ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 521/4328/16-ц

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та виселення.

Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_4 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 . 13 квітня 1995 року ОСОБА_4 оформила на ім`я батька позивача ОСОБА_5 довіреність на розпорядження належної їй квартири. 03 травня 1995 року ОСОБА_5 від імені ОСОБА_4 за договором дарування подарував зазначену квартиру ОСОБА_6 .

За життя ОСОБА_6 склала заповіт 28 липня 1993 року, яким усе своє майно заповіла ОСОБА_5 .

Зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла. Після смерті

ОСОБА_6 спадщину, у тому числі спірну квартиру, прийняв його батько

ОСОБА_5 , звернувшись у передбачений законом строк до нотаріальної контори про прийняття спадщини за заповітом.

ІНФОРМАЦІЯ_2 його батько помер. Позивач у передбачений законом строк та спосіб прийняв спадщину після смерті батька, яка складається із зазначеної квартири, однак належним чином оформити право на спадщину не зміг з таких причин.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2005 року у справі № 2-624/2005 за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_5 визнано недійсними довіреність ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_5 від 13 квітня 1995 року, а також договір дарування спірної квартири, укладений 03 травня 1995 року між ОСОБА_5 , який діяв в інтересах ОСОБА_4 , та ОСОБА_6

07 листопада 2007 року за договором купівлі-продажу зазначена квартира продана ОСОБА_3 , який набув її за безоплатним договором дарування від ОСОБА_4 , ОСОБА_2 .

Після тривалих судових спорів рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2005 року остаточно було скасовано постановою Верховного Суду від 27 березня 2019 року та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.

Отже, вважає, що ОСОБА_2 за відплатним договором придбана квартира АДРЕСА_1 , яка є спадковим майном позивача, у ОСОБА_3 , який не мав права її відчужувати, а тому просив витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 спірну квартиру та виселити відповідача з квартири.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 . В іншій частині позову відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 поза його волею, а тому її слід витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , яка придбала майно у особи, що не мала права ним розпоряджатися. Суди виходили із неможливості виселення відповідача із спірної квартири без одночасного надання їй іншого постійного жилого приміщення, а тому у задоволенні позову у цій частині відмовили.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року справа № 522/10339/17, від 14 листопада 2018 року справа № 183/1617/16, від 24 грудня 2021 року справа № 469/863/15, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, щоможливість витребування майна із незаконного чужого володіння на підставі положення статті 388 ЦК України має лише його власник, однак позивач не є власником спірної квартири. Зазначає, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, яка не була належним чином повідомлена про день, час та місце судового засідання. Вважає помилковими посилання суду апеляційної інстанції на повідомлення про вручення поштового відправлення з відміткою «відмовилася від отримання», оскільки ця відмітка сфальсифікована.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу

У квітні 2023 року від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 .

13 квітня 1995 року ОСОБА_4 оформила на ім`я батька позивача ОСОБА_5 довіреність на розпорядження належною їй квартири.

03 травня 1995 року ОСОБА_5 від імені ОСОБА_4 за договором дарування подарував зазначену квартиру ОСОБА_6 .

За життя ОСОБА_6 склала заповіт 28 липня 1993 року, яким усе своє майно заповіла ОСОБА_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

Після смерті ОСОБА_6 спадщину, у тому числі спірну квартиру, прийняв батько позивача ОСОБА_5 , звернувшись у передбачений законом строк до нотаріальної контори про прийняття спадщини за заповітом.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивача ОСОБА_5 .

Позивач у передбачений законом строк та спосіб прийняв спадщину після смерті батька, яка складається, зокрема також із зазначеної квартири, однак свідоцтва про право на спадщину не отримав.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2005 року у справі № 2-624/2005 задоволено позов ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 до ОСОБА_5 та визнано недійсними довіреність ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_5 від 13 квітня 1995 року, а також договір дарування спірної квартири, укладений 03 травня 1995 року між ОСОБА_5 , який діяв в інтересах ОСОБА_4 , та

ОСОБА_6 .

Зазначене судове рішення скасовано рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 жовтня 2015 року та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 жовтня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 квітня 2018 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2005 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 27 березня 2019 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2005 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 квітня 2018 року скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено.

03 жовтня 2007 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування подарувала спірну квартиру ОСОБА_3

07 листопада 2007 року за договором купівлі-продажу зазначена квартира продана ОСОБА_3 ОСОБА_2 .

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також - органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У відповідності до частини п`ятої статті 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно (право володіння, користування).

Відповідно до статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Згідно статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388

ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування на його користь квартири

АДРЕСА_1 , суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що ця квартира є спадковою масою після смерті батька позивача, який набув її у законний спосіб, у порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 .

Правомірність набуття спадкодавцем ОСОБА_5 квартири оспорювалась у судовому порядку в межах розгляду справи № 2-624/2005, однак незаконність такого набуття не встановлена (частина друга статті 328 ЦК України).

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, у спадкоємця, якийу встановленому закономпорядку прийняв спадщину, права володіння такористування спадковим майномвиникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець можезахищати свої порушеніправа володіння такористування спадковим майномвідповідно до глави 29 ЦК України. Спадкоємець, якийприйняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстраціїмає право витребовуватице майно відйого добросовісного набувачаз підстав, передбаченихстатті 388 ЦК України, зокрема уразі, якщо воновибуло з володіння спадкодавця позаволею останнього.

Позивач у встановленому законом порядку прийняв спадщину після смерті батька шляхом подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, отже, набув право захищати свої права на спадкове майно, в тому числі шляхом витребування цього майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України.

Установивши, що ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 поза волею ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 07 листопада 2007 року, укладеного з ОСОБА_3 , який не мав права це майно відчужувати, з огляду на неправомірне набуття права власності на спірну квартиру, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про витребування зазначеного майна із незаконного володіння ОСОБА_2 .

Посилання на те, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, яка не була належним чином повідомлена про день, час та місце судового засідання, є помилковими, оскільки від отримання повістки про виклик у судове засідання, призначене на 19 грудня 2016 року, ОСОБА_2 відмовилася, про що свідчить кур`єрська накладна № 6121502 (а. с. 138, т. 1).

За змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку. Отже, відмова відповідача від отримання судової повістки свідчить про належне повідомлення її про дату, час та місце судового засідання.

Аргументи касаційної скарги про те, що відмітка працівника пошти про відмову відповідачки про отримання судової повістки сфальсифікована є необґрунтованими, оскільки така відмітка у повідомленні, в якому зазначено прізвище особи, зроблена працівником поштового зв`язку, зазвичай є переконливим доказом отримання або відмова від отримання відправлення саме адресатом. Таке переконання ґрунтується на презумпції добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків. Однак таку презумпцію може бути поставлено під сумнів і спростовано. Разом із цим, відповідачкою не спростовано презумпцію добросовісного виконання працівниками пошти своїх обов`язків при врученні їй відповідного рекомендованого листа, оскільки докази на підтвердження цих обставин у справі відсутні.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 березня 2019 року в справі № 222/1402/16.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 січня 2022 року у справі № 522/10339/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 24 грудня 2021 року у справі № 469/863/15 є помилковими.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 183/1617/16 Верховний Суд дійшов висновку про те, що земельна ділянка вибула із власності держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації поза її волею, що є підставою для його витребування на підставі статті 388 ЦК України, отже зроблені у справі, що переглядається, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду у справі № 183/1617/16.

У справі № 522/10339/17 Верховний Суд погодився із висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову департаменту комунальної власності Одеської міської ради про витребування приміщення на підставі статті 388 ЦК України, оскільки позивач не довів, що він є власником цього майна, що виключає можливість застосування положення статті 388 ЦК України. У справі, яка переглядається, позивач довів прийняття у встановленомузаконом порядку спадщини після смерті батька у вигляді спірної квартири, а тому він може захищатисвої порушені прававолодіння та користування спадковим майномвідповідно до глави 29 ЦК України.

З викладеного слідує, що у зазначеній справі, на яку посилається заявник, порівняно зі справою, яка переглядається, встановлено інші фактичні обставини, отже правовідносини не є подібними.

Верховний Суд відхиляє посилання заявника на постанову Верховного Суду від 24 грудня 2021 року у справі № 469/863/15, якою скасовано постанову суду апеляційної інстанції та направлено справу на новий розгляд, оскільки направлення справи на новий розгляд ще не означає остаточного вирішення відповідної справи, а отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у ній. За результатами нового розгляду справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження судами доказів у справі та неповного встановлення на їх підставі обставин, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у ній.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду