяження 12621613, обтяжувач - ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві, відповідно до постанов про відкриття виконавчого провадження від 22 березня 2011 року № 25309893, від 14 червня 2012 року № 33023047; Першою Полтавською державною нотаріальною конторою від 12 жовтня 2011 року № 11710249; Полтавською філією ДП «ІЦ «МЮУ» за реєстраційним номером обтяження 11895635 від 28 листопада 2011 року, обтяжувач - Октябрський ВДВС Полтавського МУЮ, відповідно до постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 28 листопада 2011 року.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо вирішення прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків ОСОБА_3 , яка не залучена до участі у справі

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

У статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22 рішення ЄСПЛ від 28 березня 2006 року у справі «Мельник проти України», заява № 23436/03).

Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень процесуального закону. Право на касаційне оскарження судових рішень учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, передбачено частиною першою статті 389 ЦПК України.

Пункт 1 частини першої статті 389 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку, зокрема, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

У справі, яка переглядається, до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції звернулася ОСОБА_3 , яка на час перегляду рішення місцевого суду в апеляційному порядку є власником спірного майна.

Згідно із доданими до касаційної скарги документами, ОСОБА_3 набула право власності на спірне майно на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 18 листопада 2019 року.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з`ясовує питання про склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Із справи відомо, що суд апеляційної інстанції поновив строк на апеляційне оскарження рішення місцевого суду після 6 років з дня ухвалення цього рішення, проте усупереч пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України питання щодо прав та інтересів ОСОБА_3 як власника спірного майна не досліджував.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, є обґрунтованими.

Вирішення судом цієї справи без залучення ОСОБА_3 до участі у ній є порушенням норм цивільного процесуального законодавства і самостійною підставою для скасування оскарженого судового рішення із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України).

Щодо розгляду справи по суті

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно із частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

З огляду на статтю 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Такого висновку щодо застосування норм права дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, а також Верховний Суд у постановах від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17 та від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15.

На підставі частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час проведення реєстрацій спірного майна) записи, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Наведеною нормою законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним і нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться у Державному реєстрі.

У справі, що переглядається, міститься договір купівлі-продажу гаражу та жомової ями, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якого за довіреністю діяла ОСОБА_5 , 10 серпня 2010 року, який приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу посвідчив (а. с. 6) та належним чином зареєстрував у Державному реєстрі правочинів (а. с. 7).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) дійшла висновку про те, що чинна станом на 21 лютого 2011 року редакція частини четвертої статті 334 ЦК України передбачала виникнення права власності у набувача майна за договором, який підлягав державній реєстрації, саме з моменту такої реєстрації договору. Прив`язка моменту виникнення прав на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, саме до моменту такої реєстрації прав була здійснена в редакції частини четвертої статті 334 ЦК України, яка набрала чинності з 01 січня 2013 року (підпункт 4 пункту 3 розділу І, пункт 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VI).

Отже, до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

Таким чином, особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

Проте суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин положення зазначеної норми, не дослідив наявні у справі правовстановчі документи та не надав належну оцінку правочину, що підтверджує право власності на спірне майно ОСОБА_1 , у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про недоведеність нею права власності на спірне майно.

Для правильного вирішення спору суд апеляційної інстанції мав дослідити наявні у справі документи та надати оцінку обставинам набуття права власності ОСОБА_1 та теперішнього власника спірного майна ОСОБА_3 .

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) дійшла висновку про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, справу слід направити до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

При цьому Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справита врахувати висновки щодо застосування норм права, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20).

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду