ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 755/6771/23

Описова частина

У травні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що 04 січня 2022 року між сторонами у справі було укладено договір довічного утримання (догляду), за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язалась забезпечувати ОСОБА_4 харчуванням, необхідним одягом, медикаментами та лікарськими засобами, предметами домашнього вжитку, надавати медичну допомогу шляхом залучення фахових медичних працівників та щомісяця надавати матеріальну допомогу в розмірі 1 000,00 грн.

Крім цього відповідачка зобов`язалась безкоштовно забезпечувати позивачку житлом у квартирі, яка їй передана за цим договором, та сплачувати житлово-комунальні послуги за користування квартирою.

Позивачка стверджувала, що всупереч умовам вказаного договору ОСОБА_2 свої обов`язки не виконувала, не надавала матеріальної допомоги в обумовленому розмірі, не забезпечувала їй належний догляд в частині побутових потреб, зокрема, ігнорувала її прохання викликати швидку допомогу, купувати ліки за призначенням лікарів, у зв`язку із чим всі необхідні життєві потреби вона (позивачка) забезпечувала власним коштом.

Пояснювала, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх обов`язків за договором довічного утримання, позивачка позбавлена допомоги та догляду, перебуває у скрутному матеріальному становищі, в силу свого віку та стану здоров`я не має змоги вийти з квартири, придбати продукти харчування та готувати їжу, вимушена звертатись до сторонніх людей за допомогою.

ОСОБА_3 наполягала на розірванні договору довічного утримання, оскільки не отримала за договором того, що очікувала.

Посилаючись на викладені обставини, просила суд:

розірвати договір довічного утримання, укладений 04 січня 2022 року між нею та ОСОБА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кошель І. А., зареєстрований в реєстрі за № 4;

визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 (загальною площею 45,0 кв. м, житловою площею 25,2 кв. м) внаслідок розірвання договору довічного утримання від 04 січня 2022 року.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 січня 2024 року позов ОСОБА_5 задоволено.

Розірвано договір довічного утримання (догляду) від 04 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кошель І. А., зареєстрований в реєстрі за № 4.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із його доведеності та обґрунтованості.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення у справі, який задовольнити її позовні вимоги за зустрічним позовом та стягнути з ОСОБА_5 на її користь грошові кошти у розмірі 34 346,68 грн, понесені на виконання договору довічного утримання.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилалась, зокрема, на те, що суд першої інстанції належним чином не повідомив її про судове засідання,призначене на 08 січня 2024 року, не надіслав ухвалене у справі судове рішення, а також проігнорував подану нею 18 грудня 2023 року до Дніпровського районного суду м. Києва зустрічну позовну заяву.

До апеляційної скарги ОСОБА_2 додала копію зустрічного позову з відміткою про його реєстрацію (одержання) Дніпровським районним судом м. Києва 18 грудня 2023 року.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 січня 2024 року. Зупинено дію рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 січня 2024 року до закінчення апеляційного розгляду.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року закінчено проведення підготовчих дій. Призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні з викликом учасників справи.

11 лютого 2025 року Дніпровським районним судом м. Києва до Київського апеляційного суду для долучення до матеріалів справи № 755/6771/23 направлена зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про стягнення витрат, понесених на виконання договору довічного утримання, яка була подана до суду першої інстанції 19 грудня 2023 року (вхідний № 64244), з додатками на 87 аркушах.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 березня 2025 року цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кошель І. А., про розірвання договору довічного утримання, визнання права власності на нерухоме майно повернуто до Дніпровського районного суду м. Києва для вирішення питання стосовно поданої по справі зустрічної позовної заяви. Встановлено суду першої інстанції строк - один місяць з дня отримання вказаної ухвали для вирішення питання стосовно поданої зустрічної позовної заяви. На час розгляду Дніпровським районним судом м. Києва зустрічного позову апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 зупинено.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 17 березня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення процесуального строку для подання до суду зустрічного позову. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про стягнення витрат, понесених на виконання договору довічного утримання, який подано до суду 18 грудня 2023 року, залишено без розгляду як такий, що поданий поза межами строків, визначених у статті 193 ЦПК України. Роз`яснено право ОСОБА_2 звернутися до суду із зазначеним позовом у загальному порядку.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 квітня 2025 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 січня 2024 року у справі відновлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 01 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 січня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Розірвано договір довічного утримання (догляду) від 04 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кошель І. А., зареєстрований в реєстрі за № 4.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що відповідачка та її представник не були належним чином повідомлені про судове засідання, в якому суд вирішив справу, а тому, відповідно до положень статті 376 ЦПК України, рішення суду першої інстанції підлягає обов`язковому скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення по суті спору.

Разом із цим, вирішуючи спір по суті, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження належного виконання нею умов договору довічного утримання (догляду), укладеного 04 січня 2022 року з ОСОБА_7 .

08 серпня 2025 року ОСОБА_2 через представника - адвоката Лисканич Д. В. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 січня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 травня 2025 року.

В касаційній скарзі заявниця просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх обставин, що мають значення для справи.

Заявниця посилається, зокрема, на те, що суд першої інстанції необгрунтовано не розглянув її зустрічний позов, що призвело до прийняття неправильного рішення у справі.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

22 жовтня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно з розпорядженням в.о. заступника керівника Апарату Верховного Суду- керівника секретаріату Касаційного цивільного суду Інни Андросюк від 27 травня 2026 року № 573/0/226-26 про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв`язку обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Тітова М. Ю. на підставі службової записки Секретаря Другої судової палати Зайцева А. Ю. справу № 755/6771/23 (провадження № 61-10343св25) призначено судді-доповідачеві Коротенку Є. В., у складі колегії суддів: Воробйова І. А., Зайцев А. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що 04 січня 2022 року між ОСОБА_5 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кошель І. А., зареєстрованийв реєстрі за №4.

Відповідно до пункту 1 цього договору ОСОБА_5 передала у власність, а ОСОБА_2 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого набувач зобов`язалась забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених цим договором.

Згідно з пунктом 5 договору довічного утримання (догляду) набувач зобов`язується здійснювати довічне утримання та догляд відчужувача. У цих цілях він забезпечує відчужувача харчуванням, необхідним одягом, медикаментами та лікарськими засобами, предметами домашнього вжитку, надавати медичну допомогу шляхом залучення кваліфікованих медичних працівників (лікарів, сестер тощо).

У відповідності до пункту 6 вказаного договору вартість матеріального забезпечення (їжі, одягу, догляду і необхідної допомоги) визначається сторонами в розмірі 1 000,00 грн щомісяця. Вартість матеріального забезпечення підлягає індексації у порядку, встановленому законом.

Набувач зобов`язується безкоштовно забезпечувати відчужувача житлом у квартирі, яка йому передана за даним договором, довічно. Для проживання відчужувачу надається вся квартира, яка є предметом даного договору (пункт 7 договору.

Згідно з пунктом 8 договору довічного утримання (догляду)сплату комунальних послуг за користування квартирою, яка є предметом цього договору, сплачує відчужувач.

Пунктом 15 вищевказаного договору передбачено, що його може бути розірвано за згодою між сторонами або за рішенням суду: на вимогу відчужувача - у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків; на вимогу набувача - у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

ОСОБА_2 надано копії платіжних документів за період виконання умов договору довічного утримання (догляду) від 04 січня 2022 року, зокрема докази оплати за житлово-комунальні послуги спірної квартири у розмірі 13 233,48 грн та витрат на оплату телефонного зв`язку у розмірі 1 113,20 грн.

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає.

При цьому колегія суддів Верховного Суду приймає до уваги, що постановою Київського апеляційного суду від 01 травня 2025 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 січня 2024 року було скасовано та апеляційним судом ухвалено нове судове рішення по суті спору. При таких обставинах рішення суду першої інстанції не може бути предметом касаційного перегляду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. постанову Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 757/39725/19-ц (провадження № 61-15916св20)).

У відповідності до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Аналіз статті 744 ЦК України свідчить, що законодавець, передбачивши можливість визначення в договорі обов`язків як з утримання, так і догляду, розмежував указані поняття. Так, утримання характерне для зобов`язань майнового характеру, в той час як догляд, з-поміж іншого, може полягати в конкретних діях, турботі та опікуванні набувача над відчужувачем у силу його похилого віку та потребі в сторонній допомозі.

При цьому конструкція статті 744 ЦК України вказує й на те, що умовами договору може бути передбачено як утримання або догляд так і утримання разом з доглядом.

Згідно з частиною першою статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Якщо обов`язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

Набувач може бути зобов`язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати (стаття 750 ЦК України).

За правилами статті 751 ЦК України, матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Тлумачення пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України свідчить, що підставою для розірвання договору довічного утримання на вимогу відчужувача є невиконання (неналежне виконання) набувачем тих обов`язків, які безпосередньо передбачені договором.

Частиною другою статті 651 ЦК України визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов. Саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України має надати суду докази відсутності тих обставин, на які посилається позивач.

Такі висновки щодо застосування статей 755, 756 ЦК України узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/1226/17-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19, від 24 червня 2021 року у справі № 644/1566/19, від 15 серпня 2023 року у справі № 712/10192/22, від 28 квітня 2025 року у справі № 752/17301/18, від 12 листопада 2025 року у справі № 725/2306/21.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 , суд апеляційної інстанції, виходячи з правової природи цього договору, аналізу умов договору довічного утримання від 04 січня 2022 року, положень статті 755 ЦК України та підстав позову, дійшов висновку, що відповідачка не довела належними та допустимими доказами, що станом на час звернення позивачки до суду із цим позовом вона належним чином виконувала умови вказаного договору та вважав, що мали місце істотні порушенняОСОБА_2 умов договору довічного утримання.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Приймаючи до уваги, що обставини, на які посилається позивачкавідносно неналежного виконання відповідачкою своїх обов`язків щодо довічного її утримання (догляду), не спростовані, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про розірвання договору довічного утримання, укладеного 04 січня 2022 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , а також визнання за позивачкою права власності на спірну квартиру внаслідок розірвання договору довічного утримання (догляду).

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Водночас, під час розгляду справи апеляційним судом представник відповідачки заявив клопотання про скасування ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 17 березня 2025 року про залишення зустрічного позову без розгляду.

Протокольною ухвалою Київського апеляційного суду від 01 травня 2025 року у задоволенні вказаного клопотання відмовлено, із зазначенням про те, що всі дії сторін повинні бути регламентовані та здійснені з установленим процесуальним порядком.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Частиною другою статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 16 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо залишення позову (заяви) без розгляду.

Разом із цим, стороною відповідача ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 17 березня 2025 року про залишення зустрічного позову без розгляду в апеляційному порядку (шляхом подання апеляційної скарги) оскаржена не була.

Установивши, що процесуальне рішення суду першої інстанції може бути оскаржене до апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги, однак відповідачкою або її представником у відповідності до положень процесуального законодавства не було подано апеляційної скарги на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 17 березня 2025 року про залишення зустрічного позову без розгляду, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для розгляду клопотання представника ОСОБА_2 про скасування вказаної ухвали.

Разом із тим, ОСОБА_2 не позбавлена права звернутися до суду із зазначеним позовом у загальному порядку.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цими судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду